Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 13)

Але про Махано Кохи написали досить чітко. Він був керівником «військової молоді», що, очевидно, значило «молодих офіцерів», і здобув посаду не без допомоги посольства й держдепартаменту США. Але яку посаду? Керівника військової хунти, яка в складі п'ятьох чоловік заступила диктатора й стала над міністрами? До складу хунти входили й троє цивільних: один — соціал-демократ, професор, другий — член християнсько-соціальної партії, ректор університету, й третій — позапартійний підприємець; а з військових, крім Махано, сюди входив ще ставленик Пентагону полковник Гутьєррес. Більше Гундлахові вже й не треба було читати. І так було ясно, що протягом року внутрішньої боротьби за владу Махано, якщо він справді симпатизував лівим, утратив позиції. І саме про це, про втрату влади полковником Махано, детально описувалось у документі. Ліберальних офіцерів з його оточення було поступово відтиснуто на задній план або просто підкуплено. Вже за перші три місяці їм видано на хабарі добрих 15–20 мільйонів доларів. У травні 1980 року вплив Махано був настільки підірваний, що його суперник полковник Гутьєррес прибрав до рук усю повноту військової влади, ставши верховним головнокомандуючим збройних сил. До вересня решту ще не підкуплених учасників перевороту було усунено з командних постів. Тепер тільки батальйон з казарм Сан-Карлоса охороняв посаду й життя Махано. Полковника використовували для переговорів з демонстрантами або посилали на телебачення, де він мусив захищати тих, хто випихав його на задвір'я.

Гундлаху стало жаль цього чоловіка, що не зміг утриматись на висоті. Гундлах прочитав історію стрімкого злету й падіння. Він цікавився подібними людьми, намагався простежити їхню долю, знайти ту точку, в якій відбувався злам: угорі чи ще внизу? Він знав, без грошей у країнах «третього світу» далеко не зайдеш і високо не підлетиш, хіба тільки в армії. Армія — ніби ліфт між класами, хто знайде потрібну кнопку і вчасно натисне на неї, може вмить опинитися вгорі. Але хто ловитиме гав і замість того, щоб діяти, захопиться ілюзіями, відірвавшись од реальності, той неодмінно полетить униз. Добрі наміри самі по собі ніде й ніколи не цінувались! Невтішна правда, проте Гундлах її добре засвоїв. Він міг би навіть дати тому чоловікові пораду щодо техніки користування владою, міг би бути радником цього державного діяча. Досить приваблива ідея.

Перед тим як заснути, Гундлах знову в уяві побачив ту струнку жінку. Коли він бував у відрядженнях, то часто думав про жінок, але ця особливо його приваблювала. Вона привернула до себе його увагу насамперед несподіваністю зустрічей з нею, щоразу вона з'являлася в таких досить різних ролях. Спочатку він подумав, що то поважна дама, потім — повія, а врешті виявилося, що вона партизанка. І ось у своїй квітчастій сукні вона опинилась серед одягнених у біле черниць, як повноважний представник підпілля. В колоні йшла разом з усіма, навіть без маски, хоч це й необачно, адже могла потрапити в об'єктив чийогось фотоапарата і її могли б упізнати. Вже вчора в ресторані вона привернула до себе його увагу, йому важко було навіть уявити її в ролі бійця. Він зараз охоче поспав би з нею в ліжку. І така можливість, мабуть, не виключена. Адже їм так і не вдалося поговорити ближче. Зараз їх зв'язують мільйони; можливо, йому колись і усміхнеться щастя. Він прагнув її як жінку. Серед його знайомих ще не було подібного створіння. Чудово було б заповнити цю прогалину.

Він прокинувся від мелодійного дзвінка, коли надворі ледь починало сіріти. Йому здалося, що ще надто рано, але, піднявши трубку, почув жіночий голос:

— Рівно о сьомій ви повинні бути з обома валізами біля Науково-дослідного інституту тропіків. — Цього разу голос її звучав по-іншому, був різкішим, ніж учора, й нагадував грубий наказ.

— А де саме? Там є головний під'їзд?

— Праворуч є телефон — підійдете до будки і чекатимете нашої вказівки. Зрозуміло?

Розмова закінчилась. Гундлах подзвонив у фірму й тільки сказав:

— Починається.

Тоді глянув на годинник і розгорнув план міста. Інститут тропіків був на північно-західній околиці, неблизько. Він нашвидку вдягся і, навіть не поголившись, узяв таксі біля готелю й поїхав на бульвар де лос Ероес. «Точна назва», — подумав він з гірким гумором, бо минулої ночі йому там довелось не солодко. Сьогодні гроші стерегли Зайтц і Гертель, сидячи над ними, як дракони над скарбом. Дорогою Гундлах нарікав на свою слухову пам'ять. Все побачене ним майже фотографічно закарбувалось у свідомості, а от звуки і їх відтінки не так. Гундлах карався сумнівами, чи з нею він щойно розмовляв. По телефону він важко впізнавав голоси.

Зайтц зустрів його холодно.

— Директор Зерінг незадоволений, — сказав він. — Ми вже дві ночі сидимо на купі грошей!

