Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 35)

Тут Маргарита Агапівна дістала хустинку і почала схлипувати й сякатися...

10

Люблячі дружини іноді наділяють своїх чоловіків чеснотами та достоїнствами, яких інші збоку можуть і не помітити. Деякі люди, котрі жили на той час біч-о-біч з Федотом

Федотовичем Фігуріним і знали його доволі близько, стверджують, що нічого в ньому такого виняткового не спостерігалося, що він був середнього зросту, говорив тихим, дещо гугнявим голосом, чорне волосся зачісував на косий проділ і змащував олією, щоб вилискувало.

Ходив завжди в новісінькій формі, такій чистій, такій напрасованій, наче вона не зношувалася і не м'ялася. Портупея блищала лаком і ніжно порипувала. Загалом же був людина як людина. А втім, у нас збереглися свідчення тільки звичайних, середніх людей, до суджень яких слід підходити з великою обережністю. Середня людина не може відрізнити генія від простого смертного. їй здається, що геній неодмінно мусить відрізнятися якимось, може, незвичайним полум'ям у погляді чи ще чимось подібним. Але ж ми знаємо, що це не так і що геній може виглядати, як найзвичайнісінька людина, як ми з вами. Не розгледівши у Фігуріні генія, багато хто його не любив, а підлеглі виключно між собою звали його Ідіотом Ідіотови-чем.

А між тим пізніше, коли майор Фігурін уже зник із Долговського району, було знайдено зошита з власноручними його записами, що містили вельми сміливі та оригінальні думки. Ось деякі з них, взяті на вибір:

ПІДОЗРЮВАНИМИ Є УСІ.

ПІДОЗРІЛИМ Є ТОЙ, ХТО ПОМІЧЕНИЙ У ЧОМУСЬ ПІДОЗРІЛОМУ.

НАЙБІЛЬШ ПІДОЗРІЛИЙ ТОЙ, ХТО НІ В ЧОМУ ПІДОЗРІЛОМУ НЕ ПОМІЧЕНИЙ.

КОЖЕН ПІДОЗРЮВАНИЙ МОЖЕ СТАТИ ОБВИНУВАЧЕНИМ.

ПІДОЗРА Є ДОСТАТНЬОЮ ПІДСТАВОЮ ДЛЯ АРЕШТУ.

АРЕШТ ОБВИНУВАЧЕНОГО Є ДОСТАТНІМ І ВИЧЕРПНИМ ДОКАЗОМ ЙОГО ПРОВИНИ.

Немає сумнівів, що ці думки належать вельми неординарній людині. Однак у нас немає достатніх доказів, що вони є плодом роздумів самого майора Фігуріна, а не списані ним у когось.

У тому ж зошиті висловлена ще одна дивовижна за своєю свіжістю для тих часів думка, але вона стосується вже не юридичної науки, а медицини:

РАДЯНСЬКА ВЛАДА НАСТІЛЬКИ ОБ'ЄКТИВНО ХОРОША, ЩО КОЖЕН, КОМУ ВОНА НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ПОВНІСТЮ АБО ЧАСТКОВО, Є БОЖЕВІЛЬНИМ.

Вражаючий лаконізм і ясність, доступна лише геніальному розумові. У кількох словах сформульовано наріжний принцип цілого напрямку в психіатричній науці.

Деякі скептично настроєні критики і критично настроєні скептики можуть вказати, що така формула придатна лише для певного устрою, який існує у певному просторі за певного часу, але це не так. Замініть слова "радянська влада" будь-якими, що підходять для даної місцевості за даного часу, і ви побачите, що формула ця всеоб'ємна і придатна для всіх часів і народів.

Тепер ім'я майора Фігуріна забуте, а ідея набула розмаху. Як основна і єдина, вона увійшла до багатьох дисертацій, підручників, фундаментальних праць, автори яких отримали вчені звання і ходять в академічних шапочках, хоча суть написаного ними на тисячах сторінок майор Фігурін сформулював раніше і набагато коротше. Якщо, повторюю, він це не списав у когось іншого.

11

Після того, як встановили високе походження Чонкіна, справа його вийшла з розряду звичайних поточних справ, себто таких, у яких можна приймати будь-яке рішення. Вона стала справою особливої важливості, або, якщо вже говорити з найбільшою точністю, справою особливої державної ваги, і була відправлена "нагору", тому що хоча внизу всі розуміли або принаймні здогадувалися, що треба з цим Чонкінцм робити, однак, аби не ризикувати, чекали офіційних вказівок. До отримання вказівок нижче начальство виявляло певну нерішучість, що знайшло відображення у слідчих документах та інших матеріалах, пов'язаних з цією справою, де Чонкін іменується і просто Чонкін, і "так званий Чонкін", а в деяких випадках навіть Білочон-кін. Втім, уже і в цих документах з'являються іноді подвійні прізвища: Чонкін-Гол ицин та Голицин-Чонкін.

Так ось, справа Чонкіна була відправлена "нагору" і пішла по інстанціях, а тим часом майор Фігурін, користуючись наявною паузою, вирішив негайно відновити репутацію органів, що похитнулася внаслідок необачної (скажемо так) загибелі капітана Миляги. З цією метою майор не лише домігся публікації в газеті нарису про подвиг покійного капітана, але вирішив провести й інший важливий політичний захід — поховати останки героя публічно і з належними почестями.

Однак при здійсненні цієї операції виникли дещо незвичайні труднощі.

