Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 12)

— І сили правопорядку терплять усе це й ні в що не втручаються — навіть щоб захистити нас?

— Ніхто не хоче збільшувати напруження, кожен просто утримується від будь-яких дій. Військові частини теж не введено в дію.

— Я щойно розмовляв із двома солдатами з батальйону, дислокованого в Сан-Карлосі.

— Мені дуже жаль, пане Гундлах. Лишайтесь у будинку священика, зараз саме тривають переговори про припинення вогню. Як показує досвід, все повинно з'ясуватись протягом ночі.

— Тоді для мене буде надто пізно.

— Було б вам все-таки не виходити з готелю.

Гундлах поклав трубку.

— А ви не спробуєте зателефонувати своїм? — спитав він.

Мак-Лін приклав до губів указівний палець. У сусідній кімнаті велася дискусія, а він стенографував.

— В нас у Тепекойо, — крикнула одна з черниць, — спалили будинки церковних служок, трьох взагалі вбили. В Колоні солдати ескадрону смерті зґвалтували й замордували двох служок парафії тільки за те, що ті роздавали бідним продукти. Наша амбулаторія ще працює, але поліція шпигує за кожним, хто приходить на прийом. Озброєні молодчики знущаються з людей, які ходять до церкви або монастиря. Раніше в кінці тижня на месу сходились тисячі людей, а сьогодні наважується прийти, може, сотня. Проте свавілля чинять не тільки типи в цивільному, а й поліція та солдати національної гвардії; грабують, плюндрують, забивають худобу… А уряд переслідує нас і нашу церкву дедалі жорстокіше!

— Ми не відчуваємо підтримки нашого архіпастиря, ми ніби полишені напризволяще… — сказала інша черниця, й голос її змусив Гундлаха прислухатись уважніше; він не міг бачити цієї жінки, хотів був підійти до дверей, але Мак-Лін його втримав. Для репортера головне було зібрати матеріал. Гундлах ставився до нього без особливої симпатії: Мак-Лін був представником тієї преси, яка колись нещадно розгромила прогресивну газету, в якій він співробітничав і на яку покладав надії.

— А що ми тепер мусимо самі про себе дбати, — почувся той самий жіночий голос, — то кажемо: зараз було б безглуздям відступати, оскільки це означало б іти на вірну смерть. Нас дуже здивувало, монсеньйоре, що ви заявили перед іноземною пресою, ніби уряд не переслідує церкву.

— Церква увійшла в контакт з політиками. — Архієпископ уже махнув рукою на вишуканість мови. — Тому нас і б'ють як політиків. Ми, звичайно, в слушну хвилину виступимо вам на захист, але тепер ситуація складна.

— Ви, монсеньйоре, навіть не знайшли часу вислухати нас, бо ваш час регламентує хунта…

Цей голос… Де він його чув? І раптом Гундлах здогадався, хто там говорить.

— Ви нічого для нас не зробили, — сказала жінка.

— Ми робили, що могли.

— Нас переслідують, мій чоловік загинув…

— Він удався до зброї!

— Бо ви нас не захищаєте.

— Якщо хунта з підозрою ставиться до церкви, то в цьому винна сама ж церква, самі парафіяни!

— В тому, що служить своєму народові?

— Не старайтеся перекидати провину на інших, якщо ви розчарувались у житті. Я молився й роздумував над тим, чи можна продовжити лінію монсеньйора Ромеро… Так, я намагаюся йти на компроміс, вибираю той шлях, на якому церква досягне більшого, ніж коли б одверто виступила проти існуючого ладу, повірте мені!

Архієпископ ніби аж благав зглянутись над ним, мов людина, притиснута до стіни, а не церковний владика, який вимагає послуху. Видно було, що його співрозмовниця набагато сильніша за нього. В цю мить до коридору ввійшов офіцер, а вслід за ним, гупаючи ногами, ще четверо чи п'ятеро військових чинів. Вартові солдати рвучко розчинили перед ними двері, схоже було, ніби тут чекали на цих гостей. Мак-Лін прошепотів:

— Полковник Махано! Я так і знав.

Махано поцікавився їхніми особами. Він був чорнявий, середній на зріст, віком приблизно такий же, як і Гундлах. Скельця його окулярів були вгорі затемнені и надавали поглядові похмурого, загрозливого виразу. Проте коли Гундлах назвав свою фірму й мету приїзду, полковник полагіднішав.

— Я чув про той інцидент і бажаю щасливого розв'язання, — мовив Махано півголосно й майже співчутливо. — Ви нам потрібні, ми надаємо великого значення вашій діяльності, — закінчив він, підбадьорливо посміхаючись і по-дружньому доторкнувшись на прощання до його руки. В розчинених дверях на нього вже чекали учасники переговорів: попереду архієпископ, а поруч із ним, у тонкій квітчастій сукні, та жіночка з готелю.

Гундлах утупився в неї очима. Вона примружилась, також упізнавши його.

— Полковнику, ви могли б мені допомогти? — спитав Гундлах і побачив на її обличчі раптове напруження, немов у людини, загнаної в глухий кут. Очевидно, жінка вирішила, що він зараз її викриє й передасть у руки властей.

— Будь ласка, я слухаю.

