Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 34)

Вони попрощалися з зеленим світом тропічних лісів і піднялися в повітря з тихого, розташованого далеко за містом, аеродромчика, який гордо іменувався міжнародним аеропортом. З моря квітів просто в бій… Ще яскраво світило сонце, ліворуч на верхах Попокатепетля ряхтів сніг, коли вони, пролетівши понад сірими плато, пірнули в хмари, пробиваючись крізь рудий смог, що застеляв ілюмінатори. Повернення в цивілізацію. Літак ніби аж стрепенувся від огиди. За дев'яносто хвилин після заспаного Белізу — ніби якийсь удар, і над ними розверзлося гуркітливе й смердюче гігантське місто.

Вони вже були знайомі з Мехіко. Гладіс Ортега тут вчилась, а Гундлах укладав договір на будівництво цементного заводу, який тепер теж допомагав отруювати повітря. Шість тисяч фірм, він це ще добре пам'ятає, три п'ятих всієї промисловості великої країни скупчилося в цій котловині — металургійні і нафтопереробні заводи зробили цю високогірну долину схожою на Рурську область, пожираючи решту повітря, якого ще не встиг поглинути мільйон автомобілів і димарі старезних халуп з їхніми відкритими печами. Погода стояла похмура й холодна, Гундлаха оглушували реактивні літаки, хаос міжнародного аеропорту імені Беніто Хуареса, гуркіт на міській автостраді. Яка величезна арена, дванадцятимільйонне місто. Хіба це не його стихія? Ні, в нього навіть просльозились очі й появилось якесь гнітюче почуття, ніби в його житті починається якийсь гірший етап.

Альфредо, представник емігрантського комітету, замовив для них номери в одному з тисячі готелів міста і сам відвіз їх у готель. Ввічливо привітавшись із Гундлахом, що сидів позаду, він більше до нього не звернувся. Дорогою Альфредо запросив Гладіс виступити ввечері в Будинку профспілок недалеко від проспекту Хуареса, як свідка: там засідав постійно діючий трибунал народів, який розглядає також злочини хунти в Сальвадорі. Гладіс відмовилася. Здивований відмовою Альфредо гарячкував, а в суцільній лавині машин це було досить небезпечно. Пофарбований у блакитне й зелене готель «Аркос» стояв. у провулку. Коли вони вийшли з машини, Гладіс ніби почала згоджуватись. Гундлах не все розумів з їх розмови.

— Їм це треба, — сказала вона Гундлахові вже в готелі. — Важко відмовитись. Звичайно, там будуть представники преси, але Альфредо запевняє, що вони не фотографуватимуть.

Отже, Гладіс остерігалася фотографування. Ще в літаку вона казала: хоча в Мехіко вільніше дихається, однак не настільки, щоб утрачати пильність… Тут ворог діє досить активно. Його агенти сидять як у представництвах хунти, так і в посольстві США та в інших місцях, отже, треба бути готовим до всіляких несподіванок.

Нервово постукавши в двері, сильно збуджена Гладіс увійшла з журналом у руках до кімнати Гундлаха. Вона пояснила: журнал лежав у її ванній, розгорнутий, з позначками й підкресленнями. То був американський журнал «Ріскс інтернешнл», який спеціалізувався на карколомних пригодах у цілому світі, але Гладіс не вміла читати по-англійському.

Вона тривожно стежила за Гундлахом, поки він читав попідкреслювані місця. То було оголошення фірми Ворда, Вебстера і Віллоубі — її центральноамериканського бюро в Мехіко. Бюро пропонувало гарантовані послуги тим, кому загрожує небезпека. Клієнтам обіцяли надійний захист, детективи брали під охорону на визначений час також родичів клієнта, навіть хатніх тварин і майно. Пропонувало бюро й допомогу на випадок викрадення людей, у чому воно покликалося на численні успішні акції в обох частинах американського континенту. Найголовнішим своїм принципом бюро проголошувало життя й свободу людини, абсолютно незалежно від того, що було причиною її викрадення: жадоба грошей чи тероризм… Слово «тероризм» було підкреслене, можливо, лише тому, що воно стояло в кінці.

Гундлахові аж горло стислося, він мимоволі проковтнув слину. Випадковість виключалася, це був прямий виклик. Фірма ВВВ натякала, що всюди його знайде…

— Це стосується, мабуть, мене. Вони надіслали мені попередження і просто переплутали кімнати.

— Але як вони довідались?

— Мабуть, від когось із емігрантського комітету…

— Ви маєте на увазі Альфредо? Це виключено!

Перехопивши її погляд, похмурий і сердитий, він приклав до уст палець. Знову все, як і раніше, — постійна загроза й відчуття, що тебе підслуховують, стежать за кожним твоїм кроком. Не встигли вони бодай трохи відітхнути од цього, як їх знову починають цькувати. Гладіс викликала чергового та покоївку й запитала, хто підклав їй у ванну журнал, але нічого не домоглася. Ніхто нічого не знав, той журнал вони бачать вперше. Гладіс і Гундлах зійшли вниз і розповіли все Альфредо.

