Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 24)

На тлі небосхилу поволі блякло світло ліхтарів, схилами гори з боку аеропорту під радісний щебет птахів піднімався новий день. Над дахами будинків немов розпливались ніжно-зелені та яскраво-рожеві барви — кольори впевненості, промені надії. Ортега пообіцяла прийти. Але про непунктуальність жінок пишуть у всіх романах! Гундлах був певний — вона дотримає слова. Цього разу побачення не може зірватись, це просто виключено. Хто сповнений таким бажанням, у того все повинно бути добре. «Наше сонце не заходить», — думав Гундлах. Ці слова він чув од батька. Найкращі парфуми для чоловіка — успіх.

За дві хвилини до шостої поза верхнім краєм парку проїхав японський легковий автомобіль. У сутінках Гундлах не розгледів кольору, проте йому здалося, ніби це той самий жовтий «датсун», що їхав за ним першого дня з аеропорту. Машина об'їхала кругом парку й зникла за деревами. Очевидно, викрадачі перевірили, чи немає засади, бо незабаром знову з'явились. Мотор заглух, тихо клацнули дверцята. «Японці все копіюють, — подумав він, — але їхні конструктори не такі нездари як американські, вони будують чудові моделі на європейських задніх мостах».

Проте справжнім дивом була жінка, що вийшла з машини, — модель початку п'ятдесятих років, досконала модель, бо й сьогодні бог творив не кращих. Гундлах чув цокання її підборчиків асфальтовою доріжкою, що навкіс перетинала парк, то були кроки високої стрункої жінки, яка не дуже поспішає. Обминувши фонтан, вона підійшла до лави, вбрана сьогодні в легкий темно-зелений костюм, який доповнювали рукавички й елегантна сумочка. Примхливий погляд, очевидно, був камуфляжем, зате які витончені манери, скільки елегантності! Вершина досконалості жіночої вроди… Гундлах підвівся й ступив їй назустріч.

Гладіс Ортега закам'яніла, мов та статуя:

— Ви?! Що це означає?

— Ну, ми ж домовились.

Вона перелякалась, подумавши, що потрапила в пастку, через те він поспішив її заспокоїти, перш ніж вона чкурне назад до машини.

— Вчора біля дев'ятої години вечора ми з вами розмовляли телефоном. У вас по-французькому виходить краще, ніж у мене — по-іспанському.

Гундлах легко знаходив спільну мову з молодими, вродливими й навіть розумними жінками, його поводження вселяло в них довіру, їм подобалася його діловитість і дотепність, він не буй бундючним і зарозумілим. Гундлах і тепер покладався на це, але не справив на неї жодного враження.

— Ми наводили довідки в «Шератоні», — сказала Ортега. — Там справді живе той чоловік, з яким я вчора ввечері розмовляла… Що ви з ним зробили?

— Викрали й перевели в «Каміно Реаль»… — Гундлах розповів їй про свій трюк, без якого йому не пощастило б її побачити. Отже, до певної міри він задоволений своїм вчинком. Ситуація була діаметрально протилежна тій, під час їхньої першої зустрічі. В Ортезі не лишилось і сліду колишньої зверхності, це робило її вразливою й симпатичною. То було не збентеження або ніяковість, викликана тим, що вона запізнилась і переплутала статуї; Ортега просто неспроможна була в цю мить думати! — Вам нема чого мене боятися. Я ж не виказав вас у будинку священика! А тоді це було б набагато простіше зробити.

— А для чого вам я? Що ви хочете мені сказати?

— Хочу вас попередити. Мене самого обдурили й забрали гроші, призначені для викупу. А тепер вони ще мають намір зробити з мене приманку… Але не вийде.

— Хто це «вони»?

— Ворд, Вебстер і Віллоубі. Їхні представники Пінеро й Хілларі. — Гундлах розповів, що трапилось учора, але не зумів розвіяти її сумніви. — Що вас лякає? — запитав він.

— Я не розумію вашої поведінки.

— Я вам щойно все пояснив.

— Так, сеньйоре Гундлах. Усе це сталося з вами через нас. Ми хотіли провести операцію без посередництва детективного бюро. Якщо ви сказали правду, вам довелось нелегко, а ви ще й вирішили застерегти нас? До такої великодушності з боку іноземних компаній ми тут не звикли. Отже, що вас привело до мене?

— Дорпмюллер… Віддайте мені без викупу, бо я вже не маю грошей. Я думаю, ми тоді будемо квити. Ви не матимете жодних неприємностей.

Вони стояли біля мармурових фігур, але Ортега вже поривалась іти, ніби побоювалася, що за тисовим живоплотом причаївся ворог.

— Вашому Дорпмюллерові живеться в нас непогано, навіщо ж ми повинні відпускати його без викупу? В концерну багато грошей.

Отже, Гундлах її недооцінив. Оговтавшись, молода жінка мислила чітко й виказала неабиякий характер. Звичайно, він зробив їм велику послугу, через те вони не поведуться з ним так, як оті керівники концерну, інакше вона та її товариші стануть схожі на тих, проти кого борються.

— Дорпмюллер не заслуговує на таке, — сказав Гундлах. — Ви взяли заложником не ту людину… Ви зобов'язані його звільнити. Ось у чім справа! Ви хочете успішно виконати своє завдання. Адже так?

— Так, звичайно, — стомлено відповіла Ортега. — Ми з вами міркуємо майже однаково. А самі ж ви що за це матимете? Сподіваєтесь на винагороду?

