Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 18)

— На жаль, справи наші погані, панове, — заявив торговельний радник Вальман, коли пані Біндінг, яка вела й протокол, прокрутила йому магнітну плівку. — О боже, хто б міг подумати… Найкраще буде, якщо ви все визнаєте й повернете гроші! Тоді концерн навряд чи порушуватиме судову справу, я думаю, її можна буде зам'яти, правда ж? Адже гроші ніде не ділись?

— Ви не маєте права ставити нам такі запитання, — сказав Гундлах.

— Отже, наполягаєте на своєму… Шкода… — Вальман важко сидів у кріслі. Здавалось, він шкодував, що межі його повноважень надто вузькі. Поза стінами посольства він не мав права ні заарештовувати, ні навіть передати когось у руки місцевих карних органів, які через безлад у країні й самі собі не могли дати ради. Гундлах знав, що влада Вальмана над ним обмежена, Вальман міг тільки написати доповідну в Бонн і забрати в нього паспорт, що він і поспішив зробити. Зважаючи на те, що шкоди завдано не місцевій, а їх вітчизняній фірмі, стаття 16 конституції не дозволяла передавати його до рук іноземних властей. Через відсутність договору про видачу Вальманові лишалось тільки пригрозити міжнародною поліцією і змусити обох добровільно повернутись на батьківщину. Проте Зайтц, як видно було з його виразу й поведінки, сумнівався в їхній причетності до злочину, через те й утримувався від будь-яких висновків.

— Вважайте, що перебуваєте під домашнім арештом, — по довгій мовчанці заявив Вальман, глянувши на годинник: був саме час обіду. — Повертайтесь на свої квартири й, нікуди не відлучаючись, чекайте вказівок! Можете тепер спокійно розмовляти між собою, нічого не приховуючи, бо, власне, вже й нема чого…

— Сподіваюсь, ви не чекаєте, що ми дякуватимемо за таку ласку.

Вальман докінчив думку:

— Може, це змусить вас переглянути свої позиції. Якщо ж здумаєте зникнути, я оголошу розшук, повідомлення про вашу втечу будуть розіслані в посольства всіх країн, отже, далеко не втечете.

— Вас уплутали в чужі інтриги!

— Я вірю фактам.

— Сподіватимемося, правда переможе, — мовив Гундлах. Підвівшись, він узяв зі столу пістолет і сховав у бічну кишеню. Зброя випиналася з легкого піджака; як на арештанта він був аж занадто озброєний.

— Навіщо він вам? — запитав доктор Зайтц.

— Можливо, доведеться зробити певні висновки, але це вже моя справа.

— Залиште зброю тут, не втрачайте глузду!

— Ви всі його, здається, вже втратили.

Внизу, на бульварі де лос Ероес, по-дитячому зрадівши, Гертель крикнув:

— Ключ від машини вони нам залишили, він тепер для нас цінніший за паспорти! Паспортів кругом — як піску в морі…

Вони поїхали до готелю «Каміно Реаль».

— Коли наші справи зайшли вже так далеко, то перейдемо краще на «ти», — запропонував Гундлах.

Уже перед готелем Гертель запитав:

— А він не може подзвонити у федеральне управління кримінальної поліції, щоб нас доправили на батьківщину в наручниках?

— Нас можуть вивезти лише пароплавом, Петере. Повітряними лініями нікого не перевозять проти волі. Можливо, військово-морський флот пришле за нами есмінця. Але найвірогідніше — сюди прилетить федеральний прокурор, який вестиме нашу справу.

Вони обидва не уявляли, що з ними буде. Як і раніш, Гундлах запросив Гертеля пообідати разом, але той знову відмовився.

— Ввечері — з задоволенням… Відверто кажучи, Гансе, о цій порі я здебільшого буваю в «Глорії». Ти не ображайся.

— Гаразд, іди, у в'язниці не буде жінок. Тільки не переплутай знову «Глорію» з «Сінаєм» і не прихопи штемпеля. Грошей у тебе вистачить?

— На «Глорію»?

— На два паспорти. Досить буде тисячі доларів? Знаєш, підкинь мене ще до банку, поки тим не спало на думку закрити кредит.

Гертель зупинився на вулиці Рубен Даріо біля Сальвадорського туристичного агентства, бо перед банком не було вільного місця для машини.

— Залиш залізяку тут, — крикнув йому Гертель, — а то ще подумають, ніби ми прийшли грабувати банк.

«Якби хтось почув нашу розмову, — подумав Гундлах уже під віконечком каси, — то й не повірив би, як низько ми впали. Звучить ніби текст із голлівудської комедії. Говоримо, як герої кіноекрана, вдаємо, ніби нічого й не сталося…» Він подав у щілину кулезахисного скла кредитну картку й сказав:

— П'ять тисяч колонів, будь ласка.