Похорон від інших урочистих церемоній відрізняється тим, що в ньому бере участь бодай один покійник. А тут вся заковика полягала в тому, що саме покійника й не було. Було відомо тільки, що капітан загинув під селом Красне, але де точно і взагалі, чи заритий він у землю, чи валяється просто так, ніхто певно не знав.

Для виявлення останків героя майор відіслав пошукову групу з шести чоловік на чолі із сержантом Свинцовим, котрому було наказано провести операцію в глибокій таємниці, не привертаючи до неї уваги місцевого населення.

12

Діло було надвечір. Плечовий повертався з Долгова, куди ходив у якихось своїх справах, коли побачив дивну картину. Якісь люди бродили полем, ніби чогось шукали. Вони то розходилися в різні боки, то сходились докупи і щось обговорювали, і знову розходились. Вельми заінтригований, Плечовий попрямував до них. Люди, що бродили полем, помітивши Плечового, повелися ще дивніше — вишикувались в колону по одному й почали відходити до лісу. Плечовий наздогнав їх аж на узліссі.

— Здорові були, мужики! — сказав Плечовий голосно. Ті мовчки прямували далі.

— Гей! — Плечовий торкнув крайнього за рукав.— Припалити не знайдеться?

— Ні,— буркнув той і повернув до Плечового зле обличчя.

— Ого! — здивувався Плечовий, упізнавши Свинцова.— А я думаю, хто б це міг бути. Ловите когось, чи що?

Свинцов не відповів, але зупинився. Зупинилась і вся компанія. Розійшлися й почали оточувати Плечового.

— Ви що це, хлопці, що? — злякався Плечовий, задкуючи.— Я ж так просто, я ж нічого,— бурмотів він, уважно стежачи за Свинцовим, котрий одвернув полу плаща, засунув руку до кишені і тепер повільно витягав її назад.

Свинцов різко смикнув рукою. Плечовий здригнувся.

— На, припалюй,— мовив Свинцов, протягуючи сірники.

— Ух, перепудив! — зізнався Плечовий.— Та в мене ж і тютюну катма.

Свинцов перезирнувся зі своїми, посміхнувся, дістав зім'яту пачку "Зірочки", витягнув шкарубкими пальцями дві цигарки, одну подав Плечовому:

— Пали.

Задиміли. Свинцов, прикриваючи долонею цигарку, со-пів, позирав на Плечового, наче вагаючись, питати чи не питати. Нарешті зважився.

— Ти, цеє, от що...— сказав він наче просто з цікавості.— Упокійника тут ніякого не стрічав часом?

— Упокійника? — не дуже здивувавшись, перепитав Плечовий.— Та ні, начебто не стрічав. А що, гайнув?

— Хто?

— Ну цей же, упокійник.

Свинцов дивився на нього, примружившись.

— Ти що дурника корчиш? Як же упокійник може гайнути?

— Ну, я й сам думаю своєю головою, що не може. Наших упокійників ми зазвичай в землю кладемо, вони не бігають. А цей... ти ж сам кажеш, чи не стрічав?

Свинцов замислився.

— Ти, цеє, от що...— розпочав він непевно з тієї самої фрази.— В мене до тебе одне діло є. Але якщо комусь писнеш...— Він підніс до носа Плечового кулак.

— Та ти що! — рішуче заперечив Плечовий, відводячи кулак.— Щоб я кому слово сказав! Могила!

— Гляди ж,— наблизивши до Плечового лице, Свинцов притишив голос.— Пам'ятаєш, у нас капітан був?

— Ну?

— Його шукаємо.

— Воскрес? — просто спитався Плечовий, знову ж таки не дивуючись.

— До чого тут воскрес? — поморщився Свинцов.— Тіло його шукаємо. Десь він тут похований. Не видів?

— Тіла не видів,— сказав Плечовий.— А кості траплялися. За отим горбом біля села рілля. За ріллею канава, і там, в канаві, кості.

— Людські? — пожвавішав Свинцов.

— Які, брехать не стану, не знаю, але є>Так, знацця, як на горба вийдеш, ось там і рілля. Правда, там зараз, боюсь, розкисло. Але, знову ж таки, не втонеш. Зорано ж мілко, я сам на зяб орав, еге ж. Колись, конешно, орали глибче, оскільки земля своя. Теперки все колгоспне. Теперки хоч так ори, хоч сяк, платня одна — ось.—Плечовий склав і показав Свинцову велетенську дулю з далеко просунутим великим пальцем.

— Що, колгоспна система не до душі? — пильно спохо-пився Свинцов.

— Політики торкаться не будемо,— ухилився від прямої відповіді Плечовий.— А щодо кісток, то вони якраз у тій канаві й лежать; чисті, гладенькі, воронами обкльовані, просто хоч зараз у музей. Вам же для музею?

— Що — для музею?

— Та кістки ж.

— Та вони нам зовсім і не треба.— Згадавши про таємність отриманого завдання, Свинцов вирішив напустити туману.

— А для чого ж питав? — здивувався Плечовий.

— Та так просто, заради інтересу. А якщо ти кому скажеш, що кістками цікавились, довбешку одірвемо, зрозумів?

— Що ж тут не зрозуміти, діло нехитре,— підтвердив Плечовий.

Плечового відпустили, але брати кістки одразу не зважилися — було занадто близько від села. Вирішили почекати в лісі темряви.