Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 17)

Якусь мить всі мовчали, приголомшені тим, що сталося. Потім вони почали потроху оцінювати ситуацію, зважувати свою позицію й позиції інших. Доктор Зайтц, безперечно, розумів, що повинен ужити заходів, але не знав яких. Через те він, перервавши чиюсь телефонну розмову, що велася з приймальні, наказав пані Біндінг з'єднати його з посольством і запросив до себе торговельного радника Вальмана — найстаршого за чином дипломата і повіреного в справах Бонна. Комерсант Вальман виконував тепер функції тимчасово відсутнього посла, який за кордоном є найвищою інстанцією для співгромадян, що перебувають у цій країні, отже, він наділений правами відібрати паспорт і дати вказівки щодо інших заходів. Тому Зайтц настійно попросив його приїхати сюди і в цій своїй ролі, як стороння авторитетна особа, очолити комісію для розслідування справи.

Гундлах не міг цього уникнути. Він розумів, що Вальман, як і Зайтц, теж намагатиметься тепер показати йому свою владу, оскільки Гундлах недавно посварився з ним. Становище було зовсім кепське, над ними дедалі більше збиралися грозові хмари, і все-таки Гундлах не втрачав мужності: зрештою, він не винен, отже, поки змога, нещадно боротиметься з цією зграєю лютих псів, які з гавкотом збираються навколо нього, щоб зацькувати. Таке з ним уже не раз траплялося, але він завжди виходив переможцем.

Після розмови з посольством на селекторі спалахнула жовта лампочка. Це означало, що з приймальні хтось телефонує. Хоча його тільки-но звільнили з роботи, Гундлах підняв трубку і, як і передчував, почув голос Хілларі. Знахабнівши до краю, той просто звідси дзвонив до свого бюро на бульварі Рузвельта, доповів про останні новини.

— Гундлах хоче завдати нам зустрічного удару, — почулися з трубки слова, вимовлені жаргоном. — Він звинувачує нас у промисловому шпіонажі, проте містер Зайтц, здається, не зважає на нього. Позиції Гундлаха в очах Зайтца підірвані, вага у фірмі зведена нанівець. Зайтц звільнив його з роботи, а тепер викликав сюди ще й Вальмана, щоб вирішити, що робити з ним далі.

Це було верхом детективної хитрості й підступу. У цих негідників можна багато чому навчитись. Вони ввесь час мали під рукою людину, яка добре знала німецьку й могла з підслуханої розмови зробити правильні висновки. Але зараз і це не допоможе тим типам. Гундлах сам скаже їм у вічі, що думає про їхні трюки та брудні махінації… Зайтц закликав їх до кабінету й попросив прокрутити магнітофонний запис, бо їхній звіт не має юридичної сили, написане треба підтвердити.

Хілларі, як порядна людина, відкрив свій портфель. Побачивши на столі зброю, він ніби мимохідь зауважив:

— Парабелум дещо, правда, застарілого зразка, проте надійний. Сподіваюсь, він націлений не на мене.

— Не потішайте, — сказав Гундлах. — У кого чисте сумління, тому нема чого лякатись.

— Ми не дуже лякливі, — втрутився Пінеро. Він уклав касету, й магнітофон запрацював. Очевидно, там був лише уривок плівки, бо їхня розмова почалася з середини:

«— А прикордонний контроль… Гансе?

— Чи є тут у вас бодай вертольоти?

— Є два, тільки немає дозволу літати ними. Починаючи з літа, на кожен виліт треба брати спеціальний дозвіл, обгрунтувавши його причину.

— Залишається ще морський шлях. Можна найняти човен і втекти до Гондурасу! Там здати всю суму в канадський банк і з акредитивом у кишені полетіти собі в Монреаль.

— Я певен, що існують десятки можливостей і шляхів для безперешкодного виїзду за кордон».

Потім знову почувся голос Гундлаха:

«— Ви повинні дивитись на це простіше, Петере. Можливо, надійнішим було б спочатку закопати грошики…»

Тепер Гертель говорив про паспорти, які тут можна купити на чорному ринку, аби тільки гроші. А маєш паспорт — користуйся хоч послугами аеропорту: наймай повітряне таксі, а дорогою змінюй маршрут… Гундлах не вірив своїм вухам. Що довше крутилась касета, то більше він утрачав надію на те, що загальний зміст, слова й інтонація засвідчать: розмова ведеться заради розваги. Якість плівки була бездоганна, здавалось, її не піддавали жодним маніпуляціям, і все-таки: ніде не лишилося й натяку на те, що вся ця балачка велася в жартівливо-фантастичному тоні!

Ніде не трапилося слова «злодій» чи «злочинець». Або ж вони в запалі не вживали того слова, або ж техніки ВВВ його спритно повирізували й тепер усе звучало так, ніби Гундлах і Гертель справді заради маскування вдавали, що йдеться про якогось злодія, а потім, мовчки домовившись, обговорювали все як свої власні плани!

