Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 33)

Човен плив без сигнальних вогнів, довга мертва хвиля накочувалася зі сходу й зникала під кілем, раз по раз підносячи човен на гребінь і збиваючи з курсу. Але негрові це не шкодило, він навіть уві сні провів би бот правильним курсом. Та й для Гладіс вітер, туман, злива й штормові хвилі, які могли перекинути човен, просто не існували. В неї був лише один ворог. А Гундлах злякався, коли опустився ніс човна й заглух мотор. Але виявилося, човняр сам його вимкнув, щоб долити бензину. Нарешті він засвітив габаритні вогні й пінястою гладінню повів свою посудину до ще не видимого берега. На тлі ледь помітного, очевидно, порослого лісом берега, ближче до моря, височів тільки ребристий силует причалу, позначений тьмяним світлом ліхтаря, на який човняр почав орієнтуватися лише в останню чергу. Вправність цього негра була просто дивовижна. Він миттю пришвартувався, допоміг пасажирам піднятись на поміст і подав речі. Вони побажали йому щасливого повернення додому.

На пристані їх ніхто не зустрів, на березі теж нікого не було нидію, в митному бараці не світилося, всі приміщений стояли позамикані, жодного таксі, жодного поліцейського. Тільки пес пробіг, з моря доносився монотонний плюскіт прибою. Глупа ніч у містечку ІІунта-Горда. Від лісу тягло легеньким вітерцем, з верховіття виповзав блідий місяць… Якесь казкове царство або залишене селище шукачів золота…

Енергійним рухом закинувши сумку на плече, Гладіс попрямувала до схожого на склад приміщення. Там вони знайшли воду, кукурудзяний хліб, кілька бляшанок консервів і навіть гамаки з сіткою від москітів — чудова квартира. Гундлах не відчував голоду, хотілося тільки лягти й нарешті склепити повіки. Вже коли лежав у гамаку, йому здавалось, він погойдується на хвилях. У вухах ще лунало монотонне гурчання мотора, він кілька разів схоплювався, аж поки його здолала втома.

Наступного ранку маленький гвинтовий літачок авіалінії «Майя» піднявся в повітря з досить скромного аеродрому. За невелику платню він понад лагунами й зеленими горами через тридцять хвилин доправив Гундлаха й Ортегу в колишню столицю Белізу на морському мисі. Службовцям, які не знайшли в їхніх паспортах віз, Гундлах сказав, що він і пані добиралися сюди човном і не встигли залагодити всіх формальностей. Місцеву англійську мову важко було зрозуміти, в шкірі людей змішалися чорні, коричневі та білі кольори, тут жили навіть араби й китайці. Строкатість сприяла лояльності, їм поставили в паспорти штампи, які давали дозвіл на семиденне перебування в країні. Аж тут Гундлах збагнув по-справжньому значення обхідного шляху. Їх просто вважали робінзонами-відпускниками, які збираються провести час десь на островах або на Гловері — другому в світі за розмірами кораловому рифі, який вабив туристів.

А взагалі світ ніби й забув про існування Белізу. Гладіс по дорозі в готель розповіла, що ця країна за розмірами більша за Сальвадор, вона нараховує десь від ста до двохсот тисяч мешканців, точно ніхто цього не знає. Всі події довкола відбуваються так, ніби Беліза взагалі не існує — якийсь заспаний клаптик землі… В революційному лексиконі Гладіс взагалі не знаходилось місця для цієї країни. Говорячи про Центральну Америку, вона навмисне не згадувала про цей край. Вона і її друзі використовували цю сьому центральноамериканську країну лише як коридор для переходу кордонів і для завіряння документів. До 1973 року вона ще називалась Британським Гондурасом і була останньою англійською колонією на американському континенті, вважалась членом Британської Співдружності націй, відгороджена від інших країн континенту джунглями, рифами й мовними бар'єрами — надто скромний і занадто безлюдний край — на який же революційний рух там можна сподіватись?

Їхній рейс був аж наступного дня. Вони зняли номер у готелі за дванадцять місцевих доларів. Белізький долар рівнявся половині американського. Кімната була досить незатишна. Будинок готелю стояв на сваях, як і більшість тутешніх жител. Штормові хвилі часто затопляли вулиці міста. Гундлах прийняв душ. Вода спочатку не текла, і лише, коли він досить сильно стукнув кулаком по крану, спочатку закапала, а потім з сичанням полилась. Вікна були збиті з перекошених дощок, шибки вибиті. Крізь них налітав морський вітер і освіжав мокре тіло.

В цій країні багато чого сходило з рук. Гундлах купив пляшку віскі й льоду, примостився в холодку на дерев'яній веранді й, відпиваючи маленькими ковтками зі склянки, спостерігав за містом. Воно пропливало повз нього, було дуже розмаїте й мало присмак романів Хемінгуея або Гріна, але тут не було ніяких романів, тим більше між Гладіс Ортегою й ним. Усе залишалося мрією, навіть тоді, коли вона, скупавшись і причепурившись, сіла поряд і здивовано втупилась у пляшку, ніби ніколи досі не бачила, як п'ють віскі.

— Ви не схвалюєте моє марнотратство, — мовив він. — Але ж віскі тут дешеве. Випийте мені на втіху бодай трохи. — Він узяв другу склянку.

Гладіс похитала головою.

