Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 10)

Об одинадцятій сорок п'ять Гундлах вийшов з готелю.

— Будьте обережні, — попередив його портьє. — З передмістя наближаються три колони, понад сто п'ятдесят тисяч чоловік… Такого в нас тут ще не бачено.

— Що то за демонстрація?

— Кажуть, нібито ліві партії об'єдналися. Вони називають цю демонстрацію «Маршем єдності».

Гундлах вирішив оглянути центр міста. Центр уявлявся йому серединою шахової дошки, на якій він завтра гратиме. А тепер вабила ще й демонстрація. Тут приховувалась загадка, яку хотілось розгадати, бо в паперах Вінтера було затуманено характер режиму, який називався там то «хунтою реформ», то «молодими офіцерами» чи «військовою молоддю». Гундлах був певен, що тут справжнісінька військова диктатура. Для фірми режим був партнером, вона описувала його з прихильністю. Але диктатори дозволяють марширувати тільки своїм поплічникам, решту демонстрацій і мітингів вони терпіти не можуть, розганяють їх, нерідко із застосуванням зброї… В Гундлаха раптом пробудилась цікавість, кортіло почути відгомін далекого грому, який був частиною його власного минулого. Гундлах пригадав похмурий листопадовий полудень 1968 року, коли він виколупував з бруківки західноберлінського району Шарлоттенбург каміння й кидав ним у поліцаїв, атака яких незабаром захлинулась. Він відчув якусь дивну полегкість, коли один з кинутих ним каменів влучив у поліцая. Згодом Гундлахові здавалося, що, беручи участь у тих вуличних боях, він протестував проти рідного батька, надолужуючи хлоп'ячу свободу перехідного віку, якої він був позбавлений надто суворим вихованням.

План міста був схожий на решітку, як і в більшості населених пунктів Нового Світу. З півночі на південь тяглись проспекти — «авеніди», їх зі сходу на захід перетинали вулиці-«кальє», суворо перпендикулярні й рівні, мов струна. У тому місці, де аве-ніда Кускатлан сходиться з кальє Дельгадо, й був центр, хоч само «серце міста» — площа із статуєю вершника-визволителя — лишалася трохи на схід. Далі був парк. Свободи з пам'ятником Незалежності. Над білим мармуром здіймалось блакитне небо. Всюди все було біле та блакитне — національні кольори країни.

Автомобілів на вулицях ставало дедалі менше, зникла поліція. Гундлах повернув під палючим промінням назад, у напрямку церков та соборів, де, за його розрахунками, мало бути серце міста. Перша церква його розчарувала. В неї були товстелезні стіни й низькі дзвіниці, очевидно, через часті землетруси. Між кам'яних мурів застрявало відлуння далекого гомону. Ринкова площа за славетним Національним палацом була пустельна. Це дивувало. Адже тут мало бути черево міста, а Гундлах побачив лише кілька перекупок, які в кошиках і на хистких прилавках виставили овочі й плоди. Була саме пора сієсти — пообіднього відпочинку, — може, через неї так спорожніли вулиці, а може, ця пустельність була провісником подій, що наближалися з невиразним гомоном. Гундлах купив пупусів — начинених м'ясом та бобами кукурудзяних пиріжків, бо вони, як йому казали, дуже корисні і є тут національною стравою.

Не встиг він з'їсти пиріжка, як побачив голову колони й відійшов до будинків. Гундлах вирішив піднятись на сходи якогось великого палацу — муніципалітету чи, може, театру — й звідти спостерігати за всім, а при потребі сховатися за колонами. Натовп, розлившись на всю вулицю, з прапорами й транспарантами, наближався досить організовано. То там, то там лунали вигуки. Посилених гучномовцями закликів Гундлах не розумів, проте йому пощастило прочитати транспаранти: «Покінчити з терором!», «Справедливої заробітної плати!», «Роботу для всіх!». Демонстранти вимагали розподілу землі, сформулювавши цю вимогу лунким гаслом: «Tierra o sangre!», тобто «Земля або кров!» Це гасло грізною луною котилося над колоною, повторюючись на численних картонних транспарантах.

Гундлах спокійно стояв під портиком, звідки все було добре видно. Люди поводились дисципліновано, колона справляла досить мирне враження, можливо, через те, що не бачила ворога. Занепокоєння викликали хіба що шеренги юнаків у голові та з флангів колони. На головах у них були легенькі капюшони й карнавальні маски, що затуляли половину обличчя, або просто смужки тканини з прорізами для очей. Це багато промовляло Гундлахові. Ось кілька хлопців, одділившись від колони, спритно, мов коти, збігли сходами палацу нагору. З плечей у них звисали звичайні господарські сумки, в яких було щось важке, навряд чи продукти, швидше за все зброя. Гундлах запитав одного з фоторепортерів, які гасали довкола, і той розповів, що молоді люди попереду та обабіч колони охороняють учасників демонстрації від можливого нападу фашистів… А де ж поліція? Вона завжди з'являється, коли натовп підходить до урядових будинків. За планом міста в цьому районі згруповано принаймні чотири важливі об'єкти: резиденція уряду, замок архієпископа, головпоштамт і муніципалітет; десь тут мали бути й міністерства.