О боже, становище й справді виявилося кепським. І, коли говорити щиро, то була не тільки гра, в кожному разі з його боку. Гундлах тепер точно пригадав, як у нього з'явилося тоді ледь помітне відчуття спокуси, коли вони заговорили про мільйони. То була саме та крапля серйозного, яка буває в кожному жарті. Так, він тепер усвідомлював, що грав думками не лише для того, аби не заснути чи спантеличити Гертеля, а скоріше аби самому сп'яніти від такої фантазії. Три мільйони марок, десь у нетрях душі була й закралась така спокуса, але він швидко спекався її. А тепер магнітофон відтворив кожне сказане слово, й наслідок виявився вбивчим. Уперше за ці дві години, відколи вкрали гроші, його пройняв страх. Гундлах навіть відчував, що починає впадати в розпач. Плівку, звичайно, могли трохи підстригти, але в основі своїй розмова була справжня й підтверджувала лиху думку Гундлаха, яка, по суті, теж існувала, хоч і підсвідомо. Як же він тепер виплутається з цієї халепи?

Гундлах намагався збагнути найголовніший задум цих людей. «Який їм зиск від того, що підсунули цей звіт людям, які вже розірвали з ними контракт?» — думав він. Поки касета крутилась, Гундлах пильно стежив за обома детективами. І раптом, чи не з міміки Пінеро — губи в того якось особливо стислись, а в очах промайнув хижий блиск, — Гундлах усе зрозумів. Вони хочуть довести, що без них нічого не вийде. І щоб це стало прикладом для всіх ділових кіл Сальвадору! Хто без ВВВ матиме справу з викрадачами, той утратить готові гроші і зазнає удару від своїх же людей! Це наука, яку детективи намагалися втовкмачити всім фірмам країни. Через те й підстроїли йому таке.

Гундлах чув, як у паузах, поки в магнітофон закладали нову касету, протестує Гертель. Хлопець звинувачував детективів, що ті крадькома понатулювали в приміщенні підслуховуючих апаратів. Детективи намагалися затиснути йому рота своїми доказами, мовляв, мікрофони просто необхідно вмонтовувати на той випадок, коли б сталося непередбачене, бува, з'являться самі викрадачі. Таке вже не раз траплялось. Отже, апаратура — нормальний запобіжний захід для охорони інтересів клієнта, вони просто зобов'язані були його ужити, та й доктор Зайтц дав їм свободу дій.

Гундлах думав над почутим, намагався вгадати, що приховано за словами. Очевидно, детективи спершу підслухали розмову, це й підказало їм ідею, потім вони вже діяли за виробленим планом: зібрали звинувачувальні матеріали і проти Гертеля, випередили викрадачів й передали по телефону свою фальшивку, потім зателефонували на контрольно-пропускний пункт поліції, чи хто там під нього маскувався, і повідомили, що тією дорогою має їхати машина з грішми. Усе могло бути й по-іншому, можна вигадати сотні різних варіантів. Якщо він правильно міркує, тими трьома мільйонами ВВВ поділилися з місцевими властями — службою безпеки тощо. Правда була такою неправдоподібною, що її не можна було не тільки довести, а навіть охопити розумом: ВВВ викрали гроші, щоб самим збагатитись і водночас підкупити місцеві власті, з якими вони перебували в спілці. Вдало зроблений хід, підтасовка фактів або підробка звинувачення, як кажуть у Сполучених Штатах, коли хочуть розквитатися з кимось; ведення сухопутної війни за всіма Гаагськими правилами, як говорив його батько.

У нього не було жодного шансу самому передати гроші викрадачам. Тут був район ВВВ; від зграї собак зайцеві неможливо втекти.

Але Гундлах не збирався здаватись.

— Це ви записали позавчора ввечері, — сказав він, коли плівка скінчилась, — а принесли аж сьогодні?

— Вчорашні заворушення перешкодили нам…

— Ага, від демонстрації ви ховаєтесь у нори? Ваша обережність заслуговує всіляких похвал. Але вашому клієнтові — моїй фірмі — вона коштувала великої суми грошей.

— Дуже зворушливо чути це саме з ваших вуст, — в'їдливо відповів Хілларі.

— Розкажіть краще, де ви поділи гроші, — втрутився Пінеро. — Поверніть їх, і ми негайно заберемо свій звіт назад.

— В такому разі загляньте в свій гаманець!

— Пане Гундлах, — сказав Зайтц, — не виходьте за рамки.

Йому саме доповіли, що прибув Вальман; обидва детективи підвелись.

— Ми дуже засмучені, — мовив Хілларі до Зайтца. — Хотіли зробити як краще, тоді й звітувати довелося б зовсім по-іншому. Надзвичайно невтішні наслідки, нам самим дуже прикро…

— Не вішайте носа, Хілларі! — крикнув Гундлах. — Ви вже й так мало не плачете.

— … але Ворд, Вебстер і Віллоубі чекають від нас суворої об'єктивності, — доказав Хілларі. — Ми не маємо права нічого прикрашати. Власне кажучи, втрачати клієнтів не в наших інтересах.

— Одного ви вже втратили, — озвався Гертель. — І причина цього вам відома.

Обличчя Хілларі лишалось незворушним, як у гравця в покер, з цього обличчя ніколи не можна було здогадатись, про що ця людина думає й що відчуває, зате Пінеро, прощаючись, по-юнацьки усміхнувся, показавши свої гарні зуби.