Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 33)

"Ви, Ідіот Ідіотович,— подумки звертався Ревкін до далекого Федота Федотовича Фігуріна,— здається, трішки помилилися. В погоні за дешевою популярністю ви вирішили половити рибку в каламутній воді".

Ревкін розумів, що Миляга як такий навряд чи всерйоз цікавив Фігуріна, котрий просто шукав привід для заміни керівництва району своїми людьми. Але Фігурін переоцінював свої сили. Він не знав, що у Ревкіна в області є рука — сам Петро Терентійович Худобченко, з яким у Ревкіна давні зв'язки. У двадцять п'ятому році разом навчалися на робіт-фаці. І тоді Худобченко дав йому рекомендацію в партію. Разом проводили колективізацію...

— Ми ще побачимо, чия візьме,— мовив Ревкін уголос.

— Що? — запитала Мотя. *

— Нічого, це я до себе. Заговорюватися почав.— Він посміхнувся. До нього повертався не те щоб добрий, але звичайний діловий настрій. Він навіть почав роззиратися на всі боки.

Бабуся в личаках і з мішком за спиною чапала, зігнувшись, узбіччям дороги до міста.

— Ану, зупини! —наказав Ревкін.

Мотя загальмувала. Ревкін відчинив дверцята.

— Куди, бабуню, прямуєш?

— В місто, милий, у місто,— заусміхалася бабуся довірливо.

— На базар, чи що?

— Не на базар. Дочці гороху несу. Чоловік на фронті, а сама з двійком діточок голодує дуже.

— Ну, гаразд,— сказав Ревкін і зачинив дверцята. Машина рушила далі. Ревкін їхав і думав про стару, що

залишилася позаду. "Ось бач,— думав він,— до чого ж наш народ самовідданий. В самої, мабуть, останнє, а несе дочці в таку далину. Ось що значить наш народ. З таким народом як не перемогти?.." Він до сліз розчулився. Не стільки від любові до народу, скільки від своїх світлих думок.

5

Свого друга Ревкін в обкомі не застав. Щойно поїхав додому, сказали йому.

Так навіть краще, подумав Ревкін і поїхав шукати Худобченка вдома.

Петро Терентійович жив недалеко від обкому, в старовинному особняку, обнесеному кам'яним парканом і під охороною спеціального наряду міліції. Залишивши машину біля зелених воріт, Ревкін пройшов через прохідну. Його тут знали і пропустили. Йе запитав документів і швейцар, котрий чергував біля парадного входу.

— Вони обідають,— сказав швейцар і посміхнувся Ревкі-ну, як своєму.

— Андрійку! — почув Ревкін радісний голос.

Він підвів очі й побачив дружину Худобченка, принадну і вгодовану дамочку, яку офіційно звали Парасковією Микитівною, а у вузькому колі просто Параскою. Вона стояла вгорі на мармурових сходах.

— Заходь, заходь,— сказала вона.— А ми якраз обідать збиралися. Скидай свій макінтош і поганяй у столовку, там твій дружок сидить, длубається в носі.

Зачекавши, доки Ревкін підніметься сходами, вона провела його у приміщення, яке називала столовкою. Це була велика зала з мозаїчним паркетом, дорогими люстрами і шторами. Біля вікон стояли в діжках фікуси й пальми, на стінах висіли мисливські пейзажі, а серед них портрети Леніна й Сталіна. Господар дому сидів за величезним столом, призначеним, очевидно, для великих прийомів,.і тому сам видавався маленьким.

— О, кого я бачу! — зрадів він.— Ну, Параско, тепер нікуди не дінешся, став горілку.

Він вийшов із-за столу, потиснув Ревкіну руку, поляскав його по спині, пом'яв як належить.

— Сідай, друже, сідай.— Худобченко вхопив за спинку, поволік по паркету і підтягнув до Ревкіна горіхового стільця.— Ось сидю тут та й думаю: це ж треба, яка розкіш! І хто у ній жив? Буржуї. А тепер сидю я, Петро Худобченко, хлопець з хліборобської сім'ї. Все ж таки революція не дарма, я гадаю, здійснилася.— Він ляснув у долоні, з'явилася дівчина у фартусі і в наколці.— Натусю,— звернувся до неї Худобченко,— Андрію Єремійовичу прибор принеси. Зараз вип'ємо, борщу рубонемо. Справжнього. Не те шо у вас, кацапів, якісь щі. Капуста та вода. А тут буряки, помідори, морква, сметана...

Він почав довго й барвисто викладати рецепт приготування борщу, а потім вареників різних сортів, а далі — галушок, та ми переповідати ці рецепти не будемо і відсилаємо бажаючих до кухарської книги.

Випили, закусили, і тільки після цього Ревкін вирішив поділитися своїми неприємностями. Він розповів, як Фігу-рін з'явився в Долгові, як викликав до себе всіх, у тому числі й Борисова, як був надрукований у газеті нарис про капітана Милягу. Худобченко слухав зі співчуттям, а Парасковія Микитівна навіть просльозилаія, вона завжди легка була на сльози.

