Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 36)

На світанку Гундлах дійшов висновку, що все те йому наснилось; але Гладіс потім сказала, що їй також телефонували. Побажали щасливо дістатись до Європи й докинули, що з нетерпінням чекають на неї в Мадріді. Мадрід справді був першим етапом її подорожі Європою. Отже, вона вирішила поміняти маршрут. У неї було таке враження, ніби для них наставлено пастку або що вони в неї вже навіть потрапили.

В агентстві мексіканської авіакомпанії на розі бульварів Бальдераса й Хуареса вони зустріли Данієля, який дуже радив їм летіти кружним шляхом: через Кубу. Туди за ними ніхто не поткнеться, навіть найрішучіший агент, для контрреволюціонерів Гавана — це поняття неприступної фортеці… Гундлахові здалося, що, говорячи ці слова, Даніель пильно спостерігав за ним краєм ока.

Данієль, лівий соціаліст, член політико-дипломатичної комісії Опору, запропонував їм свої послуги: йому буде зручніше, ніж їм перезамовити квитки і отримати візи в Кубинському посольстві. А вони тим часом пройшли по Пасео де ла Реформа, щоб купити собі зимовий одяг. Гладіс подобались речі солідні, за останньою модою вона не гналась, намагаючись одягатись зі смаком, але й щоб не кидатися в вічі. Подалі від широкої, з восьмирядною проїжджою частиною, вулиці, де були надзвичайно високі ціни — сто мексіканських песо рівнялись десь близько чотирьом доларам — вона купила собі туфлі, костюм кольору морської хвилі і плащ військового покрою з теплою підкладкою. Вона сказала Гундлаху, що вже тут надається велике значення зовнішньому вигляду, і тим паче в країнах Західної Європи, зазначених у маршруті їхньої подорожі. Її повчання здавались Гундлахові дещо смішними, він вбачав у них бажання Гладіс бути вродливою і подобатись. А вона й йому радила одягатись елегантно, бо, як кажуть, по одягу зустрічають; для Гавани це ще не обов'язково, а там, на Заході, вони повинні мати солідний вигляд.

Прогулюючись з Гладіс знову по Пасео де ла Реформа, широкій магістралі з деревами в чотири ряди вздовж тротуарів, нескінченним потоком машин і численними пам'ятниками, Гундлах поступово погоджувався з нею. Йому взагалі подобалось ходити по магазинах з вродливими жінками. Коли ж вона заговорила про Гавану, він намагався приховати від неї, що особливого ентузіазму не відчуває. Для нього Куба залишалась країною, близькою до Східного блоку. Мало що з ним може там статись, тим більше, що він подорожує з фальшивим паспортом. Але як же інакше замести свої сліди? А втім, тепер йому вже ніяк не можна було відмовлятись, щоб не посилити впевненості Данієля в його підозрі. Отже, він ішов по тонкому льоду, щоправда, поруч з Гладіс. Вони збирались летіти на Кубу. Щотижня до Гавани є два рейси, найближчий післязавтра. Гладіс Ортста сказала, що це буде її перша подорож до острова Свободи.

Наступного дня Альфредо запросив їх до себе в гості, в невеличку квартиру, що містилась у будинку поруч з ареною, де проводились кориди. Вони трохи проїхали в метро, яке було відкрито до Олімпійських ігор дванадцять років тому. Оскільки закордонні фірми відмовились будувати метро під містом, зведеним на болотах або вулканічному попелі, мексіканці, хоч не мали досвіду, взялися за цю справу самі й незабаром спорудили три лінії, якими курсували сучасні безшумні поїзди. Кожна станція нагадувала справжній музей, — тут експонувалися скарби епохи ацтеків, речі, знайдені під час прокладання тунелів.

Згідно з планом міста, Гладіс і Гуидлах зараз проїздили під резиденцією Ворда — Вебстера — Віллоубі. Від ВВВ не надходило більше жодної звістки, й Гундлах уже ладен був думати, що ті містичні дзвінки — наслідок його знервованості. Зрештою той журнал міг забути попередній мешканець номера, а обслуга не помітила й не прибрала. Бурхливе життя довкола створювало ілюзію нормальних взаємин у світі й між людьми.

А чи ж нормальні вони насправді?

З вікна своєї невеличкої квартири у висотному будинку Альфредо показував їм передмістя Койоакан із старовинними іспанськими церквами й ветхими провінційними будинками колоніальних часів. Як країна еміграції, Мексіка має яскраві, відомі всьому світові традиції. Поруч з революціонерами й антифашистами тут нерідко вживались різноманітні авантюристи й агенти; сорок років тому за тінистими деревами своєї схожої на фортецю вілли був убитий Лев Троцький… За кавою розмовляли про тишу в Сальвадорі —тишу перед бурею. Обидві сторони доозброювались матеріально й морально.

Американський посол Роберт Уайт дотримувався курсу позірної демократії, пін сказав: «Продовжувати й зараз вести суперечки про реформи — це все одно що в ніч загибелі «Титаніка» сперечатись про те; як розставити шезлонги на верхній палубі!» Він спонукав хунту діяти хитро, і вона для початку вивела з уряду колишнього ставленика Уайта полковника Махано. Ще до Нового року передбачалось посалити в урядове крісло Наполеона Дуарте.

