Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 11)

За спиною в Гундлаха в півтемряві склепіння з'юрмилось понад тисячу людей, серед них жінки і діти, були й поранені. Щоразу, коли починалася стрілянина і в церкві тхнуло пороховим димом, обложені присідали, ховалися за колонами, у вівтарі, за чашою із свяченою водою або сиділи, зіщулившись, на лавах, інші, вклякнувши, молились, благаючи в бога ласки. Перед світом насильства разом з іншими впав навколішки й він, Гундлах, а коли страх трохи минув, сталося щось дивне: Гундлах мав таке відчуття, ніби в ньому тріснула шкаралупа, в якій досі перебувала його душа. Він помітив це з того, що несподівано для себе почав дослухатися до мимовільних сусідів, хоча й погано розумів іспанську. Він навіть сам заходив у розмову з людьми, до яких раніше ставився байдужно. Досі він вважав їх не вартими уваги, непотрібними йому, бо не міг розраховувати на їхню допомогу. Зараз також ніхто з них не міг йому допомогти, адже вони сиділи в пастці: довкола панував кривавий психоз, їх звела докупи неволя, й, мабуть, саме це тягло його до них. Горе зближує… Поговоривши з кількома чоловіками, Гундлах збагнув, у якому становищі опинився й де перебуває. Церква звалась Ель Росаріо, тобто Трояндовий вінок, вона була дуже стара й висока, бо споруджувалась без урахування сейсмозахисних вимог. Гундлах ковзнув поглядом по колонах до склепіння головного нефу, пофарбованого в біле. На стінах видніли великі тріщини, взяті скобами й зацементовані. Гундлах дивився на розкішно оздоблену кафедру, позолочений вівтар і криласи. Зараз там на ковдрах лежали поранені, їх доглядали одягнені в біле черниці. Хтось показав Гундлахові ризницю, тепер вона правила за перев'язочний пункт, потім його провели до саркофага отця Дельгадо — одного з перших борців за визволення країни. Гундлах прочитав, що 1811 року Дельгадо вдарив у дзвони, закликаючи народ на боротьбу проти іспанського колоніального гніту; на той останній бій, який щоразу виявлявся передостаннім. Біля самого входу лежала бетонна надмогильна плита, під якою минулої осені було поховано 20 жертв вуличних боїв.

— Коли ми зібрались були винести їх звідси, щоб поховати на кладовищі, — сказав Гундлахові священик, — снайпери взяли вихід на мушку й не випускали нас із церкви. За два дні ми поховали вбитих отут… Таке в нас часто трапляється.

За останні півтора року це, здається, була вже четверта чи п'ята кривава розправа в центрі столиці. Перед Великоднем якісь невідомі застрелили у маленькій капличці під час богослужіння архієпископа країни Оскара Арнульфо Ромеро, бо той захищав інтереси бідного люду. Під час поминальної меси по архієпископові теж сталась трагедія: з десятків тисяч її учасників, що зібрались на площі Барріос, п'ятдесят чоловік загинуло й сотні були поранені. А коли кардинал Мексіки в оточенні двадцяти трьох сановитих священнослужителів з'явився на сходах собору й у своїй промові закликав можновладців до справедливості, молився за любов між людьми, за мир і братерство, з вантажного автофургона пролунали постріли. Стріляли навіть з Національного палацу, як і сьогодні. Навіть бомби кидали, сказав священик, очевидно, маючи на увазі ручні гранати.

Які абсурдні імпульси штовхнули Гундлаха сюди, змусивши стати учасником таких подій, розділити долю людей, що юрмляться тепер у цьому храмі? А що спонукає їх знову й знову повертатися на те саме місце, де з ними вже не раз траплялося подібне? За чотири години перебування в церкві Гундлах, здавалось, уже знав відповіді на ці запитання. Хунта «молодих офіцерів», яка цілий рік утримувала державну владу, проголосила реформи, спрямовані проти широких народних мас. Селяни домагалися землі, а отримали свинець, бо великі землевласники захищали свої інтереси. Людей привели сюди не гасла, за які люди розплачувались власною шкурою, і не «марш миру», який скріплював союз їхніх вождів. Людей гнали голод і розпач, страх перед анонімним свавіллям землевласників. Те, що терпіли вони тут, під ненадійним захистом церкви, об'єднувало їх, бо було їхнім спільним лихом. Мали надію, що засоби масової інформації не мовчатимуть. Люди сподівались — режим побоїться осуду з боку інших країн.

