Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 61)

— Якщо потопаючого пацюка витягти з води, то він знову кинеться на тебе, — сказав Гундлах.

— Що ж будемо робити тепер, чоловіче? Куди брати курс?

Тепер усе змінилось. Була п'ята година сорок хвилин. Вони дрейфували на відстані чотирьох миль від острова Меангуери, розташованого майже в центрі бухти. Сонце саме заходило за горами острова, й на їхній катер тепер падала тінь. До Сальвадору було миль дванадцять, отже, півтори години, ходу, але шкіпер відмовився пливти в Сальвадор. Про Гондурас також не могло бути й мови, та й у Нікарагуа він не міг повертатися зі зброєю на борту. Хосе Фернандес вирішив насамперед позбутися свого вантажу, врятувати катер і себе самого. Ящики треба було викинути за борт. Але скільки часу це займе при такому неспокійному морі? Та й на якір стати не можна, бо затока в цьому місці надто глибока.

Гундлах порадив пливти до Меангуери. Згідно з позначками на карті Пінеро, острів утримувало кілька повстанців. Загальна площа Меангуери не перевершувала п'яти квадратних миль, там було одне маленьке селище Меангуера-дель-Гольфо й ніяких властей.

Вони рушили на повній швидкості саме туди. Під прикриттям острова хвилі, що з силою налітали з Тихого океану, дещо послабшали. Гундлах оглянув ніс катера, чи немає пошкоджень, і несподівано почув якесь квакання. Між ящиками застряла портативна рація з прибраною антеною. Апарат заливало водою, але не пошкодило. З нього чувся голос Пінеро: «Риба, Риба! Що там у вас трапилось, чому не відповідаєте?»

Гундлах присів на ящик, відчувши, як раптом затремтіли коліна. Голос іа апарату настирливо вимагав відповіді. Гундлах, натиснувши кнопку передачі, сказав:

— Павук, Павук, Рибу ми змушені були викинути геть, вона почала смердіти.

— Хто це говорить? — почулось у відповідь. — Гундлах, це ви? Дайте сюди негайно Джексона.

— Він плаває десь біля Тігре.

— Що ви верзете?

— Виловіть його там, Пінеро, у вас людей обмаль. А ви вже й так декого не дорахувались.

— Ви з глузду з'їхали? Навіщо ви це зробили?

— Змушені були. В нього нерви не витримали, він почав був у нас стріляти, а нам цс не дуже сподобалось… Оце і вся причина, чому ми змушені були з ним розлучитись.

— Якщо він потоне — стережись, Гундлах.

— Тоді ми просто будемо квити. Ти вже забув про Гертеля?

— Що ви задумали?

— Саме про це і я хотів тебе спитати, Пінеро. Тепер ти натиснеш кнопку? Адже тут досить вибухівки, чи, може, ти забув про дистанційний детонатор? Не вагайся, хлопче, безгрішних людей не буває…

За двадцять хвилин почувся гуркіт. Літака не було видно, мабуть, він кружляв поза кратером вулкана Кончагуа. Раптом крізь ревіння мотору прорвався звук, ніби строчили з кулемета: скориставшись останнім відблиском дня, літак пішов в атаку. Мабуть, на сусідній острівець Кончагіту, якого вони звідси не бачили, бо його своїми стрімкими скелястими берегами затуляв острів Меангуера. Кулеметні черги лунали з короткими перервами, гуркіт наближався. На Кончагіті також було невеличке селище.

