Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 15)

— У нас немає свідків. Ми тільки можемо сказати Зайтцу, що потрапили в аварію.

Гундлах похитав головою, йому теж спадало на думку таке. Спробувати звернути все на аварію, непогана ідея, але на цій брехні далеко не заїдеш. Тут і викрадачі не мовчатимуть, та й Дорпмюллера не звільнено.

— Спасибі за поради, Петере, але в тому разі ми хіба що дістанемо відстрочку годин на дванадцять. Користі нуль… Їдьмо спочатку до посольства.

«Три мільйони марок… Погані справи. Такої втрати фірма нікому не подарує… І все-таки не треба впадати в розпач, — заспокоював себе Гундлах. — Ще є шанси, навіть якщо із страховкою не вигорить. Іншим і не таке сходило з рук. Наприклад, Люпп та ще дехто не такі справи завалювали — й нічого. Три мільйони це навіть менше половини вартості повітряного лайнера типу «аеробус». Найбільша західнонімецька фірма «Даймлер-Бенц» 1979 року мала три мільярди чистого прибутку, Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва теж не набагато відстає, три мільйони це, може, тисячна частка його щорічного прибутку. Отже, все одно що укус комара, якось переживуть. В країнах «третього світу» часто доводиться миритись і не з такими втратами…»

Але ж він, Гундлах, не директор і не має права вписувати в розрахункові документи червоні цифри. Він службовець середнього рангу, отже, й масштаби інші.

На вулиці Поньєнте Гундлах згадав, що він неголений. Пальці були липкі від пластикової маси, яку він брав у руки. Гундлах вийняв з кишені носовичка й добре витер пальці. Коли приїхали, Гертель провів його лише до входу. В приймальні Гундлах попросив секретарку доповісти про нього торговельному радникові Вальману.

Вислухавши його, Вальман сказав:

— Неприємний сюрприз! Я ніби передчував… О боже, три мільйони! Пане Гундлах, мені здається, ви починаєте перетворюватись на дитину, що завдає всім надто багато клопоту. — Обливаючись потом, він важко сів у крісло, розплившись на всю його ширину.

— Ми потрапили в пастку…

— Я ж кажу — безневинне дитятко. Або просто невдаха, якщо вам це більше подобається!

— Мені це не дуже подобається. Я прошу вашої допомоги.

— О, звичайно. Позавчора ви звернулися за порадою, якою потім знехтували. Вчора чомусь опинились у самій гущі заворушень, знову безневинно, й просили, щоб ми вас визволили. А сьогодні сподіваєтесь, ніби я можу розв'язати й вашу проблему з трьома мільйонами марок? А чи не занадто багато ви від нас вимагаєте? Ви, мабуть, думаєте, посольство існує тут лише для того, щоб виручати вас із усіляких халеп?

— Я не міг діяти за вашою порадою, бо викрадачі категорично відмовились приймати гроші через детективів.

— Он воно що? Все одно ви діяли надто необачно, не прислухавшись до поради людей, які перебувають тут уже три роки, а не три дні… Такої ж думки дотримується й доктор Зайтц.

Гундлах підвівся.

— Де ви вчились так розмовляти з людьми? — сердито запитав він. — У Бонні, перед своїми дітьми? Можливо, їм і подобається такий тон, а мені не дуже. Ну що ж, я був вельми радий… І ще одне: у своєму звіті я постараюся оцінити підтримку, яку ви мені надали.

— Чому ви так хвилюєтесь? Звичайно, ми постараємося якось вам зарадити. Може, вип'єте чогось?

— Пийте самі. Я пити не хочу, я хочу знати точну адресу, куди можна заявити про пограбування, така заява неминуча.

— Така ж неминуча, як і безнадійна, мій любий…

— Ваше довір'я органам правопорядку режиму, при якому ви акредитовані, здається, похитнулося?

— Це ви так сказали. Їдьте спокійно у свою фірму, а я тим часом поміркую, що для вас можна зробити, — відповів Вальман, підводячись із удаваною посмішкою на обличчі.

Закінчуючи лагодити зіпсований замок багажника, Гертель сказав:

— Здорово, Гансе. Ну й піддали ви йому пари.

— А він і так ніби весь із пари… — відповів Гундлах.

Дорогою Гертель висловив йому свою думку про Вальмана. Млявий ветеран тропіків, який не зносить сонця, але подовгу вистоює в аеропорту, зустрічаючи поважних добродіїв. Нещодавно Вальман навіть йому, Гертелеві, протягом п'яти хвилин тричі міцно тиснув руку, коли він, Гертель, прилетів сюди. То була дуже важлива риса торговельного радника.

Зайтц був уже в курсі справ. Гундлах зрозумів, що це близький друг Вальмана. Він з виляском кинув на стіл грудку пластикової вибухівки, а як другий речовий доказ дістав з кишені видане йому посольством рекомендаційне посвідчення з поліцейською печаткою. Доктор Зайтц з огидою відвернувсь од вибухівки й уважно придивився до штампу в документі. На паперах він знався.

— Кажете, це офіційна печатка сільської гвардії? — здивовано вигукнув він. — І ви не мали часу перевірити? Тоді погляньте зараз! Це штамп похоронного бюро «Сінай»!