Гундлах мусив будь-що вийти звідси до початку комендантської години, щоб не проґавити вранці телефонний дзвоник. А в людей, що тулилися поряд, були свої проблеми: кожен хотів живим дістатись додому, на околицю міста та в навколишні села. «Кого ще сьогодні спіткає лиха доля?» — говорили між собою люди. Вони боялись вертатись додому. В провінції панувала анархія, розкладене суспільство було в руках напівневігласів, які посилали банди найманців прочісувати й грабувати села, спустошувати країну… Як італійські найманці часів Макіавеллі; подібний хаос діявся і в Німеччині в період Тридцятилітньої війни. Люди з жахом говорили про різанину в селах, про помсту, що на них чекає, як тільки-но вони розійдуться. Гундлах замислився; хоч усе це його мало обходило, але він відчував: серце б'ється тепер зовсім по-іншому, ніби в його душі з'явилося щось досі йому зовсім незнайоме. Гундлах багато чим відрізнявся від людей, з якими звела його доля; тут усе було далеко не так, як тоді в Західному Берліні, коли він сам бунтував, виступаючи проти ненормальних суспільних взаємин. І все-таки…

Але потім, було вже пів на шосту, в ньому прокинувся новий імпульс, який штовхав до рішучої дії, спонукаючи вирватися звідси на власний страх і ризик. Гундлах приєднався до британського репортера на прізвище Мак-Лін, худого довгов'язого чолов'яги з блідим обличчям. За його ж словами, він писав для трьох газет різних політичних спрямувань, був досить спритний і всюди знаходив вихід із скрутного становища. Мак-Лін сказав, ніби тут є таємний хід у будинок священика, звідки можна зателефонувати, наприклад, у посольство; треба тільки якось прослизнути повз вартових…

Гундлах вирішив спробувати.

Їм справді пощастило вибратися чорним ходом з церкви, й вартові пропустили їх, після того як Гундлах пообіцяв підняти на ноги ввесь дипломатичний корпус. Прохід між колонами у внутрішньому дворі був своєрідною нейтральною зоною й прострілювався: і обох боків. Пригинаючись, вони перебігли до будинку священика. Двері легко відчинились, але на сходах у коридорі сиділо двоє солдатів з воронованими штурмовими гвинтівками північноамериканського виробництва. Гундлах підняв руки, а Мак-Лін розмахував над головою носовичком, вигукуючи:

— Ми іноземні журналісти!

— А, вам потрібне інтерв'ю? — спитав один солдат, тримаючи палець на спуску автоматичної гвинтівки. З-під військової зеленої сорочки виглядала футболка з написом «Лас-Вегас». Важко було зрозуміти, який смисл він уклав у своє запитання. Солдати були схожі на перебраних у військову форму мафіозо.

— Ми просто хочемо добратись додому, — крикнув Мак-Лін, — до готелю.

— Тут не готель.

— З нас уже досить, хлопці! Ми не герої!

— Ми також не герої, — сказав солдат.

Гундлах простяг йому п'ятдесятидоларову банкноту. Солдат миттю сховав гроші в кишеню, обшукав обох європейців і пропустив у дім.

— Добре вийшло, — сказав Мак-Лін. — Так робитимемо й надалі: я говоритиму, а ви будете платити… Оті двоє — з батальйону, розташованого в казармах Сан-Карлоса, отже, діють під командуванням полковника Махано. — В цю мить Мак-Лін був схожий на справжнього мисливського пса, який узяв слід.

Гундлах не став питати, хто такий Махано. В будинку почулися голоси. Телефон стояв на маленькому столику в коридорі. Набираючи номер свого посольства, Гундлах крізь напіврозчинені двері побачив священнослужителя — той саме розмовляв з кількома черницями. Він був у мереживній білій рясі, з блискучою шовковою шапочкою на голові й в окулярах із товстою оправою. Одяг свідчив про високий сан.

— Ми врятовані, — прошепотів Мак-Лін. — Це архієпископ!

— А хіба його не вбили?

— Це наступник того…

Телефон посольства був увесь час зайнятий. Мак-Лін відразу збагнув, що тут відбувається: архієпископ прибув зі свого палацу для переговорів про припинення вогню. Проте Гундлах ніяк не міг уторопати, хто ж тут репрезентує ворожі сторони; навряд щоб оті черниці могли бути представницями лівих партій… Коли по-іспанському розмовляли повільно, він усе розумів: черниці скаржились своєму пастиреві, а той пишномовно заспокоював їх. Мова його була риторична, пересипана словами з Біблії. І все ж вони сперечалися з ним.

— У Чалатенанго ніхто вже не ходить до церкви, — сказала одна черниця. — Бояться солдатів. Сестри не можуть відвідувати навіть свої сім'ї. Люди не наважуються вітатися з ними на вулиці. Постійні обшуки, під час яких крадуть речі. І це ще не найгірше, монсеньйоре… В цілій провінції лишилося тільки два священики!

— Сказане вами варте вдумливого аналізу. Але в яких парафіях справи найгірші? Саме в тих, які мають зв'язки з народними організаціями…

Гундлах не вішав трубку. Нарешті на лінії щось клацнуло й він почув:

— Другий секретар посольства слухає.

Гундлах пояснив йому ситуацію.

— Ми чули про події в центрі міста, але з поліції нам повідомили, що всі військові частини перебувають у казармах. Нас у цьому запевнив сам шеф поліції.

— Отже, коли вірити властям, нічого не відбувається?

— Звичайні збройні сутички між екстремістськими угрупованнями.