Хто він такий? За слонами Гладіс, це п'ятдесятип'ятирічний інженер, один з організаторів християнсько-демократичної партії. В 1972 році Дуарте навіть отримав перемогу на президентських виборах. Вигнаний майже відразу з країни військовими, через сім років він все ж повернувся і почав служити тим, хто колись його прогнав. Партія його майже розвалилась. В нього залишилось лише кілька прихильників. Всіх їх архієпископ Ромеро перед своєю загибеллю назвав «зрадниками». Зі слів Альфредо Гундлах дізнався, що Гладіс представляє в керівній верхівці підпілля християнських демократів — частину Революційно-демократичного фронту.

Гундлах довідався, що створено головний штаб Опору — його цивільне керівництво і військову організацію, названу ФНВФМ, Фронтом національного визволення імені Фарабундо Марті. Штаб очолював мільйонер Енріке Альварес Кордова, заблудла вівця серед двохсот багатих сімей. В першому «цивільному» кабінеті, сформованому хунтою, Альварес отримав портфель міністра сільського господарства, але незабаром вийшов з уряду, бо аграрна реформа перетворилась просто у збройний похід проти селян. Приблизно в цей же час хунту, до складу якої входило п'ять чоловік, залишив соціал-демократ професор Унго. Він теж перейшов в табір опозиції, став членом її політичного керівництва.

— Розвиток нашої країни не може йти старим шляхом, — сказав він, пояснюючи свій крок.

— А по якому ж шляху він піде? — запитав Гундлах.

— По такому як слід, — відповів Альфредо.

— Це звучить як таємниця.

— Бо це й є таємниця.

— Не дуже відверта відповідь.

— Не знаю, як вам це розтлумачити.

Гундлаха образила така відповідь. Він зрозумів, що тут йому не довіряють. «Альфредо й Данієль, мабуть, думають, як одкараскатись від мене, щоб Гладіс подорожувала сама, але не знають, як це зробити, — міркував собі Гундлах. — А чи знають вони взагалі, чого хочуть, як захопити владу в країні. Адже громадянська війна не може продовжуватись без кінця, бо країна занепадає, спустошується, народ стікає кров'ю. Багатіям що? Вони прихоплять свої гроші і втечуть до Флоріди. Для ведення війни в них є армія і наймані бандити…» Гундлах важко переносив стриманість Альфредо й Данієля. Це наводило його на сумні думки. Гладіс також це відчувала. Але незабаром вони вирушили в дорогу. Наступного дня в напівпорожньому салоні літака кубинського цивільного флоту вона знову згадала про становище в Сальвадорі. Основне завдання Фронту національного визволення полягало в поступовому й невпинному ослабленні ворога. Треба виснажити його фізично, й тоді армія, як і державний апарат, почне розкладатись. Це щось на зразок запуску автомобіля — «маленький моторчик» — стартер, тобто збройні виступи окремих груп поступово розкручують «великий мотор» — народне повстання. І тоді все прийде в рух. Кинута згори грудка снігу може викликати лавину. Приблизно так розгорталися свого часу події в Нікарагуа.

— Сподіваюсь, цей принцип годиться й для ваших умов, — сказав Гундлах.

Коли праворуч з безмежної блакиті моря знову виринула земля — півострів Юкатан, — Гладіс пояснила, що дуже важливо — не проґавити сприятливу мить, спалах іскри. Саме такий момент спочатку було прогавлено в Гватемалі; також і в Манагуа зірвався замах, коли партизани влітку 1978 року пальнули ракетами по палацу тирана.

— Але через кілька тижнів, — продовжувала Гладіс, — два десятки партизан, одягнених у форму солдатів, увійшли ополудні в Національний палац. Вони перестріляли варту і взяли тисячу заложників, в тім числі сімдесят депутатів, двох міністрів, а також племінника і двоюрідного брата Сомоси. Коли армія вишикувалась перед палацом, щоб розпочати штурм, партизани виставили у вікнах друзів і родичів тирана… І Сомоса прийняв ультиматум: він звільнив в обмін на заложників шістдесят в'язнів і дозволив виголосити по радіо комюніке сандіністів. Їх супроводжували аж до аеропорту за п'ятнадцять кілометрів від центру, і що там робилось? Люди заполонили всі вулиці, вигукуючи «Слава сандіністам!» і «Геть Сомосу!». Оце і був той момент, Гансе. По телебаченню й за повідомленнями радіо люди стежили за цими сміливими подіями, які дали останній і вирішальний поштовх для перевороту. Всі побачили безпорадність диктатури, це вселяло народові мужність! Таке продовжувалось майже цілий рік, осінній наступ нічого не дав, але народ став активнішим, його мовчазний протест і збройна боротьба привели зрештою… Я знаю, повної аналогії тут бути не може. Ми підемо своїм шляхом, звичайно, боротьба буде нелегкою. Нам треба, набравшись терпіння, чекати своєї миті, — сказала вона, немовби вже бачила її в своїх мріях.