— І ось, ти розумієш,— закінчив свою розповідь Ревкін,— вони мене звинувачують, що я дискредитую органи.

— Пойняв,— Худобченко відсунув недоїдений борщ і запалив.— Історія, що й казати, неприглядна. Ну, а для чого ж ти це робив?

— Що — робив? — не зрозумів Ревкін.

— Ну та це... дискредитував?

— Петре Терентійовичу,— сказав Ревкін,— мені зараз не до жартів.

— Та я ж хіба жартую? Я тебе серйозно питаюся, нашо ти це робив?

— Петре Терентійовичу,— сказав з образою Ревкін,— ти, можливо, мене не так зрозумів. Я тобі кажу, що цей Миляга...

— Та шо мені твій Миляга? — мовив Худобченко.— Мене цікавить не Миляга, а Андрюха Ревкін, себто ти.

— Але ж у тім-то й річ, що Миляга...

— А я тобі кажу, мені на твого Милягу наплювать і розтерти,— і він дійсно плюнув і дійсно розтер.

Ревкін спробував зайти з іншого боку.

— Петре Терентійовичу, ти мене добре знаєш?

— Ну, знаю,— погодився Худобченко, але, як видалося Ревкіну, не зовсім упевнено.— Горілку пили, на рибалку їздили.

— І все?

— А шо ше?

— Але ж ти мене знаєш з двадцять п'ятого року.

— Ну, гаразд, згоден, знаю з двадцять п'ятого року. Але поверхово.

— Поверхово? — перепитав Ревкін, сподіваючись, що він не розчув. Він навіть повернувся до Параски, шукаючи співчуття, але та сором'язливо опустила очі.

— Аякже ж. Звісно, поверхово. Ми хоч і з двадцять п'ятого року, а коли згадать, про шо балакали, ну, окрім, конешно, службових питань, а так, як ото кажуть, на дозвіллі? А ні про шо. Як ото сьогодні, про борщ, про горілку, ну, на рибалці, значить, обговорювали, клює не клює, ну, "а блешню ти мене вчив ловити взимі. І це ж усе з самого двадцять п'ятого року і по сьогодні. А всередину я ж до тебе не залазив і, шо там у тобі твориться, не знаю.

— А рекомендацію в партію не ти мені давав?

— Ну, це шантаж! — вирвалося в Парасковії Микитівни.

— А ти помовч! — цитьнув на неї Худобченко.— Тут чоловіча розмова. Відносно шантажу не знаю, а нащот рекомендації, ну, давав. Ну й шо? Я теж людина, можу й помилиться. Може, Ленін Троцькому давав рекомендацію, відкіля я знаю.

— Значить, ти мене вже з Троцьким рівняєш?

— Та ні, це я для примєру. Я й зараз можу сказать, шо працівник ти був непоганий, діловитий...

— Чому — був? — закричав Ревкін майже із жахом.— Я ще, здається, не помер.

— Та ну тебе! — махнув рукою Худобченко.— Ти, я бачу, ше й демагог хороший. Був, не був, я ж не про те, а про те, шо коли органи в тобі сумніваються, так, може, вони тебе краще знають, в них, може, є підстави.

Ревкін підвівся. Він хотів піти мовчки, але важко було не висловитися.

— Так,— сказав він гірко,— ось ти, виявляється,який. А я ще вважав тебе другом.

Худобченко нічого не відповів. Він сидів, обхопивши голову руками, і дивився в стіл.

— А шо друг? — сказала раптом Параска.— Ти там шось накоїв зі своїм Милягом чи як його, а Петро має тепер за тебе голову класти? А то друг, друг. Та якшо 6 ти був настоящий друг, так ти б в такому своєму положенні й порога нашого не переступив. Ти ж знаєш, шо Петро хворий, шо він не сам, шо в нього діти...

— Та діти тут ні при чому,— сказав Петро.— І ні при чому, шо я хворий. А головне те, шо я комуніст. Дружба, конешно, нічого не скажу, діло святе, але, як комуніст, я партію ставлю на перше місто, а дружбу — на друге.

Він злегка одкинув голову і звів очі до стелі. В описувані часи не було ще прихованих телеоб'єктивів, не було надчутливих мікрофонів. Але Петро Терентійович не сумнівався: десь (можливо, в стелі) є якесь око, що все бачить, і є якесь вухо, що все чує. І цьому Вуху, і цьому Оку Худобченко говорив: погляньте, який я принциповий, погляньте, який я падлюка. Немає такої підлості, якої не зміг би я вчинити.

— Ну, що ж,— сказав Ревкін, підводячись,— я бачу, мені тут робити нічого.

Худобченко нічого не відповів. Він сидів набурмосившись, не дивлячись на Ревкіна, і обличчя його було червоним. Параска стояла в дверях, схрестивши руки на своїх пишних грудях.

— Ну, я піду,— мовив Ревкін зі слабкою надією, що його зупинять.

Худобченко змовчав, а Параска відступила, звільняючи дорогу.

— Я пішов,— ще раз сказав Ревкін.