Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 27)

Це була не міська хірургічна клініка, а польовий лазарет партизанів. Багатьох інструментів і приладів не вистачало, але до таких поранень тут звикли і відразу ж поставили правильний діагноз: пневмоторакс. Осколок бляхи застряв на глибині семи сантиметрів у м'якій тканині, розітнувши немов ножем судини, з яких у грудну порожнину витікала кров. Гундлах втратив півтора літра, тобто майже четверту частину всієї крові. Крізь рану між ребрами, через поранену плевру заходило повітря, ще більше загострюючи і без того критичний стан. Легеня з боку серця, за свідченням хірурга, повністю відмовила, і дихання організму забезпечувала тільки права легеня. В такому стані, як сказав доктор Діас, хворий довго не протяг би, оскільки все в грудній порожнині змістилось вліво, даючи сильне навантаження на серце, яке аж калатало в середостінні грудної клітки. Тому Діас прямо без наркозу засунув між ребер у плевральну порожнину товсту голку, відсмоктав спочатку кров, а потім повітря, що туди потрапило. Після цього рану міцно забинтували. Пробитий осколком отвір у грудях між ребер також зашив. Та рана була досить маленька, отже, незабаром інкапсулювалась і загоїлась. Гундлах, зліплений з крутого тіста, стійко витримав конячі дози ліків і пролежав лише десять днів.

За тиждень він уже виходив з приміщення. Де він зараз, що буде з ним далі? Він нічого не боявся, але почав замислюватись над багатьма питаннями. Звичайно, його лікують, проте й стережуть. Він міг ходити в розташуванні табора лише в полі зору вартового. Його статус був йому невідомий. Сидіти Гундлах міг ще лише між стільцями — не дуже зручна поза, але колись все це мусило скінчитись.

Одного разу лікар повів його на край кратера, який круто спадав до зеленаво-жовтого, мов сірка, озера.

— Ніхто не знає, яке місце бог обрав для раю, але принаймні не це, — мовив лікар Діас, юнак, який, очевидно, після закінчення навчання проходив практику в джунглях. Дорогою назад, сягнувши поглядом у долину, він сказав:

— Люди отам, унизу, важко працювали, найкращі свої роки віддавали плантаціям і тривалий час не ставили ніяких запитань.

— А тепер запитують?

— Так. І одержують відповідь. Ви вже її чули.

Гундлах кашлянув, під лопаткою боляче кольнуло. Туга пов'язка не давала дихнути на повні груди.

— Що ви збираєтеся зі мною робити?

— Поставити вас на ноги.

— А потім?

— Буде видно.

Лікар, мабуть, і сам не знав. Це вирішуватиме хтось інший, а Діаса, здавалося, воно зовсім не обходить. Набагато охочіше він говорив про те, за що вболівав душею, — про медичну службу у цій глушині.

— В цьому таборі ми готуємо переважно санітарів — бригади охорони здоров'я. Вони нам були потрібні з самого початку, бо наших людей ми не могли класти в лікарню, поліція забирала їх просто з ліжок… Коли ми потім перейшли в гори, виникла необхідність організувати медичне обслуговування селян.

— Не тільки тих, що борються у ваших лавах?

— Звичайно. У звільнених районах ми відповідаємо за все. Бо хто б же пішов за нами, якби ми нічого не давали людям? Між іншим, режим одного разу зробив нам закид, ніби ми вивезли з столиці відомого хірурга, щоб він ампутував ногу пораненому партизану. Це було просто смішно, адже в нас є свої лікарі — їх, правда, не вистачає, але в нашій країні ніколи не було достатньої кількості лікарів. Тим часом ми вже маємо сто п'ятдесят членів бригад здоров'я, це бійці, що одночасно виконують і обов'язки санітарів; серед них часто зустрічаються і такі, що тільки в нас навчилися читати.

— Ви б дозволили такому робити вам ампутацію?

— Звичайно. В нашому лазареті лежать одинадцять поранених, по двох місяцях війни. Четверо в пас померли. Ми б усіх їх врятували, якби в нас було більше антибіотиків і обладнань для анестезії. В інших таборах справи кращі. У більших повстанських районах є центральні клініки і багато санітарних пунктів, якими керують бригадисти. Крім того, кожна партизанська частина з дванадцяти чоловік і більше має свого медика-бригадиста, а в кожному таборі і в кожному звільненому селі є комітет охорони здоров'я…

Згодом Діас розповів йому про місцевість, де розташований їхній табір. Всього на відстані двадцяти кілометрів звідси лежить Гватемала, а недалеко звідси є туристична база. Весь район вартий уваги туристів, особливо пасмо трьох вулканів, а справжня перлина це — калько, геометрично точний конус висотою 1800 метрів. Звідси його не видно, бо його закривають дерева, що стіною стоять на передньому плані. Колись вогняні бризки, що через ритмічні інтервали виривалися з кратера, служили орієнтиром для суден, капітани називали його Тихоокеанським маяком. Коли вони його бачили, то знали, що порт Акаютла вже недалеко.