Взявши картку, службовець відійшов. Погляд Гундлаха зупинився на двох поліцейських, які з автоматами напоготові охороняли заґратоване віконце каси. Гундлах сперся на бар'єр, йому пересохло в роті й навіть у горлі. Він тепер подумки дякував Гертелеві, який змусив його залишити зброю в машині. Гундлах відчув люту зненависть до поліції. О боже, скільки ж літ минуло відтоді, коли він з такою люттю називав їх «бугаями»? Те вже забулося, а сьогодні вранці вони знову завдали йому відчутного удару і ось наслідки… Ще ніколи поліція його так не била, очевидно, це й пробудило в ньому спогади про далеке минуле, про дні злиднів та бунту. Коли він зняв руку з бар'єра, пальці тремтіли. Раптом в уяві з'явилась картина: він стоїть перед сталевими дверима Ворда, Вебстера і Віллоубі з базукою в руках і стріляє, цілячись просто в замок.

Службовець повернувся з порожніми руками.

— Мені дуже жаль, сеньйоре! Нас тільки-но попередили, щоб ми вам більше нічого не виплачували.

— А де ж моя картка?

— Рейнське промислове будівництво вимагає, щоб картку повернули фірмі. Мені дуже шкода, але така вказівка.

Чітка робота. В цьому їм не дорікнеш. Закриваючи кредит, Зайтц навряд чи підозрював, що вони мають тепер три мільйони. Але це їх не втішало. Зайтц вчинив це цілком механічно згідно з службовими правилами, якими це передбачалось на випадок звільнення когось з роботи. Далі вже йшло само собою, апарат приведений у дію і спрямований проти Гундлаха. Йому здавалось, що зараз все було проти нього.

Обід у «Каміно Реаль» був так само вишуканий, як і минулого разу, але Гундлахові нічого не смакувало. Лише тут, у тиші ресторану, немов крізь густу запону імли, до свідомості почало доходити значення сьогоднішньої пригоди. Кінець кар'єрі. Трьох днів цілком вистачило для того, щоб зруйнувати все, чого він досяг за шість років, не враховуючи роки навчання. Якщо лишиться бодай крихта сумніву в його доброчесності, — а Гундлах тепер не бачив можливості, як його розвіяти, — то він назавжди втратить довіру концерну. Він для керівництва просто перестане існувати.

Отакі справи!.. Навіть фіктивна розтрата діє на нерви, на дуже чутливі фінансові нерви акціонерного товариства. В цьому воно не знає пощади. Обурення Зайтца, коли Гундлах сказав, що хотів лише пожартувати з Гертелем, промовляло само, за себе. Тут жартів не розуміють! Якщо він утратить репутацію, концерн викине його на вулицю, й він не зможе влаштуватись у жодній західнонімецькій фірмі. Між ними існує комп'ютерна система обміну інформацією, своєрідна мафія персональних справ; хоч куди б він подався шукати роботу, відомості випередять його зі швидкістю світла. І не лише в Федеративній Республіці Німеччини, а й у всій Західній Європі, в Канаді й Австралії, в майже половині країн світу, між якими існує кабельний зв'язок, роботодавці будуть з допомогою електронно-обчислювальних машин попереджені, що Гундлаха підозрюють у викраденні трьох мільйонів.

Це й справді, здавалося, був кінець. Лише з запізненням на кілька годин до нього дійшло, що його не тільки поклали на обидві лопатки, але й позбавили будь-яких шансів підвестись. Як же спекатися цієї злощасної підозри? Може, зважитись на відчайдушну спробу розшукати гроші і повернути їх концерну? Тільки це зможе когось переконати; тільки це остаточно його реабілітує. А якщо не вийде, тоді лишається купити фальшивий паспорт і під чужим прізвищем зникнути з поля зору, щоб потім десь, можливо, в США, розпочати все з нуля.

Дійшовши такої думки, він раптом відчув, ніби на нього хтось дивиться, й пригадав загадковий погляд отієї вродливої жінки. Позавчора вона сиділа праворуч від нього, напівзатулена квітчастою перегородкою, бентежно поглядала на нього, а коли кельнер подав фісташкове морозиво, непомітно зникла. Цілком вірогідно, що жінка знову прийшла, щоб відновити контакт. Адже вона могла й не знати, що в нього забрано все, — й визволення Дорпмюллера, й оті три мільйони, які її цікавили понад усе.

Проте коли він обернув голову, то за тим самим столом побачив людину, зустріти яку найменше сподівався, — пройдисвіта Пінеро. Той усміхнувся до нього, лукаво, підбадьорливо, поставив свою склянку й пружинистим кроком, немов приручений хижий звір, попрямував до нього.

— Дозволите? — запитав він, беручись рукою за спинку стільця.

— Ідіть геть!

І все ж Пінеро сів, покірливо схрестивши руки на грудях, хоч йому й нелегко було з такими в'язками біцепсів напускати на себе незворушність.

— Я розумію ваш стан, містере Гундлах, уявляю собі й ваші почуття в моїй присутності. І все ж, чи не змогли б ви взяти себе в руки й вислухати мене?

— Ні! Ні в якому разі. Не бачу в цьому потреби.

— Саме про це я й хотів з вами поговорити…

Гундлах шукав очима кельнера, щоб розрахуватись, але того ніде не було.

— Сер, я хотів би, щоб ви надали мені можливість поговорити з вами.

— Надати можливість, містере Пінеро? Але ж за все треба платити.

— О'кей. Називайте свою ціну!

— Двадцять тисяч кредиток у двох старих валізах. Півтора мільйона доларів.