— Треба з'ясувати, — мовив той. Він провіз їх кількома вулицями, зробив кілька крутих поворотів — чи не сидить на хвості якась машина, а на стоянці біля Аламада-парку втиснув своє авто в прогалину й зателефонував комусь. По той бік висотного будинку починався парк з водограями, дерева там були здебільшого старі, скрізь бавились діти, в будиночках сиділи чистильники взуття, пропонуючи свої послуги туристам і перехожим, торгуючи повітряними кульками. Альфредо затяг Ортегу й Гундлаха в натовп, як у надійний захисток.

— Треба неодмінно поміняти квартиру! — сказав Альфредо.

— А чи це допоможе? — відгукнулася Гладіс.

— Нас тримають на прицілі, — докинув Гундлах.

— Я знаю, ви підозрюєте наш комітет…

— У нас немає підстав для цього.

— Не прикидайтесь, я ж бачу. Але так само ми можемо підозрювати вас. Гладіс найчастіше зупиняється в цьому готелі. Вчора в Белізі ви могли згадати про нього по телефону.

— Припини, — шикнула на нього Гладіс. — Ні про який готель ми не згадували.

Альфредо був молодий, але здібний адвокат, вільно володів французькою мовою й умів скритно, мов слідчий, розпитувати. Біля гранітно-мармурового Палацу образотворчого мистецтва, що виділявся ошатністю серед інших споруд, до них підійшов високий, худий емігрант-сальвадорець на ім'я Данієль (усі вони називали один одного лише на ім'я, хоча навряд чи ті імена були справжніми).

— До нас таких як він раз у раз підсилають, — сказав Данієль, маючи на увазі Гундлаха.

— Ви забуваєте, — крикнула Гладіс, — що він тоді мало не загинув.

— То могла бути випадковість. Адже він вийшов з машини перед вибухом? І просто не встиг відійти далі.

Гундлах майже все розумів, про решту здогадувався. Його ображало, що вони вдають, ніби його тут немає.

— Ви верзете дурниці, — втрутився він. — Невже хтось і справді зважився б заслати мене до вас, проливши стільки крові та ще й пожертвувавши людиною? Це було б схоже на зловісний жарт, а тінь падала б на тих-таки детективів.

— Їхнє бюро — то тільки ширма, сеньйоре. І все-таки хто їх поінформував?

— Розумію вашу нервозність, але я тут ні до чого.

— Ми шукаємо тільки місце, де просочується інформація. Навіть якщо ви до цього причетні, з вами нічого не станеться. Ми нікому не погрожуємо, але сподіваємось, що ви підете своїм шляхом, сеньйоре.

Що заважало Гундлахові повернутись і піти геть? Гордість чи прикутий до нього пристрасний погляд Гладіс? Коли б він отак пішов від них, це означало б визнати все. Якби її тут не було, Гундлах би так і вчинив. Гладіс рішуче виступила на його захист, вона й думки не припускала про зраду. Звичайно, хтось підслухав розмову й робить усе, щоб посіяти між ними непевність і недовіру, і якби зараз слухав їх, то зрадів би, що досяг мети.

Данієль сів на лаву в парку, байдуже схрестивши на грудях руки, по ньому було видно, що він залишався при своїй думці і запропонував винести свою підозру на суд комітету. Гладіс відбулася жартом, сказавши, що не збирається поряд з ним сідати на «лаву підсудних». Виявилось, що головних членів комітету в Мехіко взагалі немає, вони зараз у Сильна мірі налагоджують контакт з архієпископом. Ці слова зірвалися з вуст Гладіс, і вона тут же дістала иагіику: треба ж думати, перед ким можна таке говорити! Хоч пан Рокемон і не мас злих намірів, але ж було б неприпустимою наївністю відкривати йому такі таємниці.

Гладіс набридла ця сварка, й вона послала обох своїх співвітчизників знайти нове приміщення. З нею тут рахувалися. Гладіс і Гундлах пообідали навпроти церкви тіла Христового, яку було перетворено на музей народного мистецтва.

— Не ображайтесь на них, — сказала Гладіс, — вони так багато всього пережили…

Гладіс раптом перевела мову на інше, вона взялася пояснювати, як чотири архітектори спотворили будівлю Палацу образотворчих мистецтв. Цьому будинку всього п'ятдесят років, і в ньому зберігаються видатні твори мексіканських скульпторів і художників, тут же міститься величезний концертний зал і Національний театр з двадцятитонною завісою. Сама будівля палацу така громіздка і важка, що протягом недовгого часу на чотири метри погрузилась у м'який грунт… Гундлах зрозумів, що Гладіс просто хоче відвернути свої й його думки від неприємного інцидента.

Поки переїздили в пансіон «Ронда», настав час рушати до Будинку профспілок. Але виникли нові клопоти: Гладіс мерзла від вечірньої прохолоди, треба було купувати пальта, адже їм скоро їхати до Європи. Хоча, зрештою, вона могла тремтіти й від хвилювання: американський журнал у ванній кімнаті, й наступний вихід на трибуну…

Перед тим як увійти до невеличкого залу, де засідав постійно діючий трибунал, Гладіс наділа окуляри, які закрили майже половину її обличчя. Її та Гундлаха посадовили відразу за представниками преси. Зал, який уміщав чоловік двісті, був переповнений. Дві жінки і троє чоловіків, сидячи на підвищенні, вели це своєрідне судове засідання; хтось вів протокол, хоча все записувалось і на магнітну стрічку.