Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 30)

— А що ж тоді? Яка ще вам від мене користь?

— Не поспішайте, роздивіться в нас спокійно. Мені здається, ви почуваєте себе тут як на зворотному боці Місяця. В нас не те, що у вашому концерні.

— Тут я справді багато дечого побачив.

— Говорите як дипломат. — Лікар посмикав себе за ріденьку бороду. — Це дуже добре! Можливо, саме в цьому ваша сила.

— Що ви маєте на увазі?

— Я ніяк не можу вас зрозуміти. Ви живете тут, розмовляєте з нами і, незважаючи на це, вас ніби нічого не хвилює.

— Я сприймаю речі такими, як вони є.

— Так вважає більшість людей, треба, мовляв, жити… Може, причина в тому, що це не ваша країна?

— Можливо.

— Але до чого ви прагнете, сеньйоре Гундлах, що ви хочете від життя?

— Якщо ви чекаєте від мене філософської відповіді, то, на жаль, марно. Я просто колекціоную враження, але ще їх не впорядкував.

— Ви на десять років старший за мене й не маєте ніякої мети?

— Мабуть, так воно й є, докторе. Досить сумно, правда?

— Іронія тут теж не рятує. Ви кумедний чоловік, дуже балакучий і в той же час ніби відлюдкуватий.

— Такий склад розуму в нас, німців. Ми ніколи не говоримо про головне. Це доводиться вирішувати наодинці з собою.

— Ви залишаєтесь вірний своїм принципам? Якщо так, тоді я вас поважаю.

Гундлах не збрехав. Йому дійсно необхідно було розібратись в собі. Кілька розмов з доктором Діасом зовсім вибили Гундлаха з колії. Він дедалі частіше задумувався над своїм минулим життям.

Чим він жив? До чого прагнув? Досі до звичайних речей: гроші, успіх, кар'єра. Він був переконаний, що в основі своїй людина не змінюється. Життя її може змінитись під ударами долі, від зміни професії або політичних поглядів, які дають інший напрямок його прагненням, не торкаючись головного.

В цьому він був твердо переконаний на власному досвіді. Але тепер, коли пропала його кар'єра і стала недосяжною мета, йому здавалося, що він божеволіє, за всім він тепер спостерігав ніби з відстані. Що, власне, робив досі він і йому подібні — його колеги й менеджери? Вони тримали світ у напрузі, прагнули забезпечувати його рух вперед (тільки — в якому напрямку?). Як посланці божі, вони вбачали своє покликання в тому, щоб совати, мов пішаками по шаховій дошці, людьми й багатствами, плюндрувати природу, вершити долю чужих, а часто й своїх, народів. Як королі, вони порівнювали себе з чудотворцями, приписували собі досягнення цивілізації, пишалися своїм умінням керувати, приносити користь і чекали винагород: просування по службі аж у керівництво концерну, в «раду богів». Їх мрії про владу межували з безумством. Але нікому з них не довелось побувати на зворотному боці Місяця і побачити те, що побачив Гундлах. Він був смертельно поранений, зовсім вибитий з колії життя і тільки після цього почав співчувати прагненням інших людей, які жадали хліба, миру, справедливості. Одного разу в своєму першому житті, років дванадцять тому, Гундлах мав можливість зрозуміти їх, але він не скористався з того шансу. Тепер він був готовий порвати з своїм минулим, але як це здійснити на практиці?

В середині листопада Гундлах почав хвилюватись, він вже майже одужав, міг вільно рухатись і навіть здійснювати далекі подорожі. Табірне життя тепер його мало цікавило, його інтерес тепер викликав хіба що жіночий персонал. Він завів шури-мури з двома дівчатами, і тепер йому навіть без кишенькового калькулятора легко було визначити криву підйому своїх біострумів. Одноманітна їжа — рис з бобами — йому вже набридла. І особливо нестерпним ставало для нього мовчазне чекання, що ж з ним буде далі. Одного разу він навіть подумав про втечу; але куди ж тікати? Назад у Кельн, в обійми Франціски — а що ж далі? Фірма й пальцем не ворухнула, не зробила навіть спроби, щоб його визволити. Очевидно, Дорпмюллер не зумів переконати начальство. Гундлах навіть уявив собі, з якою скептичністю вони там ставляться до його переконань, не бажаючи навіть нічого слухати про нього, Гундлаха. Так йому й треба! Найкраще — підвести під усім цим риску.

В основному про табір він знав майже все: про правила військової служби, про погляди більшості партизан, а з деякими був знайомий близько, знав звідки вони і як живуть тепер. Вони належали до Революційної партії Центральної Америки (РПЦА), яка змусила свого часу «Франкфуртер альгемайне» помістити на своїх сторінках ту велику об'яву, з якої для нього, Гундлаха, почалася його місія за дорученням Вінтера. Здебільшого це були батраки і кілька студентів. РПЦА вважала себе самостійною силою поруч з Національним фронтом визволення, від якого майже не залежала. Це, здавалось, була якась окрема група, що мала інтернаціональний характер, орієнтуючись, як і Фронт національного визволення, на Фарабундо Марті. Той чоловік в далекі похмурі часи, а саме ще в 1926 році, разом з гватемальськими і гондураськими революціонерами заснував Комуністичну партію Центральної Америки, хоч діяльність її й не виділялась особливими заслугами.

В спогадах з далеких студентських років перед Гундлахом з'явилась картина тодішнього безладного лівого руху. Навіщо ж кожну сутичку доводити до кульмінації, йдучи одночасно на зговір з правими, тобто з ворогами? Ліві сперечаються про шляхи і мету боротьби, а праві, зрештою, думають тільки про здобич. Хто хоче змінити світ, той живе мріями, а мрії бувають різні… Але хто не прагне ніяких змін і виступає за збереження існуючих порядків, той не плекає ніяких мрій, ніяких утопій, а відразу ж примикає до тих, котрі теж ні до чого не прагнуть. Без суперечок про шлях і мету боротьби не обійтись, але ж їх можна вести чесно, хоч це й набагато важче, ніж гризтись за здобич! Лише в цьому й полягає основна причина більшості поразок лівого руху.

Саме завдяки цьому, за словами Діаса, починаючи з 1970 року, лівий рух набагато зміцнів і став таким багатоликим. Тоді сили національного визволення формувались як сільські партизани за кубинським зразком. Народна революційна армія (НРА) виникла через рік і спрямовувала свої удари насамперед проти сил безпеки існуючого режиму. В 1975 році були створені Збройні сили національного опору (ЗСНО) як спеціальні партизанські загони популярної в народі лівої організації Об'єднаного народного фронту. ЗСНО здебільшого завдавали ударів по іноземних концернах і їх філіях, викрадали іноді директорів. Щоб не відстати від інших суперників, РПЦА також вдавалась до таких акцій, рекламуючи їх об'явами у світовій пресі. Навіть заснована 50 років тому, тепер уже легальна, Комуністична партія країни мала свої озброєні загони. Але протягом довгого часу всі ці групи діяли, зовсім не домовляючись одна з одною і не маючи ніякого зв'язку з цивільними підпільними організаціями, проводили з власної ініціативи сміливі бойові операції, завдаючи ворогові відчутних ударів.

Незважаючи на це, колишній диктатор, генерал Ромеро, сприймав ці розрізнені групи як серйозних супротивників. В північноамериканській пресі він зрештою міг прочитати, що ліві хочуть поступово, крок за кроком, позбавити його влади. Представники Революційного народного блоку відкрито оголосили йому там «затяжну народну війну», цю війну вони збирались розпочати демонстраціями, страйками, захопленнями фабрик і заводів, а в разі необхідності перейти до відкритих виступів і збройної боротьби. До складу Народного блоку входили профспілки, студентські й викладацькі союзи. За підрахунками таємних служб Ромеро позаминулого літа в їх лавах налічувалось понад 30 000 членів. Число партизанів становило тоді щонайбільше 2500 чоловік. Але роком раніше сандіністи в сусідній Нікарагуа вступили в бій з наполовину меншою чисельністю, і все ж Сомоса був вигнаний! У всякому разі, як сказав Діас, він через свою жадібність втратив прихильність крупної буржуазії; та ще й янкі не завжди його підтримували, оскільки він, а не вони, володів основними багатствами країни.

Незважаючи на те, що в таборі подейкували, ніби їхня група незабаром перейде під командування Національного фронту визволення, процес об'єднання, як видно, затягувався. Для об'єднання вже була маса приводів і причин, хоч би таких, як криваве вбивство архієпископа. Різня перед собором була останнім поштовхом до об'єднання, і все ж з ним ще й досі зволікали! Гундлах думав, що й його теперішнє непевне становище якоюсь мірою залежить від цього зволікання. Назви окремих груп не завжди відповідали їх суті: Народний блок, Об'єднаний народний фронт тощо; той, хто закликав до такого єднання всього руху опору, як видно, ще не міг цього досягти.

Опівдні 20 листопада його покликали у вогку прохолоду штабного бункера. На превеликий його подив, там сиділа Гладіс Ортега. На це він уже майже не сподівався, хоча досить часто думав про неї. Вона подала йому руку, їх залишили самих.

— Я дуже рада, що хоч ви лишилися живий, — рішуче сказала жінка. — За нами тоді, очевидно, стежили… Незважаючи на всі застережні заходи. Дуже підступний і небезпечний ворог!

— Ви маєте на увазі детективів?

— І їхніх господарів. То як, зважилися б ви допомагати нам у боротьбі проти цього ворога після того, що він вам заподіяв?

— Як саме допомагати?

Вона сиділа, спершись підборіддям на руку, на її напруженому обличчі з'явилися зморшки, ніби їй було важко продовжувати розмову.