Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 20)

Все йшло добре, Гундлах навіть не сподівався, що його так приймуть. Усунений від виконання обов'язків, він тепер отримував справжнє задоволення від того, як блискуче грає роль одного з керівників Рейнського концерну. Все це було втіхою для нього, полегшувало його падіння. На якусь мить йому здалося, що обидва вони, він і полковник, зараз немов артисти в театрі, двоє невдах, які втратили все, а тепер намагаються підбадьорити себе, вдаючи, ніби все ще можна поправити. Гнітючий, вдаваний стан. Досі лише Гундлах знав, що його звільнено з роботи, бо Махано справді вважав його повноправним представником фірми, можливо, не цілком усвідомлював він і своє реальне становище. А може, він справді ще щось міг? Може, міцніше сидить у кріслі, ніж про це написано в довідках концерну. Гундлахові хотілось, щоб усе саме так і було. Адже цей полковник лишився його останньою надією.

Махано підвівся, підійшов до карти на стіні й, мов начальник генерального штабу, взяв указку, яку поспішив дати йому ад'ютант. Він вказав на місце, де зливалися річки Лемпа та Сампа і вже тридцять років стояла одна з найбільших гідроелектростанцій Центральної Америки. Збудована колись північноамериканськими концернами, вона забезпечувала електроенергією й Гондурас, на території якого брали початок обидві річки.

— Ось гребля на Лемпі, — врочисто сказав полковник, ніби йшлося про Теннессі або Асуан. — Нічого значнішого за цю електростанцію в нашій країні не було збудовано від часу проголошення республіки Сальвадор… Потужність шістдесят п'ять тисяч кіловат. Одночасно розв'язано й проблему сплаву лісу. Але зростаючі потреби в електроенергії у зв'язку з підвищенням цін на нафту вимагають побудови нових гідроелектростанцій…

Слухаючи його, можна було подумати, що це будівництво одним махом розв'яже всі проблеми. Очевидно, полковник намагався сам себе підбадьорити. Або ж то було його хобі. Бурхливу річку він називав «слухняним генієм» і «могутньою рукою чарівника», а потім, ніби між іншим, показав на широкі заштриховані ділянки обабіч річки: партизанські райони. Гундлах відчував, що від згадки про це в полковника погіршав настрій. Тепер він говорив уже з меншим ентузіазмом. Ночами ворог безроздільно господарює на п'ятій частині всієї території країни. Партизанські райони здебільшого тяглись понад північним кордоном, але утворювали й чотири острови в центрі країни, місцями захоплюючи майже ввесь південний схід, аж до порту Ла-Уньйон.

Махано пояснював, що це прихована громадянська війна без чітких фронтів і флангів. Ворог стоїть і ліворуч, і праворуч. Це своєрідний терористично-анархічний заколот проти уряду, проти тієї «третьої сили», що стоїть над партіями, які плавають у крові. Намальована полковником картина жахливого побоїща здавалася Гундлаху пустопорожньою фразою. Та одночасно вона була яскравою ілюстрацією страшенної безпорадності і розгубленості полковника перед подіями в країні. В дійсності ж тут з одного боку мала місце боротьба латифундистів за свої привілеї, а з другого — народне повстання проти місцевих землевласників та іноземного капіталу. А з точки зору хунти всього цього, звичайно, не було і не повинно бути.

— Я кажу відверто, бо ви не представники преси. Оті набридливі кореспонденти все перекручують і драматизують, щоб дорожче продати свою писанину. А тут і так драма в прямому значенні слова. Хто намагається драматизувати драму, той пише бульварщину… Я не знаю, хто нам завдає більшої шкоди, партизани чи праві екстремісти. Якщо з обома не можна знайти спільної мови, то по них треба стріляти і, або ж вийти з цієї боротьби переможцем, або загинути. Бачить бог, ми шукали з ними діалогу, і не лише з допомогою церкви, як ви самі вчора бачили.

— Полковнику, а що за жінка була серед черниць?

— А чому ви про це питаєте? Вона має якесь відношення до вашої справи?..

— Вона справила на мене сильне враження.

— Вона й справді незвичайна жінка.

— Ви можете про неї щось сказати, чи вона вам незнайома?

— Ми маленький народ, прошарок освічених людей у нас дуже обмежений, отже, ми знаємо одне одного, — відповів Махано зі своєю урбаністською посмішкою на обличчі. — То була Гладіс Ортега, архітекторка; вона входила до спілки християнської молоді й навчалася разом з моїм братом. Здається, архієпископ до неї дослухається. Її чоловік нещодавно загинув у партизанському загоні, й особисте горе зробило Гладіс жорстокою й рішучою — аж до радикальності. Це саме те, що може нас загубити, поляризація здорового глузду і брутальної сили. Якщо нам ніхто не допоможе ззовні, то після всього тут зяятиме прірва, через яку не можна буде знайти примирення. Ви мене розумієте?

— Та прірва може стати братньою могилою цілої нації.

