Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 31)

— Ну, взагалі — своєю симпатією і підтримкою, — нарешті сказала вона.

— Я симпатизував вам з першого ж дня. А що ви маєте на увазі під словом «підтримка»? Може, ви сподіваєтесь від мене активної участі у вашому русі? Або щоб я приніс вам голову містера Пінеро?

— Дурниці! — її обличчя з енергійними губами й широким лобом, обрамленим густим чорним волоссям, так зморщилося, що стало навіть непривабливим. — Ви не той чоловік, що вміє стріляти.

— Хто вам це сказав?

— Послухайте, сеньйоре Гундлах, уже не раз іноземні друзі висловлювали бажання боротися в наших лавах. Нещодавно просилось двоє хлопців із Сполучених Штатів, і хоч ми зовсім не підозрювали в них агентів, все ж не дали згоди. Це суто наша боротьба, через те ми ведемо її самі, а рук, які вміють тримати зброю, в нас вистачає… Не вистачає скоріше зброї.

— То чого ви від мене хочете?

Ортега якусь мить мовчала, але вуста її лишились ледь розтулені, оголивши міцні зуби.

— Я збираюсь за океан, Фронт національного визволення посилає мене до Західної Європи… Мені поставлено завдання пробудити там розуміння ситуації в нашій країні. На нас там зводять усілякі наклепи, називають терористами, «рукою Москви» й таке інше. Після приходу до влади у Вашінг-тоні нового президента ситуація ще дужче загострилася. Ми змушені протидіяти! Багато наших людей має поїхати в різні країни, тож ми й подумали, чи не змогли б ви супроводжувати мене.

Для Гундлаха псе це було несподіванкою. Подорожувати разом з цією вродливою жінкою по Європі — в його уяві вмить спливли картини, які не залишали його байдужим. Незважаючи на свою діловитість, Ортега була його єдиною спокусою.

— Супроводжувати як перекладач чи як агітатор? — не зразу озвався він.

— Як людина, котра на власні очі бачила, що тут діється, й не побоїться сказати правду… Чого ви на мене так дивитесь? Вам це не подобається? Ви можете, звичайно, відмовитися, назвіть лише причину.

— По-перше, я не маю паспорта…

Гладіс Ортега аж зраділа. Гундлах дивився, як жінка порпається в торбинці; ні, вона не всміхалась, і все ж його дивувало, як швидко змінюється в неї настрій.

— Ви нас недооцінюєте.

Гладіс поклала перед ним французький паспорт з його фотографією: Жан Рокемон, народився 11 грудня 1944 року в Страсбурзі. Той самий паспорт, який обіцяли Гертелю і за який він уже навіть заплатив завдаток. Це свідчило про те, що підпілля має тісні зв'язки з чорним ринком і користується його послугами.

Паспорт мав досить переконливий вигляд, на відповідних сторінках стояли візи країн, які не викликали підозри. Останньою була відмітка: «Сан-Хосе, Коста-Ріка», візи Сальвадору в паспорті не було зовсім.

— Це позбавляє можливості вилетіти з аеропорту Ілопанго, — мовив Гундлах.

— А ми й не полетимо з Ілопанго. Моє обличчя відоме нашим властям, та й ваше, мабуть, також. Ви могли б хоч раз відмовитись од комфорту? Лікар вважає, що ви вже цілком здоровий і можете подорожувати будь-яким транспортом.

Вона намалювала їхній маршрут, принаймні першу його частину. Гундлах слухав, зачарований не так змістом сказаного, як її спокійним голосом. Вже завтра вони повинні бути в північній провінції Чалатенанго, а звідти через Гондурас, таємно, з допомогою зв'язкових вийти до Карібського моря. Там їх як туристів перевезуть човном через затоку до Белізу. А звідти, вже літаком, зі справжньою візою, вони вирушать прямо до Мехіко — осередку сальвадорської еміграції.

Все це легко злітало з вуст Ортеги, неначе їй просто не хотілося вдаватися в подробиці. Щоправда, деякі деталі вона згадувала, але лише для того, щоб заспокоїти Гундлаха. Перехід через кордон для неї був просто дрібничкою, певно, Ортега здійснювала такі подорожі не раз. Вродлива й незворушна, сиділа вона зараз перед ним, як тоді, в ресторані готелю. Його поступово охоплювало радісне передчуття — подорож разом з цією жінкою обіцяла багато.

— Чого ви сподіваєтесь від Європи? — запитав він, хоч, здається, вона йому це вже пояснювала.

— Там знають лише позицію хунти. Нехай побачать, що ми не звірі.

— Для цього треба посилати саме таких жінок, як ви…

— Годі вам! — Гладіс пильно глянула на нього, ніби намагалася збагнути якусь дуже важливу для себе істину. — Зараз не час для фліртів, справа досить складна. Очевидно, на уряди не слід покладатися, якщо нас взагалі там приймуть. То або союзники Сполучених Штатів, або ж залежні від них, і не зважаться ставати в них на шляху. Але ліва преса, безперечно, може підтримати нас, й частина населення також. Я не дуже сподіваюсь на керівників християнських партій — скоріше нас підтримають їхні молодіжні організації та низи.

Гундлахові важко було стежити за її думками, але він відчував, як до нього повертається життя. Час заціпеніння й чекання минув.