— Послухайте, я навіть хлопчиком ніколи не грав у бізнесменів, завжди віддавав перевагу шахам.

— Гроші — це ще не все? Розумію, ви не прагнете до багатства, воно вам бридке. Вас непокоїть лише доля Дорпмюллера, бо він добра людина, й ви це робите аж ніяк не задля кар'єри.

— Кар'єра скінчилась, — мовив Гундлах і чомусь пригадав, як агресивно розмовляла вона позавчора з архієпископом. Приблизно так само, як оце з ним. Від її безпідставного глузування в нього аж дух перехопило, й він, майже не чуючи своїх слів, кинув:

— Будь ласка, візьміть мене замість нього.

— Ви хочете обміняти його на себе?

— Так. Візьміть мене, якщо це принесе вам гроші. Нехай валізи стоять, беріть мене.

— Ви втратили на вазі, що ж тепер за вас заплатить фірма?

— Можливо, не так багато.

— Тоді ви нам не підходите як об'єкт обміну.

Вони мовчки перетнули майданчик. Під балюстрадою стояла скульптурна група — дівчинка й хлопчик, які не милувались одне одним, а скорше сварились. «Це була б любов, сповнена зненависті, — подумав Гундлах, — якби мені довелося відчути до цієї жінки щось більше, ніж просте бажання».

— Дозвольте не погодитися з вашою думкою. — Він сказав це, щоб відновити розмову. — Не має значення, що фірма зараз мене не цінує; якщо я визволю Дорпмюллера, це змусить її змінити ставлення до мене…

Вона різко махнула рукою:

— Навряд чи ви так думаєте, просто я образила вашу гідність! Адже ви людина горда, і я перепрошую… Але чого ви прагнете насправді? В чому полягає ваш мотив?

— Сеньйоро Ортега, я, як і ви, вийшов живий з того побоїща біля собору. Життя, подароване людині вдруге, не гоже витрачати так, як досі, в безперервній гонитві за успіхом або ж у гульбищах. Треба боротися й помститись винним.

Вона зупинилась і глянула на нього:

— Отже, ви хочете помститись отим янкі?

— Це було б для мене тріумфом! Інакше я просто здурію… Людина повинна боротись, бачачи мету й відчуваючи, що здатна на боротьбу. А я себе певний. Вони ще пошкодують.

Гундлах знову бачив лише її обличчя, великі карі очі, в яких прочитав співчуття.

— Ваш перший мотив з тих, що ви назвали, цілком зрозумілий, і я його приймаю. Тільки ви назвали їх щось забагато, і це вносить плутанину. Ідіть, будь ласка, до готелю й чекайте. Ми вам зателефонуємо, як діяти. У справі «Передача» виконуйте наші вказівки. А поки що дуже вам дякую.

Вона простягла йому руку й пішла до «датсуна», який уже муркотів біля тротуару. Коли вона сіла в машину, Гундлах збагнув свою помилку. Йому не слід було пропонувати себе замість Дорпмюллера, в цьому не було ніякої потреби. Ортега могла витлумачити його пропозицію як намагання пробратись у їхній стан. Очевидно, вони зараз радяться, чи можна йому вірити, чи не провокатор він, поплічник Пінеро, якого той послав з попередженням про їхнє знищення.

Машина зникла. Оговтавшись після побачення з Ортегою, Гундлах повертався до готелю, силкуючись збагнути останні події. Тут повним ходом велась підпільна війна, й він опинився в самому її центрі. В той час, як після другого побачення з цією жінкою 36 годин тому він дав собі слово в чужу боротьбу не втручатися… І саме це виявилося неможливим.

Щойно Гундлах сказав собі, що йому буде важко перенести перемогу над Пінеро. Він не схильний був радіти наперед, проте ще раз проаналізував цю думку. Перемоги він переносив душевно гірше ніж поразки; він просто намагався якомога швидше їх забути. Нікому не вдається швидко викинути з пам'яті те, що з ним колись трапилось. Біль, заподіяний витівкою Пінеро, можна було вгамувати, наприклад, уявивши собі, що втративши три мільйони, фірма не добрала всього лиш якийсь мільйон валового прибутку. Все залежить від уміння снів-ставляти. Тобто, не втрачати голову в будь-яких випадках. Коли навіть якась жінка й піднесе гарбуза, то слід собі просто спокійно сказати: «Жінок вистачає всюди, як піску в морі».

Така риса характеру просто необхідна людині, яку у всьому супроводжує успіх. Вона допомагає орієнтуватись на правду, бачити людей і особливо себе самого з правильної точки зору. Коли Гундлах ще був журналістом, він відкрив у собі ознаки манії величності і усвідомив це як рушійну силу свого характеру. Яка користь з тих тисяч публікацій по всій країні, навіщо до надрукованої продукції додавати ще щось, коли воно нічим не відрізняється від решти? Невтримне прагнення бути найвеличнішим; в межах розумного констатувати: в цій галузі, на цьому ступені шкали ти в даний час найкращий… Без такого почуття не було б стимулу трудитись на повну силу, отже, й не було б максимальних досягнень. Проблема полягала лише в тому, щоб своєчасно обмежити корисну дію тієї рушійної сили. Встати з-за редакторського столу для нього означало б випасти на ходу з сідла!.. Він почував би себе як спортсмен, що зійшов з дистанції.