Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 34)

І знову йому ніхто не відповів. Він спустився донизу, вихопив з рук швейцара плащ і вискочив геть.

б

Худобченко все ще сидів, підперши голову руками. А потім схопив графин, налив собі повну склянку і випив залпом.

— Ти шо! — кинула Параска з Докором.— Тобі ж не можна стільки.

— А! — махнув рукою Худобченко.— Такого друга втратив,— сказав він і заплакав.

Параска підійшла до нього ззаду, обвила його жилаву шию своїми пухкими руками.

— Петре,— схвильовано мовила вона,— ну шо ж робити? На війні ж також люди гинуть.

— Так,— кивнув він, утираючи сльози,— на війні також. Ех, Парасю! — Він притягнув її до себе і всадовив на коліна.— Давай-но заспіваємо нашої улюбленої.

Параска підвела голову і, дивлячись кудись в куток під стелю, дзвінким своїм голосом завела:

їхав козак на війно-оньку, Сказав: "Прощай, дівчино-онько!.."

І розімлілий Петро Терентійович, постукуючи в такт рукою по столу, взявся підтягувати їй упівголоса:

Прощай, дівчино чорнобривонька, їду в чужу сторононьку...

Чим далі, тим більше набрякали жили на шиї Параски, і тим більше червоніло її лице, і на вищій, пронизливішій ноті брала вона наступний куплет пісні, і здавалося, ось зараз зірветься й пустить півня, але не зривалася. А він меланхолійно вторив їй своїм тихим задумливим басом. І тому, хто слухав їх збоку, могло видатися, що в їхній пісні, всупереч словам і мелодії, є щось підпільне, щось незаконне, і їм, замкнутим у своїй шкаралущі, ворожий увесь світ, і вони всьому світові ворожі.

Дай же, дівчино, хустину, Може, я в бою заги-ину... Темної ночі накриють очі, Легше в могилі спочину...

7

Ревкін потім говорив Аглаї, що він не пригадує, як вийшов од Худобченка і як опинився в машині. Та й Мотя підтверджувала, що цілу дорогу Андрій Єремійович "був наче сам не свій". Цілу дорогу він був ніби в забутті, сидів з заплющеними очима, але іноді схоплювався і вигукував:

— Я — чесний комуніст! Я не дозволю! Але одразу ж знову його облягала дрімота.

Він дрімав, і марилися йому картини минулого: велике місто, навчальний заклад, у якому молодих комуністів навчають керівництву господарством. І поміж іншими ходить простакуватий хлопець у вишиванці. Сам підходить до кожного і, простягаючи широку долоню, відрекомендовується:

— Худобченко. По-вашому — Скотинін. І сам же голосно сміється.

Простакуватий хлопець. Зірок з неба не хапав, у теоретичних питаннях плутався, але на практиці був вельми кмітливим. І сам над собою кепкував, а може, і всерйоз казав:

— Мені усі теорії оця штука заміняє цілком.— І вказував на свого довгого носа, з допомогою якого і справді, здавалося, спритно орієнтувався в мінливій ситуації. Не можна сказати, що його занадто любили, але приймали до всіх компаній, тому що був незлостивим і неуразливим, і коли виникала, наприклад, суперечка, чия черга бігти по півлітру, він припиняв цю суперечку, кажучи:

— Та я й збігаю.

Зі всіма він був незмінно рівним, доброзичливим, умів наче ненароком сказати приємне, пам'ятав дні народження кожного, завжди був готовим до надання дрібних послуг: позичити до стипендії троячку або свого кишенькового годинника товаришу, котрий ішов на побачення. Ні самолюбство, ні честолюбство, здавалося, йому цілком не були властивими, в суперечках він легко погоджувався з доказами опонента, даючи тому відчути свою розумову перевагу.

— Коли чоловік сперечається,— казав він, бувало, Рев-кіну,— він же не істину хоче довести, а показати, шо розумніший за тебе. Того я завжди згоджуюсь. Хочеш бути розумнішим — будь. Якшо у тебе єсть така потреба душі, шоб плюнуть мені в пику, плюнь. Я витрусь. Мені це, як кажуть у нас, хохлів, байдуже, тобто все одно.

Була в їх навчальному закладі лише одна людина, недоброзичливого ставлення до якої Худобченко не приховував. Це був професор математики на прізвисько А Скажіть-но Шановний. Але недоброзичливість була обопільною — професор зневажав Худобченка за нездатність до засвоєння свого предмета і погрожував не допустити до державних іспитів.

— А скажіть-но, шановний,— тримаючи Худобченка біля дошки, знущався ^професор,— ось ви, припустимо, на волах везете мішок картоплі з пункту "А" до пункту "Б" зі швидкістю ікс кілометрів на годину, а/ назустріч вам їде вершник зі швидкістю ікс-квадрат. Чи можете ви мені сказати, яку частину шляху проїде кожен з вас, якщо ви зустрінетесь через чотири години?

— Ти ж понімаєш,— казав потім Худобченко Ревкіну?— це ж він хоче не шоб я задачу вирішив, а шоб знав своє місце. Волам шоб хвости крутив. Та він помиляється. В математиці він, може, й розібрався, а діалектики ше не засвоїв і не може собі уявить, шо нам головне пойняти не ікси та ігреки, а лінію партії, її унутреній смисл. Шодо математики, то хай її учать ті, у кого баняк покріпший, а ми їми будемо керувать.

При цьому він штовхав Ревкіна в живіт, підморгував і голосно сміявся.