Й ось літак яструбом завис над Меангуерою. На крилах його щось зблискувало, може, то були промінці вже не видимого з моря сонця, а може, вогонь пострілів? Невже він шукав саме їх? Шлунок Гундлаха судомно стиснувся у вузол. Невже вони так швидко зреагували?.. Хоча, правда, звідси до Ілопанго півтораста кілометрів, хвилин дванадцять льоту… Але ж ні, літак за якусь милю перед ними ринув униз на Меангуера-дель-Гольфо. Що ж він міг розгледіти на тому пустельному мисі? Селище принишкло, жодного вогника, мабуть, повітряні нальоти не були тут новиною. Раптом знову пролунала черга, довга й гучна, немов часті удари молота. Потім літак шугонув угору, пролетів над верхами, які вирізнялися чорними силуетами на тлі трохи яснішого неба. То був штурмовик «магістр» французького виробництва. Гундлах сподівався, що їхній катер не так легко виявити на чорній воді… Ось знову почулась кулеметна черга, ні, це не по них.

Щось миготіло над селом, яке згідно позначок на картах Пінеро було місцем курорту з пляжем. Напевне, там зайнялась хата. Мулат вилаявся, тиснучись під самий берег скелястого острівця, відділеного невеличкою протокою від південно-східного мису головного острова Меангуери. Шкіпер сказав, що той острівець зовсім безлюдний і зветься Меангуеріта або ще Перігалло, тобто острів-складка. Слово «перігалло» в перекладі означає складка на підборідді. Отже, за тією складкою можна було б сховатися… Але було вже пізно. Пілот їх побачив! Літак розвернувся і шугонув просто на них, задзвенів од напруження, мов сталевий ніж, і пішов у піке.

Це був кінець. Позаду завирувало море. Гундлах упав долілиць між ящиками з вибухівкою та боєприпасами, ніби вони могли його захистити. Раптом у голові потьмарилось, Гундлах відчув удар у стегно, але зопалу не звернув на те уваги. Гуркіт урвався, й літак так само швидко зник. Гундлах зважився підвести голову. Літак більше не повертався, мабуть, розстріляв усі патрони, а катер і досі плив, хоча з булькотом набирав воду. Гундлаха морозило. Він відчув запах паленого дерева і від цього йому стало зовсім погано. Просто дивно було, вони витримали атаку, навіть не вірилося, що катер не розлетівся в друзки. Тільки ліва нога в Гундлаха отерпла й не слухалась його. Зціпивши зуби, він підвівся і спробував стати на ноги, але його, мов блискавкою, пронизав нестерпний біль.

Потім Гундлах неясно пригадував якісь поштовхи, шурхіт під ногами, чиїсь кроки… Довкола росла висока трава, він лежав горілиць між кущами на твердому вулканічному грунті. Хосе Фернандес робив йому пов'язку. Гундлах від болю очуняв. Мулат розрізав йому холошу, туго забинтував ногу й силкувався накласти шину. Гундлах усе збагнув. Куля влучила в кістку. Але це теж було не смертельно. Восени було гірше поранення. Гундлаху трохи полегшало, коли Фернандес повідомив, що катер опинився на сухому, бо зараз відплив, у судні лише кілька пробоїн, їх, очевидно, можна буде залатати ще до початку припливу. Одне слово, вони уникли найгіршого, мабуть, завдяки темряві. Кулеметні черги головним чином пройшли поза бортом… Але чому так холодно? Гундлаха ніби аж морозом проймало. Мабуть, це від втрати крові.

Зійшов місяць, при березі грала хвиля, довкола дзвеніли цикади. Гундлах одмахнувся від москітів і відчув, що Фернандес чимось його обмощує.

Спершись на лікті, Гундлах побачив обидва маяки Амапали — миль за шість на північ. Маяки, гойдаючись у морі на понтонах, ритмічно спалахували. Нестерпно боліло стегно, іноді Гундлах цокотів зубами, але голова була ясна; незважаючи на страшенну слабість, він тримався. Гундлах знав, що лежить на північному мисі острівця, назви якого ніяк не міг пригадати. Може, Меадеро?.. Острів був безлюдний і пустельний. Отже, на ньому не могло бути й партизанів, які йому допомогли б. А головний острів усього за кабельтов звідси, докинув знову Фернандес, і Гундлах спробував пригадати, скільки це. Здається, десята частка милі, тобто 185 метрів.

— Скажи партизанам, щоб вони мене забрали, — попросив Гундлах.

Шкіпер кивнув і зробив йому укол у руку. «Ще одна ін'єкція, — подумав Гундлах. — На катері досить таких ампул, дорогий Пінеро подбав про все». Біль поступово втухав, відходив від ноги й розпливався всім тілом. Тепер можна було терпіти. Гундлах неначе плавав у тумані; йому стало зовсім добре, тепла місячна ніч на краю світу, так сказав би батько, у всякому разі на крайньому сході Сальвадору. Гундлах вірив, що все буде гаразд. «Треба лежати спокійно, — звертався він подумки сам до себе, — коли не рухаєшся, вгамовується біль». Гундлах застогнав і випростався, йому здалось, ніби він кудись летить. У вухах лунала солоденька пісенька, Гундлах намагався підспівувати, та ніяк не міг пригадати важкі для запам'ятовування слова. Нарешті, відігнавши геть усі труднощі й невдачі, він полинув у височінь, сягаючи внутрішнім зором далеко-далеко.

Свобода, справедливість і порядок — три святі поняття людських взаємин. Де він про них чув? Очевидно, це було в Швейцарії. Ті троє понять, опираючись одне на одне, нерозривно зв'язані в діалектичну єдність так, що жодне з них не може існувати окремо. Без свободи і справедливості розпадається й порядок і навпаки. Поразка або революція, між ними — ліворуч Сцілла, праворуч Харібда — дорога веде до чергового ступеня прогресу; так йому здається. Проблема полягає в тому, щоб кожен окремий індивідуум знайшов тут і свій шлях, інакше бути не може, іноді без цього не можна навіть жити… Але це означає, відігравати у тому процесі якусь роль, яка тобі не підходить і зовсім не відповідає твоєму характеру. Само поняття «я» в даному разі зменшується, ним можна маніпулювати, затримати його розвиток. Тут обмежується поняття самоповаги, і хто не витримує того натиску, топ шукає собі вихід в пошуках віскі, автомобілів, жінок, влади. Цілий ящик ширпотребу разом з невтримним прагненням авторитету, це ніби звучить зневажливо, проте кожен має невтримне бажання возвеличитись, досягти якоїсь значимості, бути для чогось або для когось незамінним. Це той рубіж, на якому виникає загроза впасти; якщо ми вже не можемо залишатись самими собою, то треба прагнути принаймні хоч взагалі існувати.

Сьогодні він існував, у повному розумінні цього слова. Його нелегко здолати. Коли не зважати на поранення, то він взагалі показав отим янкі, де раки зимують. Їм не пощастило його використати, мабуть, вони вже шкодують, що зв'язалися з ним. Нічого в них не вийшло. Перебування на службі в них, його четверте життя, швидко скінчилось; воно тривало всього кілька годин у Манагуа, коли він чекав у приймальні й коли говорив неправду начальникові міліції. Четверте життя минуло, що ж далі? Гундлах вважав, що не все позаду. Така людина, як він, безперечно, була потрібна скрізь. Він міг лишитися з повстанцями, які повинні прийти й забрати його, очевидно, десь на ранок, і він, звичайно, піде з ними, бо їхня дорога приведе його до Гладіс. Крім того, були й інші шляхи, — на той випадок, якби довелося зазнати поразки й емігрувати разом з Гладіс. Ні, Гундлах не мав ілюзій, він завжди дивився правді у вічі. Йому навіть здавалося, що з материка чути гуркіт бою. Гундлах не був упевнений, що Фронт національного визволення довго протримається, навіть якщо вони почнуть виготовляти зброю в таємних майстернях, як говорила йому Гладіс. Класові бої зазнали свого часу поразки в Іспанії, в Греції, в Чілі, втрати могли бути й далі, особливо коли втручатимуться Сполучені Штати, країна, яку аж розпирає від гонору й прагнення зверхності. Отже, що робити?