Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 28)

Деякі місця Діас обвів олівцем. В органі бізнесменів «Діаріо латіно» повідомлялось про вбивство Гертеля в провінції Сопсонатс і про зникнення самого Гундлаха, якого вважали викраденим. «Прен-са графіка» писала про передачу грошей за викуп раніше викраденого директора Дорпмюллера, що «закінчилась трагедією» біля озера Ісалько; довкола вся земля була усипана обгорілими банкнотами. В «Мундо» Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва давало роз'яснення, що фірма не посилала своїх співробітників до Ісалько чи Сонсонате ні з грошима, ні без грошей. У своєму інтерв'ю доктор Зайтц сказав, що перед цим було зроблено невдалу спробу викупити Дорпмюллера, й що він, Зайтц, намагавсь утримати в готелі тих двох співробітників, які тепер самі стали жертвами. І якщо вони, незважаючи на його заборону, все ж поїхали кудись, то це була або суто приватна подорож, або ж подорож за чиїмось завданням. «Ель діаріо ой» називала цей випадок «темним і заплутаним розділом з трагічної книги насильств». Мова повідомлення надто складна, вітіювата. Ніде на шпальтах не зустрічались прізвища Ворда, Вебстера й Віллоубі. З усього ставало ясно, що концерн намагається вмити руки, його зовсім не бентежить доля Гундлаха. Та на інше він і не сподівався. Його вже давно списали, так само як і Гертеля. В усьому іншому панує сваволя, хаос, анархія. Навіть поліція нічого не повідомила про цей особливо тяжкий злочин. Немає ладу в цій країні, навіть преса кульгає.

За два дні Гундлах отримав від Дорпмюллера лист, написаний англійською мовою. Почерк був чіткий, розбірливий, як у деяких інженерів старої школи, ніби виведений друкованими літерами; можливо, Дорпмюллер починав колись креслярем. Для підтвердження автентичності в листі було згадано про їхню зустріч на будівництві греблі в Африці, про що ніхто інший не міг знати. Далі Дорпмюллер писав: «Ви не можете навіть уявити, як глибоко вразила мене смерть Петера Гертеля і як я зворушений і вдячний вам за те, що ви запропонували себе в обмін на мою персону, коли викуп розладнався не з вашої провини. Мені сказали, що післязавтра мене відпустять. Коли це справді станеться, я докладу всіх сил і, звичайно, зумію переконати дирекцію, щоб вона подбала й про вас. Інтерв'ю доктора Зайтца грунтується на незнанні справи, тож не варто звертати на це уваги. Дорогий Гансе, не почувайте себе всіма забутим, ми незабаром вас визволимо. А головне, я щиро бажаю вам якнайшвидше одужати. Вдячний вам Георг Дорпмюллер».

На звороті було дописано: «Ви, очевидно, теж відчули, що партизани, незважаючи ні на що, досить пристойні люди. Мені жилося в них непогано… Ми повинні їх зрозуміти, тим більше, що, як мені здається, за кілька років вони все тут візьмуть у свої руки — всю країну, як у Нікарагуа. І вони мають на це повне право так само, як там, в Нікарагуа».

Звичайно, це могло бути сказано для красного слівця, своєрідний жест вдячності, продиктований страхом або радістю, яка на нього чекала. Як відомо, в неволі з викраденими особами траплялися психози, внаслідок чого жертва заявляла про солідарність зі злочинцями; подібний випадок стався кілька років тому зі співробітниками західноберлінської фірми Лоренц. Там дійшло навіть до братання жертв з тими, хто в даний час мав над ними владу, тобто, з викрадачами. Але Дорпмюллер не був боягузом. Навряд чи він написав би всупереч своїм переконанням. Ні, він написав те, що думав.

Який приголомшливий поворот справ. Гундлах думав над цим цілий день і до півночі. Зрештою він сам запропонував себе в тому маленькому італійському парку. Якщо Дорпмюллер турбується за нього, то, мабуть, думає, що він хоче реабілітувати себе перед концерном і врятувати кар'єру. Очевидно, в Дорпмюллера теж не лишилося вибору, він просто повинен виконувати розпорядження. Але що ж спонукало викрадачів піти на такий крок? Вони відпускають його без викупу! Після розмови з Гундлахом вони навряд чи розраховували отримати викуп і за нього. Шаховий хід був такий загадковий, що Гундлах не міг його пояснити.

Гундлах так і не міг зрозуміти мотиву. Зрештою ж, їм потрібні були гроші для закупок на чорному ринку всього необхідного, чого не здобудеш у бою. В цій невидимій громадянській війні супротивні сторони покривали свої витрати з чужих кишень, в основному коштами свого ворога. Армія й сили правопорядку утримувалися за рахунок податків і експлуатації трудящих, а також за рахунок допомоги США, тобто теж з народної кишені. Ліві сили в різний спосіб вилучали частину прибутку концернів. Армії споконвіку любили поживитись за рахунок ворога… У таких роздумах Гундлах провів майже півночі, і в глибині його душі зростала симпатія до тих, хто, як йому здавалось, умів бути великодушним. Бо вони вчинили таки великодушно, а може, просто далекоглядно. Очевидно, відпустили Дорпмюллера, не взявши за нього викупу, через те, що він, Гундлах, попередив їх про підступні плани Пінеро. Мабуть, зробили з цього висновок, що Гундлах схильний перейти на їхній бік.