Після кількох тижнів одноманітного життя в партизанському загоні світ здавався оновленим. Край плантації цукрової тростини вони чекали на міжміський автобус. Незабаром з'явилася стара машина з поетичною назвою «Баронеса». Попереду було повно пасажирів, у вантажному відділенні чого тільки не напхано: кокосові горіхи, всілякі речі домашнього вжитку, мішки з бобами, навіть кози та кури. Гундлах умостився біля дверей і, виставивши назустріч вітрові руку, милувався краєвидами. Він і досі не міг отямитися від такої раптової зміни. Ще недавно його гнітила бездіяльність і апатія, й раптом протягом одного дня стільки подій.

Нещадно пекло сонце. За вікном потяглася рівнина без жодного дерева. Нарешті вдалині забовванів ліс. Але то виявилася плантація кавових дерев, які кидали на землю густу тінь. Там, за колючим дротом, із настанням сухого літа, як от зараз, починалось збирання спершу зелених, а згодом і стиглих кавових плодів. Їх, як розповідала Ортега, очищали від шкаралупи, мили й засипали в сушильні печі. Вона показала присадкуваті, криті пальмовим листям мазанки. Не в кожній хижці можна було побачити навіть коров'ячу шкуру замість ліжка, люди спали просто на долівці. Маєтки землевласників і цукрові заводи водій обминав, бо там була дуже небезпечна варта — бандити на службі в багатіїв.

Двічі бачили солдатів: спочатку під містечком Санта-Ана, яке вони обминули, зробивши гак, а потім при переїзді через Панамериканську автостраду, їхню колимагу не зупинили, хоч Гладіс Ортега вже готувалась до цього: Гундлах — французький турист, який вивчає життя місцевого населення, а вона — його перекладачка. Вона сподівалась, що в таких ролях вони не матимуть перешкод. Її низький мелодійний голос додавав Гундлахові впевненості. Вона сиділа поруч, сповнена життєвих сил і така приваблива, напівзатуливши обличчя сонячними окулярами, які загиналися скельцями аж на скроні. Її шаль хвилювалась од вітру, жінка сиділа в недбалій, але елгантній позі — очевидно, не боялась, адже тут вона була вдома й знала, що до чого. Якийсь час Гундлах почував себе добре, але незабаром йому знову стало нудно. Хотілось активної діяльності, самостійності не лише у виконанні завдань, а й у взаєминах із Гладіс. В її ставленні до нього відчувалась зверхність, як і під час їхньої першої зустрічі в «Каміно Реаль», коли він, випивши, спочатку був прийняв її за повію. Очевидно, нею заволодіти було так само важко, як і акціями компанії «Даймлер-Бенц».

Щоразу, коли автобус зупинявся, здіймалась хмара куряви, палила нестерпна спека, але дороги, навіть далекі від головних артерій державного значення, були на диво добрі, іноді навіть асфальтовані.

Автобус ходив до розташованого в горах невеличкого провінційного містечка Ла-Рейна, в якому стояв гарнізон і збирався ярмарок. Приїхавши туди, вони знайшли закусочну, схожу на шинок, де продавали горілку на розлив, але їм тут засмажили яєчню із зеленим перцем, від якого пекло в горлі. Ортега розповідала, що «футбольна війна» в липні 1969 року почалася саме и цих краях. Під час відбіркового матчу на першість світу зчинилась кривава бійка, й після цього почались прикордонні сутички. Сальвадорська армія, яка набагато переважала війська супротивника, виступила нібито на захист трьохсот тисяч своїх громадян, які працювали на плантаціях Гондурасу. Внаслідок цього за три тижні було вбито три тисячі чоловік. Згодом сторони домовились про перемир'я, але мир було укладено аж через одинадцять років, і то лише з метою, щоб обидві країни могли вивільнити збройні сили для боротьби з партизанами.

— Сумна історія, — мовила вона. — Ненависть між сусідами, націоналізм, інспірований зверху. Територія Гондурасу в шість разів більша за територію Сальвадору, а населення — майже вдвічі менше. Ми, сальвадорці, змушені крутитись, навіть на роботу їздимо за кордон, якщо вдома кінці з кінцями не сходяться. Триста чоловік на квадратний кілометр; тут мимоволі будеш працьовитим. А коли наші люди починають у тій сонній сусідній країні відігравати певну роль, це, звичайно, викликає заздрість…

Було вже пополудні. В кінці завулка, на смердючому задньому подвір'ї, стояли два осідлані мули з провідником. Чи, може, Гундлах і Гладіс просто випадково на них наткнулися? Він не розумів місцевої говірки й не зміг розібратися в подробицях. Вся їхня екскурсія була ніби імпровізованою.

Ліворуч на спраглі схили гір поволі опускалося сонце. Їхали стежками на північ повз череди корів здебільшого бурої та рябої масті; пейзаж трохи нагадував Верхній Гарц, тільки бракувало вапняків, сланців і граніту. Здавалось, це рештки старих кратерів. На їхніх схилах росли дуби, пахучі тропічні сосни з великими наростами моху, які, немов казкові бороди, розгойдувались од вітру. Маленькі клаптики землі, на яких навіть вівця не напаслася б, були засіяні кукурудзою й просом.