— Зараз ви їх позбудетесь.

— Пан Зерінг сказав, що страхове бюро не схвалює ваше рішення діяти без детективів… — Зайтц не зміг приховати в'їдливості, якою були просякнуті його слова. — Сподіваюсь, ви розумієте, що це означає?

Гундлах не міг про це не думати. Зерінг був фінансовим директором концерну, а страхове бюро попередило, що відмовиться відшкодовувати страхову суму, якщо гроші пропадуть. Звичайні махінації… Вчорашні події відвернули увагу Гундлаха від основного завдання, а за цей час його супротивники обабіч океану встигли згуртуватися.

— Сума солідна, — сказав упівголоса Зайтц, — то чи не пустити на певній відстані за вами нашу машину?

— Краще не треба. Це може все зіпсувати.

— Воля ваша…

Певно, Зайтц пропонував це не через те, що мав якусь підозру чи його дуже непокоїла доля грошей; швидше за все він вирішив зробити відповідний запис у протоколі й у разі необхідності прикритись ним.

— Інститут тропіків, — сказав Гертель, коли вони поклали в багажник машини обидві валізи з грішми, — з їхнього погляду ідеальне місце. Але, можливо, то лише перша з п'яти або шести зупинок. Нас ганятимуть від одного місця до іншого, щоб перевірити, чи немає за нами хвоста.

Гертель говорив як людина, що має певний досвід. Гундлах погодився. Вони під'їхали до університетського містечка; перед учбовим корпусом Гундлах побачив два танки. Все це викликало тривогу, хоч він і не міг збагнути причини того неприємного відчуття. Можливо тому, що мусив зараз підійти до телефону? Очевидно, тут викрадачі припустились помилки, давши досить часу для того, щоб детективи підключились до телефону біля інституту тропіків і підслухали, куди їх звідти спрямують… Але він одмахнувся від цієї думки, просто він зараз надто знервований. Утримуючи в себе Дорпмюллера, викрадачі можуть бути впевнені, що їх не ошукають.

Гертель їхав тепер зеленими околицями. Дорога вела вгору, і попереду вже було видно інститут тропіків. Його біла споруда височіла на голому пагорбі; викрадач, який там, очевидно, чатував, має можливість тримати в полі зору всі підходи. Трохи віддалік над долиною здіймався вулкан з двома жерлами кратерів.

— Вони називаються Бокерон і Пікачо, — сказав Гертель; голос його ледь відчутно здригнувся. Він був тепер насторожений і, як тоді в аеропорту, намагався за балакучістю приховати свій страх. — Інститут зразковий, має досить пристойні лабораторії ботаніки, хімії, зоології, вулканознавства, метеорології… Він отримує допомогу з Бонна. Вчені багатьох країн мають тут можливість досліджувати проблеми тропіків.

— Облишмо поки що ці проблеми…

Але Гертеля не можна було зупинити. Якби викуп затягся, то він, як гід на екскурсії, розповів би про все місто. Напружене мовчання сотало його нерви.

І раптом їх зупинили. Неподалік від інституту, біля якогось садівництва солдати махнули їм, щоб спинилися на узбіччі. Гундлах вийшов з машини і, як робив це вдома, порушивши правила руху, спокійно і ввічливо дістав паспорт і документ із посольства. Та й чого йому турбуватись? Після вчорашньої сутички з солдатами, яка закінчилася знайомством із полковником Махано, він почував себе впевнено, йому здавалось, що, давши вчора хабара солдатам у будинку пастора, він купив прихильність усієї армії.

Солдати звеліли підійти до начальницького «джипа», який стояв на території садівництва, між ділянками гвоздик, гладіолусів і гортензій. На передньому крилі машини, звісивши ноги, сидів невиспаний лейтенант у польовій уніформі. Солдат передав йому знайдений у машині Гундлаха пістолет.

— Навіщо ви його возите з собою? — запитав лейтенант.

То був пістолет Гертеля, вони відразу його знайшли в скриньці біля щитка приладів. Що за ідіотське запитання, адже тут багато хто носить зброю. Тут просто необхідно носити зброю, пояснював Гундлах, хоч би для захисту від нападів, тільки минулого тижня викрадено шефа їхнього філіалу, й зовсім поряд, в Ескалоні.

Лейтенант ізсунувся з «джипа» так, що аж радіоантена загойдалась, і просто грядкою пішов до їхньої машини.

— А що в багажнику? Також зброя?

— Ділова документація, пане лейтенант.

— Будь ласка, відчиніть.

— Це секретні фірмові папери.

— Тільки не для мене, сеньйоре.

— Тоді прошу з'єднати мене з полковником Махано.

— Що вам ударило в голову? Як же я це зроблю?..

— Ми перебуваємо під його особистою охороною.

Лейтенант замислився. Він або не хотів наражатись на неприємності, або ж просто був стомлений, бо вирішив не зв'язуватися з німцями. Гундлах отримав назад свої документи й навіть Гертелів пістолет. Удихнувши пахощів європейських квітів, — а на них він добре знався, — Гундлах знову сів у машину.