— В тій справі я конче мушу повернутися до готелю! Мені мають зателефонувати.

— Візьміть це на себе! — звелів Махано лейтенантові зі свого почту. Потім, ледь торкнувшись пальцями козирка, сказав Гундлахові:— Отже, приємно було з вами познайомитись.

Гундлах намагався ще раз заглянути в очі жінки, ніби хотів переконатись, яке враження справив на неї своєю великодушністю, хоч насправді його вчинок був продиктований лише здоровим глуздом. Адже заложників не звільнюють шляхом видачі тих, в чиїх руках вони перебувають. Але молода жінка вже дивилася на архієпископа, який, очевидно, мав бути посередником між нею та Махано.

Внизу Гундлахові та його товаришу кивнули на «джип», Мак-Лін невдоволено буркнув:

— Хіба не можна було трохи потерпіти? Я зробив тільки півділа!

— Зате самі ще цілі.

— Ви відшкодуєте мені цю втрату, якщо розповісте свою історію!

Гундлах відмовився. Вже сутеніло, з півночі, десь із узгір'їв, долинало торохтіння автоматичної зброї. Вони проїхали кілька безлюдних кварталів, але наступні вулиці були дедалі неспокійніші. На авеніді Кускатлан гуркотіли автобуси, з дверей у них звисали цілі грона пасажирів. Люди, які в п'ятницю поверталися з роботи, мусили будь-що до комендантської години дістатись додому, хоч хай би як далеко мали їхати. В душі Гундлаха наростало роздратування проти Мак-Ліна в міру того, як вони віддалялися від арени бойових дій. Він подумав про обложених у церкві Ель Росаріо людей. «Тепер, — міркував він, — отой жвавий полковник і змучений ваганнями архієпископ виторгують перемир'я».

— Я живу в готелі «Шератон», — сказав Мак-Лін, злазячи з «джина». Якщо захочете обмінятися думками — я до ваших послуг!

Гундлахові не хотілось його навіть бачити. Мав таке відчуття, ніби цей чоловік застукав його на чомусь непристойному. Гундлах ішов до готелю «Каміно Реаль», що, виблискуючи склом, здіймався над сусідніми ресторанами.

Він твердо вирішив не встрявати більше в жодні авантюри. Зараз прийме душ і добре попоїсть, щоб викреслити з пам'яті всі неприємності. А потім чекатиме телефонного дзвінка від жінки, врешті-решт зобов'язаної йому тим, що перебуває на волі.

Сидячи пізнього вечора в номері готелю, стіни якого пахли кедровим деревом, Гундлах побачив на екрані телевізора свого рятівника, полковника Махано, який вів діалог з репортерами. Ті згадали вісімдесят убитих і двісті поранених, говорили про десятки тисяч демонстрантів, які, шукаючи захисту, сховались у стінах університету, де їх тепер «охороняють» солдати. Репортери в надто чемній формі поставили запитання про винуватця сьогоднішніх подій, і це дало можливість Махано козирнути цілою пачкою фотографій:

— Ось тут, панове, ви бачите тих, хто починав… — На фотографіях були зображені юнаки в напівмасках, ті хлопці з сумками, які супроводжували колону, а потім прикривали її вогнем.

Гундлах вимкнув телевізор і взяв пластмасову папку Вінтера. Його зацікавила особа полковника. Він не покладав особливих сподівань на політичні довідки, складені двома науковцями з його ж відділу; один з них був істориком, а другий політологом, зовсім випадково обидва мали однакове прізвище Кох[5], проте кашу зварили несмачну. Їхню писанину іноді навіть важко було зрозуміти. Самі вони в цих краях не були, не мали про них ані найменшого уявлення, а висновки робили на підставі агентурних донесень, повідомлень преси, дещо брали з архівів концерну, якими заправляв доктор Цорн. В архівах» були звіти закордонних філіалів фірми, в цих звітах часом об'єктивно описувався стан справ; проте ці документи відразу лягали під сукно, бо здебільшого містили скарги на несприятливі умови для виконання замовлень. А репортери, навпаки, все драматизували, полюбляючи сенсації, які підносили їхній престиж. Тож Кохи все це перемісили й підретушували, присмачивши оптимістичними висновками й прогнозами, додавши надміру світлих фарб, і внаслідок їхньої писанини складалося враження, ніби дивишся крізь гарну гардину на рівнинний краєвид.

В їхньому опусі було навіть безліч похибок мовного характеру, про політичні й казати нічого. Вони, наприклад, пишуть, що 15 жовтня 1979 року у Сальвадорі відбулась революція через те, що в армії було скасовано генеральське звання. Малась на увазі, очевидно, зміна влади, перехід її в руки «молодих офіцерів», а саме в руки двох полковників; піднявши путч, вони, як уже повелося в цьому регіоні, усунули кількох генералів, не претендуючи на те, щоб цей військовий чин відразу присвоїли їм. Така відмова створювала видимість прогресивних, радикальних нововведень. Це формулювання нагадувало Гундлаху фрази з правил вуличного руху, згідно з якими на вулиці сутеніє, коли засвічуються ліхтарі. Або ще речення з закону про службовців: «Якщо службовець помирає у відрядженні, то службове відрядження на цьому припиняється».