— Оце штука! — вихопилося в Гертеля. — Мафія!.. Теж по-своєму дотепно.

— Помовчте! — крикнув на нього Зайтц. — Ви також співучасник.

— Що ви маєте на увазі, пане Зайтц?

— Чи відомо вам, що таке продуктивність?

— Праця, виконана за одиницю. часу.

— Ні, корисний наслідок. У вашій діяльності він дорівнює нулю. Отже, помовчте. Хіба ви не підтримували пана Гундлаха у виконанні його задуму? Ви часто поводились надто зухвало, і тепер також. Зараз вам більше личило б трохи розкаятись у своїй провині.

З'ясувалося, що незабаром після того, як вони виїхали з двома валізами грошей у багажнику, зателефонували викрадачі й сказали те саме, що й учора: «Сьогодні передача не відбудеться…» Така ж телефонограма, сказав Зайтц, лежить на ім'я Гундлаха в готелі. Зайтц негайно вислав услід за ними автомашину, але через затримки на контрольних пунктах вона приїхала до інституту тропіків надто пізно. Він зателефонував до інституту, але був такий приголомшений і говорив так схвильовано, що там нічого не могли зрозуміти. Зайтц, здавалося, передчував нещастя, яке він неспроможний був одвернути. Але на відміну від Вальмана він не мав у душі зловтіхи, йому було боляче, що фірма втратила стільки грошей. Свою злість він зігнав на Гертелі, а той покірливо слухав його докори.

Лишалось питання, хто ж випередив викрадачів. Зайтц запевняв, що підпілля складається з різних угруповань, які суперничають одне з одним, і їхнє недавнє об'єднання лише поверхове. Ліві сили дуже різношерсті й роздроблені, це дивна суміш з ліберальних демократів, християнських соціалістів, комуністів і анархістів. Якісь терористи теж могли довідатися, що викрадачі вимагають за заложника велику суму грошей, і вирішили перехопити викуп, замаскувавшись під поліційний патруль. Усім потрібні гроші для придбання зброї, гроші посилюють вплив не тільки в економіці, а й у політиці. Повстанці в уніформі — це, між іншим, не такий-то рідкісний трюк. Вони намагаються захопити в бою не тільки зброю, а й уніформу, або навіть шиють її собі самі, як у сусідній Гватемалі. Початок поклали сандіністи, які свого часу, переодягшись у форму національної гвардії, блискавично захопили урядову резиденцію в Манагуа — це був початок кінця генерала Сомоси…

— В цьому випадку, — докинув Зайтц, — жодне розслідування нічого втішного не дасть.

Цими словами він ніби підсумував усі плутані здогади й сумніви; ніхто з них не бачив рятівного виходу. Вони стояли як баби-жалібниці, не був виключенням тут і Гундлах, незважаючи на його винахідливість, жвавість думки і його вміння вмить знаходити вихід з найскладніших ситуацій. «Аварійний майстер сам потрапив в аварію», — подумав Гундлах, впадаючи у депресію. Це завдання було для нього як занадто велика кістка для маленького собаки. Він відчував себе людиною, що упала на повному бігу, а тепер стоїть навколішках і ладна заридати, як і Гертель, перед порожнім багажником. Принаймні, на душі стало б легше… Одне було ясно: крах кар'єри, який він спостерігав учора в життєписі полковника Махано, загрожував тепер і йому самому.

В цю мить пані Біндінг доповіла по селектору, що прибули пани Хілларі й Пінеро з детективного бюро.

— Чого їм треба? — буркнув Зайтц. — Учора концерн розірвав з ними договір; за вашим наполяганням, пане Гундлах.

Гундлах нахилився над селектором, ніби він тут господар, і сказав:

— Попросіть їх зайти.

«Діяти, ніби нічого не сталося!» — подумав він. Зазнавали краху останні надії, але цього ніхто не повинен був помітити. Адже життя тривало. Доводилось рухатися вперед, хоч би й на колінах! Нерви його витримають. Пістолет, що лежав у внутрішній кишені піджака, заважав йому, Гундлах вийняв його й кинув на полірований стіл Зайтца поряд з пластиковою вибухівкою. Його зброєю була голова. Зараз він погодився б укласти угоду з самим чортом; гірше не буде.

— Джентльмени, — стомленим голосом мовив Зайтц, — чим можу служити?

— Я приніс вам заключний звіт, — відповів Хілларі. — Як бачите, ми дотримуємось належного порядку, незважаючи на те, що нас безпідставно відсторонено.

— Можливо, ваша допомога зараз буде якраз дуже бажаною.

— Але ж бачите, сер, ваша фірма іншої думки. Вчора вранці ми отримали з Німеччини телеграму, яка підтверджує розрив договору з нами й передачу грошей містерові Гундлаху. Отже, нас відсторонили од справи. Сподіваємось, вам пощастило передати суму й ви незабаром матимете змогу привітати тут бідолашного пана Дорпмюллера.

Зайтц нічого не відповів, учепившись у край столу.

— Звідки ви знаєте, — запитав Гундлах, — що передача грошей уже відбулася?