— Я знаю, що зараз у вас на душі. Ви п'єте, бо відчуваєте свою непотрібність. Але ви глибоко помиляєтесь! Без нашої допомоги мені б не пощастило прослизнути сюди.

— Тутешні власті пропускають кожного, хто має гроші.

— Не дуже. В Белізі ліві настільки небажані, що тут навіть запровадили правосторонній рух, всупереч правилам дорожнього руху в колишній материнській метрополії. Службу безпеки тут очолює англійський чиновник… Ну, а я не знаю жодного слова англійською мовою. А ви молодець, говорили так переконливо.

— Приємно, що ви намагаєтесь мене морально підтримувати. Робіть так і надалі. До Мехіко вистачить, а там я знову почуватимуся безробітним.

— Невже вам так важко набратись терпіння, поки приїдемо до Європи? — спитала вона. Гундлах дивився їй у вічі; уважний погляд Гладіс з-під темних брів і він пробуджував його до життя. Обличчя було сповнене життєвих сил, густе волосся кучерявилось над лобом, — Там ви задаватимете тон.

— Хіба? А який тон вам до вподоби? Гучні слова про перемогу або смерть? Пафос там не в пошані.

— Перемога або смерть — це дилема. Погляньте краще тверезо на речі! Досвід В'єтнаму вчить, що регулярна армія може здолати повстанців лише тоді, коли вона в десять разів їх переважатиме.

— Але вам такі розрахунки ні до чого?

— Так. Сьогодні в наших лавах уже втричі більше, ніж минулої осені, від восьми до десяти тисяч бійців. Це набагато перевищує число повстанців свого часу на Кубі й у Нікарагуа. — Вона говорила дуже швидко, схвильовано, навіть механічно кілька разів ковтнула зі склянки, яку він їй подав.

— А хіба зброя не відіграє ролі?

— Чому ж! Але в революціях завжди зазнавали поразки ті, хто був краще озброєний. Громадянські війни мають власні закони. Британські колоністи в Північній Америці були гірше озброєні, ніж Англія, й, незважаючи на це, здобули перемогу в війні за незалежність. Це стосується й Болівара та іспанської армії, і французького народу та королівського війська, і мексіканських повстанців, загонів Порфіріо Діаса. Всі без винятку революціонери були слабші за своїх ворогів, і все ж вони перемагали; над цим вам слід подумати.

— Судячи з того, що я чув у таборі, вас поки що вдесятеро менше, ніж урядових військ. Армія, поліція разом з усілякими службами безпеки нараховують загалом вісімдесят тисяч чоловік. А до того ще воєнізовані організації сил правопорядку!

Сама тільки терористична група «Орден» нараховує майже стільки ж…

— А ви хіба не знаєте, хто входить до «Ордена»? Здебільшого ті-таки військові. Не треба вдвічі перевищувати чисельність ворога!

— І все ж співвідношення один до десяти ви ще не досягли.

— Боже, що таке цифри! — Ортега від сильного збудження важко дихала. — Коли ви зважаєте на цифри, то вони невпинно зростають! Ви думаєте, лише озброєні люди є силою революції, і що її можна розгромити переважаючими силами солдатів і техніки, так? Це позиція Вашінгтона, логіка Пентагону, де є комп'ютери, нібито спроможні все обчислити, вирішити будь-яку проблему імперіалізму ескалацією сили… Але ви забуваєте про волю народу, який не хоче так жити далі, не хоче, щоб ним верховодили вбивці!

Гундлахові просто заціпило. Вона говорила з такою пристрастю, якій навіть він, чудовий пропагандист, міг позаздрити. Але ця жінка вражала його й ще чимось. Він відчував — поряд з ним людина цілісного характеру. Гармонійний взаємозв'язок між мисленням і діяльністю давно колись був і в нього.

— За таку прямолінійність вас варто любити, — мовив нарешті Гундлах. — Відверто кажучи, я просто заздрю такій силі, такій вірі у свою справу, Гладіс… Дозвольте мені вас так називати?

— Будь ласка, якщо вам так хочеться.

— Мене звуть Ганс.

— Будьмо друзями! — Гладіс підняла склянку, випила до дна- й подивилася на нього з відтінком сумніву — до чого ж призведе таке братання. — Ми друзі, — сказала вона, — бойові соратники, хоч і з різних країн.

— Наші шляхи схрестились у боротьбі з Пінеро.

— Краще не будемо більше пити. Зараз я піду в місто, а після цього ще хотіла б з вами поговорити, Гансе.

Коли вона пішла, Гундлах знову відчув себе зайвим. У телефонній книзі він побачив, що тут, у новій, малесенькій, загубленій серед джунглів столиці Белізу — місті Бельмопані, крім британського посольства, є також консульство Федеративної Республіки Німеччини. 123 Альбертстріт, номер 2461, там, певне, теж сидів хтось на зразок Вальмана. Фірми Ворда, Вебстера й Віллоубі Гундлах не знайшов. Оскільки йому не радили телефонувати до Європи, він вирішив надіслати Францісці телеграму: «Небезпека позаду Почуваю себе добре скоро подзвоню Цілую Ганс». Він розумів — цього замало, та мусив бути обачливим. Гундлах написав текст англійською мовою, потім, подумавши, замінив слово «цілую» на «люблю», і це йому здалося смішним. Відчуваючи, як по тілу розходиться алкоголь, він закоркував пляшку. В захмелілій голові роїлись думки: «Скільки ж часу, власне, минуло? Принаймні вже пора подати про себе звістку».