Гундлах ще довго не міг заснути. Надворі знявся вітер, і свіже повітря потрапляло й під протимоскітну сітку. Гудлах попав сюди через отой заряд вибухівки, він відчував вину за той вибух і за смерть Гертеля. Адже той вагався, і тільки він, Гундлах, в запалі втяг його в цю справу! Гундлах в уяві побачив, що вони з Гертелем сидять у приймальні полковника Махано і Гертель говорить: «Краще не треба, Гансе… Облиш… Це гангстерська війна, вони нас нещадно перестріляють».

Видиво змінилось, приймальня з усіма картинами колишніх володарів палацу перетворилась на клітку для птахів, на порожніх рамах з-під картин гойдаються папуги, паскудять прямо на паперові серветки, якими по щиколотки усипана підлога, і скрипучими голосами хором повторюють: «Нещадно, нещадно!»

Гундлах прокинувся з напівсну. Подібні сни він не раз бачив після того вибуху. Напевне Гертель передчував, чим може все кінчитись, але не хотів бути боягузом і твердо став на бік Гундлаха. Його захоплення Гундлахом було сильнішим за страх. Так, а він, Гундлах, його підвів… Ця думка була нестерпною, він не міг змиритися з нею, бо в дійсності ж убивцею був Пінеро. Гундлах повторював про себе ті слова, і це трохи заспокоювало. Але почуття гіркоти не проходило. Він не зміг поквитатися з Пінеро, недооцінив його. І до речі, вже вдруге.

Поступово в Гундлаха визріла надія на третій раунд. «Що буде з ним, коли загоїться рана? — розмірковував він. — Чи зможе він розраховувати на партизанів як на майбутніх спільників, які допоможуть йому поквитатися з Пінеро, чи на нього теж чекає ефект фірми Лоренца — побрататися з викрадачами, коли дійде до вибору між життям і смертю?» Його трохи лихоманило. Щоб вгамувати біль, він ліг на правий бік, як під час операції. І перед тим як заснути, ще встиг подумати, що неправильно ставить питання. Справа не в тім, що людина про себе думає чи що з нею станеться. Важливо те, що людина сама вирішила робити. Але й цього він ще не знав.

Гундлах поступово одужував, і його дедалі більше почало цікавити питання, хто ж вони такі, оті партизани? Група, дислокована в лісах над озером Ісалько, здавалось, чисельністю не перевищує роти, й він запитував себе, чому ж армія, яка знав про цей табір, не нападає на них. Можливо, ця бойова група не виявляє активності? Звичайно, війська блокували її, інкапсулювали їх як його тіло решту осколків, але кільце було не таке-то й щільне, щоб цілком ізолювати партизанів од зовнішнього світу й сусідніх груп.

За повідомленням Національного радіо і всієї радіомережі режиму регулярна сальвадорська армія вела бої «з терористами, які хочуть штовхнути країну в пазури комунізму», тобто шістнадцять тисяч солдатів воювали проти трьох-чотирьох тисяч партизанів. Співвідношення сил було надто нерівне, але Гундлах знав: чисельна перевага навіть у чотири або п'ять разів буває недостатньою для перемоги. Армія США у В'єтнамі була майже в десять разів сильнішою і все ж нічого не змогла досягти.

В сальвадорського режиму не вистачало сил, щоб одночасно атакувати більше, ніж один звільнений район і захистити від партизанських ударів усі міста, дороги й мости. Щоправда, армії допомагали загони поліції й правих екстремістів, зате партизанів підтримував сам народ, вони мали помічників як у місті, так і в селі.

Гундлах шкодував за зеленою папкою з даними групи аналізу, йому слід було б дійсно прочитати довільно і безсистемно підготовлений його асистентами матеріал про рух опору в Сальвадорі ї більше розібратися в цих подіях. Щоб з'ясувати причину повстання, Гундлах попросив одного разу дозволу взяти участь у політичній дискусії партизанського загону. Те, що він почув, дуже здивувало його. Тут, на зборах виступив з молитвою священик. Він почав з нагірної проповіді. Гундлах без особливих зусиль уловлював зміст його простої і виразної іспанської мови. Він говорив про «Зброю церкви Христа», пояснюючи, що насильственне повалення існуючого режиму — єдиний шлях народу до свободи… Священик добре володів мистецтвом оратора, і його слова дійшли навіть до свідомості Гундлаха. Він був, здається, одним з учнів покійного архієпископа, представляв ті сили в католицькій церкві, які шукали оновлення в народі, не лякаючись ніяких переслідувань.