Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 22)

— Щоб завербувати. Вони пропонують співробітничати з ними. Більше я не можу вам нічого сказати. У всякому разі це проливає світло на стиль роботи ВВВ. Вони намагаються переманити до себе на службу людину, на яку падає найбільша підозра. Навряд чи це можна назвати солідною діловою практикою, як ви вважаєте?

— І ви дали згоду?

— А ви хіба проти?

— Авжеж. Ви не маєте на це права, поки триває чинність вашого договору з нами. Досі ще ніхто не звільняв вас з роботи.

— А хіба ви не послали телеграфом клопотання про моє звільнення? Зрештою ж за вашою вказівкою в мене відібрано паспорт і кредитну картку; й це після шести років чесної праці й абсолютної лояльності. Я був дуже розчарований вашим вчинком. Мені здається, я цього не заслужив, хоча не певний, чи ви сплатите мій рахунок за готель… Тому я змушений подбати про себе, адже тричі на день мені ще й хочеться їсти.

— Ви повинні невідлучно сидіти в готелі! Решту вирішить дирекція. Зараз у цій справі саме відбувається засідання: Люпп, Вінтер і Зерінг…

— Передайте їм моє вітання.

— Пане Гундлах, я вас попереджаю, не будьте таким норовистим! Нам уже відомі ваші коники, тепер ми намагаєтеся викинути ще одного, це може ним лише зашкодити.

— Незабаром стане видно, хто з нас мав рацію. Щойно детективне бюро сплатило мені аванс, набагато більший під місячного заробітку. Те саме бюро переконувало вас, ніби я вкрав ті мільйони. Подумайте над цим гарненько і повідомте концерн, що я знову працюю, але, на жаль, в іншій фірмі. Дякую, пане Зайтц, за ваше дружнє піклування про мене, бажаю вам доброї ночі.

Гундлах поклав трубку. Це змагання трохи підбадьорило його. Він таки добре всипав тому Зайтцеві! Гундлаху хотілось висловлюватися ще ясніше, але мав зважати й на мікрофони. Хто знає, скільки часу пробув Пінеро в кімнаті, і, можливо, вже й тут понаставляв свої підслуховуючі прилади; на всякий випадок або й підсвідомо, немов той терміт, що скоряється вродженому рефлексові. Гундлах вважав, що з допомогою транзисторного радіоприймача можна знайти схований мініпередавач, і шкодував, що рівень його технічних знань у цій галузі не дозволяє цього зробити. Немає всебічних фахівців, окрім хіба що Пінеро; до того ж він був добре натренований фізично, небезпечний ворог.

За двадцять хвилин до восьмої Гундлах спустився в фойє. Коли обертові двері відчинялись то в один, то в другий бік, з танцювального залу, прориваючись крізь гуркіт оркестру, долинало солоденьке терликання скрипки. Була субота, й, згідно з вивішеним оголошенням, там починалися славетні «Танці на вулкані» — танці на роликах, розвага, яка відбувалася в кінці кожного тижня, незважаючи на комендантську годину. Гундлах вийшов з готелю в обійми теплої ночі й від сусіднього кафетерію подзвонив до Гертеля. Той запропонував зустрітись у закусочній на півдорозі між «Каміно Реаль» і своїм готелем «Бруно».

Гундлах узяв таксі й назвав водієві іншу адресу, щоб звідти решту шляху пройти пішки. Двічі він, сховавшись десь у ніші будинку, стояв, щоб пересвідчитись, чи ніхто не йде назирці, але хвоста не було… Гертель уже чекав на нього, сидячи за столом серед брязкоту тарілок, гамору, співу й апетитних пахощів риби; очевидно, харчівня була рибальською, дешева забігайлівка з пластмасовими ширмами замість дверей, алюмінієвими стільцями та барвистими столиками, з яких ніхто не прибирав брудного посуду, решток їжі й паперових серветок. На серветках кельнери записували також свої рахунки. Все це прибиралося лише після закриття кафетерію, а тепер вони цілими купами валялись на кам'яній підлозі, і Гундлаху доводилось прямо по паперу, що шелестів під ногами, сягаючи іноді аж до щиколоток, іти до стола, за яким сидів його приятель.

— Я сюди часто приходжу, — мовив Гертель. — Тут лангусти дешеві й майже завжди свіжі. Гундлах замовив собі черепаховий суп і якусь незнайому рибу з рисом і салатом «пальміто». Тепер він міг собі дозволити ці тихоокеанські делікатеси. Він сунув під столом Гертелю пачку стодоларових банкнот і переповів суть справи.

— Друзі ділять усе порівно… — сказав він.

Гертель видимо злякався. Щоправда, гроші він узяв, щоб не видатись боягузом і не зіпсувати гри, але лангусти застрявали йому в горлі, й він змушений був запивати пивом, щоб не вдавитись.

— Краще не треба, Гансе… Облиш це. Якщо обман спливе нагору, вони безжально перестріляють нас та ще й Дорпмюллера на додачу. Це мені нагадує гангстерську війну в Чікаго, а ми ніби в самому її центрі, ти те й з отим негідником… У мене таке передчуття, що вони хочуть використати нас лише як приманку, а потім знищити.