— Перед французькою революцією там було кукурудзяне поле, — сказав Діас. — А одного дня прямо посеред поля з'явився отвір, звідти валувала їдка пара. Селянин побіг до сільського священика. «Там відкриваються ворота в пекло!» — перелякано сказав він. Молитви і процесії повинні були прогнати диявола. В бій проти цього виступив бог — покровитель села, а також боги кукурудзи і дощів та інші божества народу майя. Але щілина все ширшала, випльовуючи полум'я й попіл. Крок за кроком довкола отвору конусом накопичувалась лава, і виріс вулкан… Кожні десять хвилин повторювались виверження, до яких тут уже звикли; тільки паузи між вибухами лякали людей, за кожною затримкою очікувалось сильне виверження. По них визначали майбутнє — завдяки вулканічному попелу помітно покращали врожаї. Так, по сусідству з вулканом, виявляється, можна жити. Протягом всього минулого століття тут продавали прохолодні напої й сувеніри всім, хто приходив чи приїздив подивитись на чудо. Потім появилась автострада, пікнік-парк, а на сусідній вершині побудували готель з плавальним басейном, щоб за пляшкою віскі можна було прямо з гори милуватися бризками у вигляді вулканічного виверження. Але перед самим відкриттям готелю вулкан оголосив страйк, майже через двісті років свого існування. Лава наповнила кратер, затверділа, утворивши таким чином кам'яний корок, який вулкан виштовхнув з останніх сил. В тисяча дев'ятсот шістдесят шостому році вулкан потух. Протягом тринадцяти років готель стояв майже порожній, а зараз там дислокуються солдати.

— Наступний вибух буде таким же. — Гундлах натякнув на подібність подій історії. — Армія чекає безперечно на нього.

— Так, вона напоготові, вже двічі навідувались до нас. Але вулканічні процеси важко визначити наперед, ніхто не знає, як довго спатиме вулкан. Можливо, готель ще послужить своєму призначенню, стане колись найзнаменитішим місцем у всій країні.

Вони поминули лінію вартових, де зустріли групу молодих хлопців, серед них немало й дівчат з найрізноманітнішою зброєю, від французького спортивного карабіна «22 комбо» і старого вінчестера Томсоиа до сучасного АР-10 з легкого металу і чорного пластика, які виготовляються в Лос-Анджелесі і які зі своїм порожнистим прикладом навіть плавають на воді. Гортслю сподобалася б така різноманітність. Шкода, що його більше немає. Гундлаху навіть здалося, що він чує його слова: «Послухай, Гансе, а ми з тобою непогана пара. З таким, як ти, страшенно приємно робити одну справу».

Петер Гертель: всі роздуми Гундлаха кінчалися згадкою про нього. Ці думки заходили іноді досить далеко і впливали йому на нерви, вони були для нього мукою. Невже він так ослаб, що весь час в нього з голови не виходять такі міфічні поняття, як вина, доля, кара? Треба вирватися з цього зачарованого кола, він твердо вирішив не піддаватись своїм почуттям і не тлумачити свої вчинки з точки зору містики. Він звик до раціональних цілеспрямованих дій; в цьому була його сила; а від вимушеної бездіяльності, немов бульбашки на болоті, в його голові з'являлися сумніви.

Ні, йому просто не пощастило, невдача в бою. А життя — це боротьба. Інші, буває, гинуть в результаті транспортної катастрофи від зіткнення машин чи падіння літака. А Гертель загинув у бою, можна сказати, з честю… Але думаючи про це, Гундлах спіймав себе на тому, що сам себе обманює. Гертель хотів помститись агентству, але не ціною власного життя, бо яке йому діло до цієї країни, до громадянської війни, що там відбувається? А тепер вина за його смерть падає на плечі Гундлаха, бо сталось це через їхнє втручання в чужі справи, через Гундлахову войовничість. Можливо, хтось інший на місці Гундлаха вчинив би по-іншому і зміг би врятувати товариша? Хтось інший? Звичайно, ні! А сам Гундлах безперечно зміг би. Він мав би тверезо оцінювати межі своїх можливостей і бути обережнішим. Але цього він не зробив, та й не міг в силу свого характеру. Він завжди рвався в саме пекло, завжди ризикував, наражався на небезпеку… В нього раптом з'явилось бажання спіймати на мушку Пінерового «фалькона» і спустити курок. Черга з АР-10 звільнила б його від почуття невдачі. А потім, о боже, потім він нарешті зміг би спокійно спати.

Згодом лікар приніс йому газети за останній тиждень жовтня. В Сальвадорі виходило сім газет — чотири в столиці, дві в Сан-Мігелі і одна «Діаріо де оссіденте» в Санта-Ані, другому по величині місті країни і її центрі виробництва кави. Санта-Ана розташована в цьому західному повстанському районі, і газети прийшли, напевне, звідти. Вони писали про боротьбу за владу на Ямайці, про бомбовий терор в Манілі, про страйки в Польщі і телевізійну передвиборну боротьбу в Північній Америці; комерційна преса, як повідомляв відділ внутрішнього життя, перебуває під наглядом військової цензури. Повідомлялось про виступи лівих екстремістів, про напад на армійський конвой, про ракетний обстріл революційною народною армією посольства США в Сальвадорі, яке охороняють 160 морських піхотинців. Далі йшло повідомлення про об'єднання чотирьох груп опору, в тім числі і бійців комуністичної партії, у «Визвольний фронт імені Фарабупдо Марті». Редакція зазначала, що Фарабупдо Марті 50 років тому заснував комуністичну партію, а в 1932 році загинув у визвольній селянській війні… Дії військової хунти і правих сил, як кинулось Гундлаху у вічі, описувались дуже обережно, або й зовсім не згадувались.