Була перша година дня. Поки Гундлах роздумував, чому уряд боїться дивитись у вічі своєму народові, від неоковирного, обставленого риштуванням собору на площу вийшла ще одна велика колона. З площі пролунали вітальні заклики, й колони з радісними вигуками злилися в єдиний потік; усі були в захваті від цієї ніби несподіваної зустрічі, хоча зустріч, звичайно, планувалася заздалегідь; колона тріумфувала, вируючи радістю і об'єднаним тепер бойовим завзяттям. Поряд з Гундлахом хтось крикнув: «Тепер нас уже ніхто не втримає!» Гундлахові раптом здалося, ніби кроків за п'ятнадцять від нього майнуло обличчя тієї жінки з готелю, яка сьогодні вранці телефонувала йому. Він міг би заприсягтися, що то була вона. Гундлах зійшов униз, протиснувся в колону й наддав кроку. Попереду раз у раз мелькало то її темно-каштанове, зв'язане «конячим» хвостом, волосся, то її стрункий стан, яким він тоді так милувався; вона була в тій самій тонкій сукні.

Гундлах ніяк не міг протиснутися до жінки. Та й що йому від неї треба? Заговорити до неї, приголомшити власною появою, як це вчинила вона в готелі? Сказати, що ладен зробити все, щоб викуп минув гладенько; ладен забути навіть її обличчя, хоч цс й здавалося просто неможливим. Адже тут, серед натовпу, вона нічим не ризикує, та й він почуватиме себе в безпеці, як її діловий партнер. Проте наблизитись до неї не щастило. Він не наважувався розштовхувати людей, намагався лише обережно обходити їх, пробираючись до неї. Поряд ішли, очевидно, селяни, за поясами в них стриміли мачете[4], дехто був босий. Гундлах не втрачав жінку з поля зору лише завдяки її зростові. Якийсь хлопець неподалік від неї ніс шибеницю, на якій висіла лялька з написом «Дядечко Сем». Гундлах подумав: коли б Хілларі або ще хтось із детективного бюро побачив його в цій колоні, то відразу послав би в посольство донос, що містер Гундлах брав участь у демонстрації, спрямованій проти Сполучених Штатів. Між іншим, не виключено, що він таки потрапив в об'єктив когось із репортерів і його фото з'явиться в пресі або ж осяде в якомусь досьє.

Він пройшов у колоні ще зо сто кроків, і тоді в нього виникло неприємне почуття ніяковості. «Як нерозумно бігти разом із цією юрбою, — подумав він. — Я роблю не те, чого від мене сподіваються». Йому здалось, ніби він потрапив у самісінький центр циклону, в точку відносного затишшя, й ось-ось ударить спустошливий шквал, що принесе за собою хаос. Повернутись назад не було змоги, ззаду напирала юрба, а дрейфувати в натовпі йому було неприємно. Гундлах співчував злидням цих людей, проте нічим допомогти їм не міг. Та й яке він мав до них відношення? Раніше прагнув таких вражень, хвилюючого відчуття ліктя, «купання в масі», це додавало впевненості, лікувало від дріб'язковості й самоти. А сьогодні він уже не міг більше всього цього витримувати, людська маса гнітила його… А втім, розмова з тією жінкою нічого не дала б, швидше зашкодила б. Показники його основних біокривих спадали тепер униз, дійшло навіть до смішного: він біжить вслід за жінкою, у відповідності з синусоїдальною кривою, яка піднімається круто вгору.

Гундлах зупинився, але, відчуваючи, що зараз на нього ззаду наштовхуватимуться люди, вирішив протиснутися до тротуару. Намагаючись випорснути з суцільного потоку демонстрантів і сплетіння багатьох рук, він прямував у бік спорудженого в стилі ренесансу Національного палацу, перед парадним входом якого, ніби на чатах під блакитно-білим прапором, стояли кам'яні статуї Колумба й Ісабели Іспанської. В цю мить на балконі щось заблискало і усіх боків пролунали постріли, навіть з риштувань собору градом посипалися кулі. В натовпі почулись розпачливі крики, люди кинулись урозтіч. Гундлах побіг за юрбою переляканих людей. Спіткнувшись об якогось чоловіка, що лежав на бруківці, він упав, потім схопився й чимдуж побіг далі від ляскання пострілів, від куль, які тьохкали над головами, ніби хтось розриває шовкову тканину, або, рикошетивши від каміння, дзижчали джмелями. Задихаючись, Гундлах насилу добіг до дверей церкви й разом з охопленими панікою людьми, весь мокрий від поту, пірнув у тьмяну прохолоду храму і, як йому здавалося, в надійний захисток.

Гундлах уже був свідком державного перевороту в Сомалі і вбивства на Фернандо-По, відтоді давно не потрапляв у небезпечні для життя ситуації, хіба що під час дійсної служби в бундесвері. Він бачив спалені ферми в Зімбабве, коли ця країна ще звалась Родезією, бачив згарища Бейрута. Але тут, у Сальвадорі, все було по-іншому, як сказав директор Вінтер, — заворушення в столиці. Там, за кованими дверима й розбитими вікнами церкви спалахнув справжній бій, що тривав кілька годин. Юнаки-охоронці тримали тепер у руках зброю, яка раніше була в сумках. Один хлопець стріляв по даху протилежного будинку з автомата, ствол якого закінчувався розтрубом, і за кожним влучанням бурхливо радів.