А Скажіть-но Шановний дотримав слова і не допустив Худобченка до держекзаменів. Але сам же на цьому й погорів. Комісія, яка розбирала скаргу Худобченка, усунула професора від викладання, і невдовзі йому довелося каятись через газету за свій відсталий світогляд, за те, що виявляв панську пиху у стосунках із слухачами з народу і перешкоджав навчанню пролетарських кадрів. Через кілька років, коли професора заарештували, Худобченко вже був керівним працівником.

— О, бач,— сказав він Ревкіну з усмішкою,— наскільки діалектика корисніша математики. Нехай він тепер порахує, скільки треба часу, шоб добратися з пункту "А" до пункту "Б" в столипінському вагоні.

Параска з'явилася пізніше. А до неї була Неточка, з якою Худобченко збирався одружитись. Якось він прибіг до Ревкіна чимось схвильований.

— Ось шо, друже, в мене нещастя. Неточкиних батьків розкуркулили. Я тут заяву накидав, шо осуджую свій зв'язок із нею. Як думаєш, оддавать заяву чи просто Неточ-ку покинуть, і всьо?

Ревкін і сам був не святим, але все ж тоді здивувався.

— Петре,— сказав він,— хіба так можна? Ти ж її любиш.

— Люблю, Андрійку, люблю,— мовив Худобченко з почуттям.— Так люблю, шо даже не знаю, як переживу все це.— На очах його виступили сльози.— Але й тобі скажу правду: себе я люблю ше більше.

Пропетлявши темними баюристими вулицями Долгова, Мотя зупинила машину біля дому Ревкіна. Андрій Єремійо-вич сидів з заплющеними очима, напевне, спав.

— Приїхали, Андрію Єремійовичу,— сказала Мотя. Ревкін не відгукнувся.

— Андрію Єремійовичу,— злякалась Мотя і схопила його за плече.

— Га? — він розплющив очі.

— Ох, ви й злякали мене,— полегшено зітхнула Мотя.— Приїхали, кажу.

— Гаразд,— мовив Ревкін.

Вийшовши з машини, він швидко попростував до хвіртки, але одразу ж повернувся, знову сів на своє місце і сказав:

— Поїхали!

— Куди? — здивувалася Мотя.

— До Сталіна.

Мотя позирнула на нього, сказала "зараз" і побігла по Аглаю.

Аглая, приклавши руку до лоба Ревкіна, одразу все зрозуміла. Удвох з Мотею вони обережно витягли його з кабіни.

— Товариш Сталін у себе? — запитав Андрій Єремійо-вич.

— У себе,— суворо одізвалася Аглая.

— Доповісте йому, що Ревкін прибув.

Вночі його била пропасниця. Аглая ставила йому гірчичники і пробувала закутати його, але він розкривався, буянив і вимагав Сталіна. Та згодом начебто заспокоївся. Він чув, як хтось запитав Аглаю:

— Де у вас миють руки?

Ревкін зрозумів, що це Сталін, але він боявся, що Аглая захоче бути присутньою при розмові, а він з товаришем Сталіним неодмінно хотів поговорити віч-на-віч. Єдиним виходом було прикинутися сплячим і зачекати, доки Аглая піде. Ревкін так і зробив. Він лежав із заплющеними очима до тих пір, доки не почув, як рипнули двері. Ревкін розплющив очі і побачив Сталіна, що в білому халаті сидів біля його ніг.

— Товаришу Сталін,— піднесено мовив Ревкін, відриваючи голову від подушки.

— Лежіть, лежіть. Найголовніше,— повернувся Сталін

до Аглаї, яка знову з'явилася,— добряче пропітніти. Більше рідини — чай, суп, бульйон і, по можливості, цілковитий спокій.

9

Маргарита Агапівна, тілиста жінка з білим обличчям, сиділа в приймальні майора Фігуріна, нового начальника Тих, Кому Слід. Вона сиділа біля вікна, а на підвіконні стояли нанизані на одну ручку судки з обідом для майора Фігуріна, котрий був чоловіком Маргарита Агапівни.

— Ви розумієте, Капочко,— казала Маргарита Агапівна чомусь плаксивим голосом,— адже мій Федоша — він ніколи в їдальні не їсть. Він жах як боїться мікробів. Я йому кажу: "Федошо, ти ж такий хоробрий, ти ворогів народу не боїшся". А він тільки посміхнеться: "Що ти, Ритулю, порівнюєш. Вороги народу,— вони ж великі, їх за кілометр видно, а ці паразити така дрібнота, що іншого і в мікроскоп не розгледиш як слід". І здавалося б, раз ти вже такий обережний, пожалів би себе хоч трохи, так ні, не жаліє. Інші люди до роботи ставляться абияк, лише б день до вечора, а Федоша... для нього, розумієте, сім'я на другому місці, а на першому — робота. Робота, робота і нічого, крім роботи. Іншим разом вночі прокинеться, лежить, крутиться, зітхає. Я питаюся: "Федошо, про що ти думаєш?" — "Та так",— каже. А я знаю — про роботу думає, тільки про неї. І сина, каже, справі своїй навчу. Він же, Федоша, знаєте який. Він як на нове місце приїде, так одразу якусь нову організацію викриє. Страшно жити, Капочко, страшно. Ось ходять вулицею наче люди як люди, але ж кожен з них щось на гадці має. Ви візьміть— хоча б оцього князя Голицина. Адже він ким прикидався? Звичайним дезертиром. Федоша каже, що коли, не знаючи, поглянути на цього князя, то нізащо не подумаєш. "Але в мене, каже, око, Ритулю, краще од всілякого рентгену". Тому його і кидають на найвідповідальніші і найнебезпечніші ділянки. Інший би заперечив, а мій Федоша, він же такий безвідмовний...