— Так. Але я не згоден з людьми, які бачать у суспільстві лише два табори, що борються один проти одного, дві міцні однорідні маси, революційну і реакційну сили… Якби так було насправді, то політика являла б собою дуже просту річ на зразок дитячої гри, її практично взагалі не існувало б і було б дуже легко писати історію.

Зараз він справляв враження змученої внутрішніми протиріччями, безпорадної людини, у якої вислизає з рук влада. По ньому видно було, що в нього немає інстинктивної жадоби влади. Якби він був надто властолюбним, то менше вдавався б у філософію. Наче щоб уникнути офіційної брехні, він говорив з Гундлахом щиро, і той ніби аж переймався до нього довірою. Махано виправдував свій стриманий курс — властолюбці цього не роблять — і хоча й досить стримано, висловився проти політики США — країни, якій завдячував освітою, кар'єрою, і від якої врешті й залежав. Здавалось, він хоче сказати: ваша техніка, а наші старання. Ваше знання, а наша вольовитість — такі люди як ми, якщо нам дадуть змогу все зробити, і мій народ буде оздоровлено! І все ж Гундлах був зворушений; Махано не прагнув викликати співчуття до себе. В цю мить повернувся ад'ютант і доповів:

— Нічого, полковнику. Шеф поліції говорить, що такого випадку не було, в головному управлінні поліції теж про це нічого не знають. Всі твердять, що сьогодні вранці біля «Монтерея» не було ніякого контрольно-пропускного пункту. Якась містика.

Все. Остання надія загинула. Однак цей його крок відкрив йому очі, і тепер Гундлах уже знав, що не варто марнувати час, ходячи по установах. Якщо вже Махано, формальний глава уряду, не зміг нічого вдіяти, то що казати про інших? Украдені гроші зникли в лабіринті, в череві режиму.

— Ми матимемо цю справу на увазі, — пообіцяв полковник, — На жаль, стан фінансів не дозволяє нам відшкодувати ваші збитки. А за життя пана Дорпмюллера не треба боятися. Партизани, безперечно, знову вийдуть на вас і з вашим другом нічого не станеться. Вони не вбивають заложників, хіба що під час нападу на них самих, коли жертва обороняється. В нас не те що у вас на батьківщині або в Італії; тут не було жодного випадку, щоб когось убили, як це сталося з Альдо Моро або з Шляйєром. Викрадачі оберігають свою жертву, адже це їхній капітал… Можу я для вас іще щось зробити?

— Я був би вдячний, полковнику, якби нам видали документ, який би зобов'язував усі інстанції сприяти нам у випадку порятунку заложника.

Махано зняв окуляри з напівзатемненими скельцями, які надавали йому приреченого зловісного вигляду. Протираючи очі, він мовчав, ніби й сам сумнівався в значенні документу, на якому під президентською печаткою стоятиме його підпис.

— Якщо ви цього бажаєте, — тихо мовив він. — Як цивілізована людина ви, звичайно, вірите в силу паперу.

«Аварійний майстер загинув», — подумав Гундлах у ліфті. Щойно, входячи до готелю, він мимохіть пошукав очима Пінеро, але марно; мабуть, і для того він уже втратив будь-яке значення. Незважаючи на почуті в президентському палаці красиві слова, ці години остаточно підтвердили його поразку. Але в основному він цього й заслужив.

«Відплата за все життя», — сказав подумки Гундлах. Він завжди надривався, хитрував, викручувався, мов акробат, лавірував, жонглював словами; був жорстокий до друзів і до жінок, а нерідко й до себе. Агітував, домовлявся, заводив зв'язки, о боже, робив кар'єру! Як йому все це набридло! Діловитість аж до запопадливості й самообману стали в нього самоціллю, це не могло тривати безконечно. Але як же бути далі, з чого почати? Йому бракувало орієнтиру, іноді здавалось, із нього вирвали нутрощі, висмоктали всі соки і довели тепер до нуля. Що він хоче, і хто він такий взагалі? Він був повністю в полоні цих безутішних роздумів, вважаючи, що як людина він уже нічого не вартий ні в очах інших, ні навіть для самого себе.

Його кімната була відчинена. Ввійшовши, він побачив Пінеро, який лежав на дивані. Помітивши Гундлаха, той чемно підвівся.

— Що це з вами, містере Гундлах? Ви наче в воду опущений. Полковник Махано теж не допоміг вам знайти гроші?

— Ви стежили за мною?

— Не було такої потреби. Шеф поліції сказав нам по секрету. Знаєте, Гундлах, ви мені подобаєтесь. Я люблю чіпких! Чесно кажучи, ваша манера напосідати на мого приятеля Хілларі, щоб забрати в нього гроші, справила на мене гарне враження. Мені його навіть шкода стало, бідолаху, але тепер він взяв реванш.

Гундлах сів на поважній відстані, щоб у разі чого можна було вихопити зброю. Непрошений візит Пінеро не провіщав нічого доброго.