Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 19)

— А чи не занадто багато вимагаєте?

— Ні, я вважаю, що це справедливо й дешево.

— Я міг запропонувати вам п'ять тисяч, хіба це мало?

— Та ви що? Всього лише третину процента від суми, яку ви в мене забрали? Я відмовляюсь од вашої милостині… — Гундлах підвівся й поклацав пальцями так гучно, що кельнер почув аж у протилежному кінці залу й поспішив до нього.

— Цей добродій заважає мені, — сказав Гундлах кельнерові. — Випишіть рахунок на мій номер і подбайте надалі, щоб тут можна було спокійно їсти.

Пінеро пройшов ще трохи за ним.

— Сер, — сказав він уже перед дверима, що не впускали всередину полуденну спеку, — ми повинні підтримувати з вами зв'язок… Отже, я знову прийду.

— Вам так дуже треба? Але тоді приходьте з пристойною пропозицією.

На стоянці автомашин чекав Гертель. Йому обіцяли два паспорти: один французький, а другий з Коста-Ріки, дешевший. Не вистачало тільки фотокарток. Вони поїхали в фотоательє на проспект Норте. Дорогою Гертель сказав, що хоче взяти собі костаріканський паспорт, оскільки не знає жодного французького слова.

— Хай буде так, Петере. Ти все швидко влаштував.

— Тобі ще потрібно купити секретну кобуру для пістолета, вони продаються отам за рогом, на вулиці Орієнте. Тут дуже не люблять, коли в когось щось випинається з-під піджака.

— Власне кажучи, це ж твій пістолет. Ну гаразд, я подарую тобі за нього… паспорт…

Як добре, що вони здружилися. Гундлах і Гертель замовили фотокартки, купили біля популярного ресторану «Комедор Ісальквеньйо» кобуру з портупеєю й поїхали до центру. Гундлах пристебнув під пахвою пістолет, розмірковуючи, що хотів од нього Пінеро. Чого б той не хотів, а він, Гундлах, не бажає мати нічого спільного з тією зграєю бандитів! Звичайно, він був далекий від думки, що з їхньою допомогою зможе повернути бодай частину викрадених у нього грошей. Проте був твердо переконаний, що дорога до грошей іде через начальство отих грабіжників в уніформі, особливо тих, кого обійшли при розподілі здобичі.

Йому пригадався полковник Махано. Наскільки Гундлаху було відомо, полковник виступав проти корупції в армії. Може, в нього ще вистачить сили залагодити цю далеку від політики кримінальну справу? Треба звернутися до нього, тоді й стане видно, чи ця державна влада ще бодай наполовину функціонує, принаймні, хоч так, як показують з телеекранів.

— До Національного палацу, — сказав Гундлах.

Але коли вони доїхали до площі Барріос, де він учора, з дуру погнавшись за тією жінкою, потрапив під перехресний вогонь, Гертель пояснив йому, що резиденція полковника не за тим пишним у стилі ренесансу фасадом біля пам'ятників Колумбові й Ісабеллі, а трохи далі, в президентському палаці, поряд із старовинною іспанською фортецею Сапоте.

За словами Гертеля, повстання проти останнього генерала-диктатора Карлоса Умберто Ромеро почалося в кінці літа 1979 року штурмом фортеці Сапоте, де генерал сховався після того, як за містом було вбито його брата. Сапоте — це назва ахрасового дерева або його плоду, схожого на яблуко з кашоподібною м'якіттю. І дійсно міські повстанці з допомогою базук та кулеметів майже на кашу перетворили фасад і гарматні амбразури фортеці, перш ніж іти на штурм… Гундлах майже не слухав, не помічав ні побитого кулями й осколками муру, ні дивних бійниць із зубцями, не звертав уваги на архітектуру розташованого поряд президентського палацу, його заполонило одне-єдине бажання: прорватися до полковника. Він вирішив скористатись посвідченням посольства, незважаючи на кладовищенський штамп, цілком переконаний, що тут його не розглядатимуть з такою ретельністю, як свої. При зустрічі з вартовими він поводився як фокусник-ілюзіоніст, і незабаром їм пощастило ввійти в «зала де еспера», залу надії і місце терпіння — приймальню Махано.

Там, під портретами колишніх володарів країни, під склепінням оздобленого в стилі барокко похмуpoгo залу час тягся дуже повільно. Гундлах відчував страшенну втому, але був сповнений рішучості дочекатись. Він ще сам не вірив, що йому завдяки його спритності пощастило сюди прорватись, через те сидів у розцяцькованому кріслі, напружено випроставшись. Нарешті підійшов ад'ютант і запитав про його бажання. З допомогою Гертеля Гундлах записав до журналу: «Ускладнення з викупом директора Георга Дорпмюллера, Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва ФРН». Взявши журнал, офіцер зник за дверима.

Несподівано десь надворі пролунали два оглушливих вибухи, від яких здригнувся будинок.

— Що це, підземний поштовх чи реактивний винищувач? — запитав Гундлах.

— Ні, це бомби; тут нічого не літає швидше за звук… Знаєш, Гансе, ти мене просто дивуєш. Не маючи нічого за душею, дістаєш аудієнцію!.. І все ж я не хотів би бути в твоїй шкурі.

— Де відвага, там і перемога!

— Так, так, але не тому… Це мене захоплює.

Гундлах пожвавішав. Він відчув, як піднімається його настрій. Коли в нього відібрали кредитну картку, він був зовсім занепав духом.

— Що тебе турбує?

— Важко сказати. Мені здається, я ще не зовсім упевнений у тому, що на тебе можна покластись у всіх відношеннях… Що з тобою можна подружитись назавжди. А мені цього дуже хотілося б, повір мені, але навколо тебе якесь сяйво, якийсь лоск… Пробач мені, я кажу дурниці.

— Говори спокійно далі.

— Якийсь холодний лоск. Ти по суті цинік, правда ж? А до циніків у мене не лежить душа. Та ну його до біса, забудь про все. Мені не хочеться з тобою зближуватись… Ти, звичайно, захочеш знати, чому. Тепер кожен з нас повинен залишатись у своїй шкурі.

Гундлах думав над цим, аж поки їх покликали, йому здавалось, ніби щойно він довідався про щось нове в собі. Майже ніколи не траплялось, щоб інша людина відкривала перед ним свою душу, якщо не враховувати любовні акти. Гертель трохи зазирнув йому в душу, побачив його наскрізь, в цьому не було сумніву. Якщо він на це спромігся, тоді чи не варто зав'язати з ним справжню дружбу, а не просто вдавати, що дружиш? О, він знає, як важко йому це вдається! Забіяка Ганс Гундлах… Його стихією була боротьба, конфронтація, протидія — він мало з ким перебував у дружніх стосунках. Одна частина його душі, здавалось, противилась тому, щоб він вступав у стосунки, завойовував міцну дружбу чоловіків і жінок. То було недоліком його характеру. Але ж не можна бути одночасно всім, не можна мати все на світі.

— Отже, не вийшло? — спитав Махано, коли Гундлах, нагадавши про вчорашню зустріч, подякував за машину й солдатів для охорони, а потім розповів про своє лихо. Махано сидів між ад'ютантом і ще одним офіцером за величезним, позолоченим у стилі ампір столом наполеонівських часів, який був своєрідним бастіоном для всіх його попередників. Тепер цей стіл, здавалось, теж лишився останньою бойовою позицією полковника Махано. — Ми дуже шкодуємо, адже це стосується, зрештою, й нас.

— Так, полковнику, нас пограбували, вкрали в нас півтора мільйона доларів о сьомій годині п'ятнадцять хвилин на Планос східніше парку Бальбоа. За рестораном «Монтерей» стояв поліцейський контрольно-пропускний пункт, до складу якого входило чоловік шість — вісім. Нас зупинили і, відвернувши нашу увагу всілякими формальностями, зламали замок багажника і забрали звідти гроші. Коли ми в дорозі помітили, що нас обікрадено, і повернулися назад, від контрольного пункту і сліду не залишилось. Ми кинулись їх шукати, але ніде не знайшли…

— А ви не подумали, — запитав ад'ютант, — що то могли бути переодягнені бандити?

— У посольстві ми детально перевірили, наскільки це можливо. — Гундлах повторював факти, а всі деталі пропускав, щоб не заплутати офіцерів або ж не наштовхнути їх на думку перевірити, чи він взагалі уповноважений проводити розшуки. — Це виключається, панове. Ви можете це легко з'ясувати, якщо поцікавитесь, хто там на той час здійснював контроль.

Махано кивнув і наказав помічникам звернутись до головного управління поліції.

— Я не сумніваюсь у правдивості ваших слів і дуже шкодую, що так вийшло, — докинув полковник. — Ми все з'ясуємо! Це вже не перший такий випадок. Ми розширюємо службу безпеки, до чого нас змушують обставини, в наші ряди, на жаль, просотуються елементи, не досить ретельно підібрані, і їм іноді вдається завдавати нам шкоди.

— Георг Дорпмюллер, — сказав Гундлах, зворушений відвертістю полковника, — не заслуговує на таку долю. Це фахівець з великими знаннями й досвідом, людина бездоганної душевної чистоти. Це не просто підприємець, якого легко замінити іншим, а фахівець, котрий розуміє потреби країни, де доводиться працювати. З особливою сердечністю він ставиться, полковнику, до вашого багатостраждального народу. — Гундлах розумів, що йому пощастило знайти тон, приємний для слуху полковника. — Важко збагнути, чому саме його ліві сили обрали заложником. Якщо через бандитизм, — хто б за ним не стояв — викуп зірветься, тоді це буде подвійний удар для моєї фірми. Сеньйора Дорпмюллера просто ніким замінити. Фірма буде поставлена перед вибором: або працювати на півсили, або взагалі припинити діяльність, в тім числі і будівництво об'єктів у Сальвадорі. Бо коли на його місце й буде знайдено заміну — якщо взагалі хтось погодиться, — та людина опиниться під не меншою загрозою.

— Ні, такого не можна допустити! Електростанція повинна бути закінчена, так само як і порт… Якщо ви згорнете роботи, за вашим прикладом можуть піти й інші, ланцюгова реакція, й саме тоді, коли нам так потрібна допомога, особливо з-за океану, — Махано говорив розважливо, намагався детально все пояснити, не був таким різким, як учора в домі священика. Гундлах відчував, що тут говорить заклопотана, зацькована людина, приголомшена останніми політичними подіями в країні. Мабуть, на нього вже посипались докори його правих поплічників, що ліберальна млявість сприяла вчорашнім заворушенням, а тепер в газетах з'явилися численні статті з великими, досить неприємними заголовками, де уряд звинувачують у тому, що він влаштував криваву розправу.