Саме так, у мене теж склалося таке враження, Саме це вони й планують, через те й грошей не шкодують. Але як ми діятимемо, це вже інша справа.

— А що ти хочеш робити?

— Насамперед попередити партизанів.

— Щоб застрахувати себе? А як же ти до них підступишся?

— Принеси телефонну книгу, Петере. Може, вдасться знайти телефон. Вона повинна бути в книзі.

— Хто «вона»?

— Гладіс Ортега, архітекторка. Оскільки вона проживає легально, ми повинні її знайти.

Гертель приніс від каси неймовірно пошарпану телефонну книгу. В цьому мільйонному місті мешкало десятки людей на прізвище Ортега, проте жодної жінки серед них не було. Вони знайшли запис: «Ортега Мігель, архітектор». Гундлах висловив припущення, що це міг бути її чоловік. Але Гертель похитав головою. В Латинській Америці жінка після одруження не змінює дівочого прізвища, подружжя, як правило, має різні прізвища, в той час як діти носять обидва; в наступному поколінні друге прізвище відпадає… Нервуючи, Гертель знову ставав надто балакучим.

— І все-таки треба спробувати, — мовив Гундлах, виписуючи з книги номер. — Зрештою, вони можуть просто знати одне одного.

В харчівні було дуже гамірно, довелося розплатитись і пошукати кращого місця. Наближалася комендантська година, й усі ресторани та інші подібні заклади швидко порожніли, наступала парка ніч. Кількома сходинками в зеленому освітленні неонових ламп вони зійшли у бар «Лагуна Верде». Там уже не було жодного відвідувача, й господар зіставляв на столи стільці. Гундлах замовив американське віскі, щоб від них мали хоч якусь виручку, й коли зі склянкою підсів до телефону, Гертель увімкнув за його спиною музичний автомат.

Їм пощастило, трубку підняв Мігель Ортега. Відчувалося, що він знає телефон колеги, проте не наважується відразу назвати номер чи дати адресу.

— А хто ви такий? — запитав він.

— Я архітектор із Страсбурга, — відповів Гундлах французькою мовою, бо тутешня інтелігенція віддавала перевагу саме їй. Настала пауза. Гундлах розумів англійську мову і міг нею сяк-так користуватись, італійську знав вільно, зате французькою володів як своєю рідною, відчував усі її тонкощі; тільки акцент у нього був як у ельзасця, його іспанська мова була бідна, він знав, може, з тисячу слів, розмовляючи з полковником Махано, Гундлах змушений був раз по раз переходити на англійську. Основи іспанської мови він здобув на швидкісних курсах, багато допомагало також вивчення в школі латини і спорідненість іспанської мови з Двома іншими романськими мовами, які він засвоїв раніше. Так само орієнтувався Гундлах і в португальській, в його вустах вона так само, як надто збіднена іспанська, дуже нагадувала так звану базову латину, якою користувались римські легіонери.

— Ви приїхали до нас як архітектор? — запитав нарешті Ортега.

— Ні, як турист, сеньйоре. Але я член комісії захисту прав людини.

Цей аргумент мав би вплинути, проте Ортега й досі не наважувався називати номер, він попросив, щоб Гундлах дав йому свій телефон, і пообіцяв незабаром подзвонити.

— Тільки, будь ласка, не примушуйте мене довго чекати. З певних причин я телефоную не з готелю, а з одного бару і скоро, як ви знаєте, не можна буде виходити на вулицю. — Він поклав трубку.

— Ну що, виходить? — запитав Гертель.

— А чому нам увесь час повинно не щастити?

Вони подивились на годинник — двадцять хвилин до дев'ятої. Таксі в цей час уже не можна було зловити. Машина Гертеля стояла за рогом, і вони вирішили переночувати в готелі «Каміно Реаль», Гертель міг улаштуватись на дивані. Зараз їм все-таки краще бути разом.

Гундлах випив віскі, це зігріло його, в роті поширився приємний запах, і незабаром алкоголь перейшов у кров. За його спиною Хосе Фелісіано співав романтичну пісеньку «Дитя природи» — про хлопчака, що вирушив у широкий світ шукати щастя. Мелодія роз'ятрила Гундлахові душу. Він не чув цієї пісні вже, мабуть, з рік, тому від слів «по морях далеких і чужих краях» в нього аж мурахи повзли по спині: йому здалося, ніби з-за темних хмар раптом бризнуло яскраве проміння сонця. І чарка віскі, й ця пісня переповнили його серце. Він навіть не знав, чому його так схвилювали останні слова: «Адже найбільше в світі щастя — коханим бути і кохать». Можливо, тому, що після того літа, проведеного з Сільвією під час його першого життя, він більше не знав такого палкого кохання, про яке з такою щирістю співав Фелісіано: «коханим бути і кохать». В цьому — цілий океан наївних почуттів; очевидно, то і є щастя. Кінець мелодії тільки полоскотав нерви, зате голос співака, зблиснувши, мов ніж, різонув по серці.

Нарешті озвався телефон. Це могла бути тільки вона. Знявши трубку, він відрекомендувався: