Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол (страница 36)

13

— Капітоліно, я вас прошу сьогодні затриматись,— сказав майор Фігурін своїй секретарці.— Дуже багато справ. Потрібно приготуватися до завтрашнього дня. Я зараз ненадовго піду, а ви побудьте. Якщо подзвонять з області, я — в клубі. Коли повернеться Свинцов, хай мене підожде.

— Гаразд,— сказала Капа.

В Будинку культури залізничників йшли останні приготування до урочистої церемонії. На сцені тесляр Кузьма оббивав червоною тканиною домовину, що стояла на двох табуретках. Його роботою керував секретар райкому Борисов, голова райвиконкому Самодуров та редактор Єрмолкін.

В глибині сцени походжав якийсь чоловік з блокнотом. Він вимахував руками, бурмотів щось собі під носа й потім щось записував огризком олівця.

В кутку сцени художник Геннадій Шутейников, приколовши до фанери аркуш ватману, завершував портрет Опанаса Миляги, який по клітинках змальовував з маленької паспортної фотокартки. Фотокартка також була приколота на фанері поруч з ватманом.

— Ану, ану,— Фігурін придивився до фотокартки, потім одійшов, аби на відстані порівняти з нею портрет.— Ви вважаєте, схожий? — запитав він художника, котрий в шанобливій позі стояв поруч зі своїм творінням.— У мене таке відчуття, що цей портрет нагадує мені когось іншого.

— Цілком можливо,— сказав художник.— Карточка дуже маленька. А я звичайно до свят малюю товариша Сталіна. І, знаєте, рука сама...

— Що значить сама? — спохмурнів Фігурін.— Рукою ось що повинно керувати.— І він постукав себе пальцем по лобі.— Так що ви трохи образ його, будь ласка, змініть.

— Так, але я боюся, що тоді він зовсім не буде на себе схожий.

— Це не має значення,— сказав Фігурін.— Важливо, аби він не скидався на того, на кого він тепер скидається. Ви мене зрозуміли?

— Так, так.

— І взагалі, знаєте, я особисто не був знайомий з капітаном. Але я чув, що він був життєрадісним, любив посміхатися, ось і зробіть йому усмішку.

— Незручно якось,— несміливо заперечив художник.— Все-таки мертвий.

— Так, мертвий. Але в пам'яті нашій він повинен залишитися живим. Ви мене розумієте, живим,— повторив Фігурін і посміхнувся печально.

Він одійшов від портрета, і тут йому дорогу перепинив чоловік з блокнотом. Фігурін подивився на нього запитально.

— Серафим Бутилко,— відрекомендувався чоловік.— Вірші пишу, друкуюся в місцевій газеті, он у Євгена Борисовича,— поет вказав на Єрмолкіна, що метушився довкола домовини.

— Дуже приємно,— мовив Фігурін.— І що ж?

— Я, так-екать, хотів би вас ознайомити... дещо створив для завтрашньої, так-скать, церемонії.

— Що означає "так-скать"? — поцікавився Фігурін.

— Ну, це я, так-скать... тобто в розумінні "так сказати" говорю,— пояснив Бутилко, дещо знітившись.

— А, втямив. Якщо я вас вірно зрозумів, ви склали вірша, якого хотіли 6 прочитати завтра.

— Так, над тілом, так-скать, покійного.

— Ну, щодо тіла я не знаю. Над домовиною точніше. А зараз хочете прочитати мені?

— Точно,— погодився Бутилко.— Хотілося 6, так-скать, почути вашу думку.

— Ну, що ж,— згодився Фігурін.— Коли не дуже довго...

— Зовсім коротко,— запевнив Бутилко.

Він одступив два кроки назад і прибрав позу.

— Романтик, чекіст, комуніст,— оголосив він, і всі, хто метушився довкола домовини, озирнулися. Лише художник Шутейников продовжував займатися своєю справою.

Тримаючи в лівій руці блокнот і вимахуючи кулаком правої, Бутилко завив:

Туман парував, наче брага, Повітря прозоріло скрізь, Виходив в атаку Миляга, Романтик, чекіст, комуніст.

Ти битись ішов за свободу, Про тебе, герой наш, мій спів, Як син трудового народу, Ти не пощадив ворогів.

Твердіш надміцнішої сталі,

Ти був би між нами й тепер.

Та з вигуком: "Хай живе Сталін!" —

Спинився нараз і завмер.

Та будеш ти ворогу грізний, Як помста, як блискавка й грім. Ти чуєш, сам Фелікс залізний Схилився над гробом твоїм.

Читаючи останні рядки, Серафим сплакнув.

— Ну, що ж,— сказав Фігурін,— як на мене, нічого антирадянського нема. І взагалі,— він зробив якісь не-визначені жести руками,— здається, непогано. А ви як вважаєте? — повернувся він до Борисова.

— Хороший вірш,— сказав Борисов.— 3 наших позицій.

— Там, щоправда, на початку неув'язочка,— втрутився Єрмолкін.— Стелився туман і в той же час повітря що робило?..

— Прозоріло скрізь,— зиркнувши у блокнот, мовив Бутилко.

— Так, тут якось не теє. Туман — і одночасно прозоріло скрізь.

— Ні-ні, так може бути,— авторитетно сказав Фігурін.— Внизу яр, там туман, а трохи вище... Але мені особисто якраз кінцівка здається не зовсім. Залізний Фелікс — це добре, образно, але бажано якось... ну, я б сказав, оптимістичніше.

— Побільше, так-скать, мажору? — запитав Бутилко.

— Саме так, мажору побільше,— зрадів Фігурін потрібному слову.— Ну, там, звичайно, на початку і ще більше всередині, коли ви пишете, що загинув герой, смуток потрібен, не без цього. Але в той же час потрібно, аби в цілому вірш не наганяв суму, а звав на бій, до нових перемог. Ну, можна якось так сказати, що сам він загинув, але своїм подвигом надихнув інших, і на його місце постануть тисячі нових бійців.

— Дуже добре! — з почуттям сказав Бутилко, записуючи: — Можна, так-скать, якось у такому дусі:

Хоч загинув та-та-та Миляга, Але у якомусь бою Я також та-та-та поляжу, Так-скать, за Вітчизну свою.

Так?.

— От-от,— замахав руками Фігурін.— Якось у цьому дусі, але не поляжу — у вас у вірші один лежить, завмер, досить, а якось помщу ся, мовляв, твоїм ворогам.

— Беру до уваги,— сказав Бутилко.

— Дуже цінне зауваження,— вставив Борисов.

— Ну, гаразд,— Фігурін зиркнув на годинника.— Мені час. Нагадую всім: завтра о дванадцятій годині. Потрібно, щоб усе було організовано і спокійно. Більше людей з підприємств. І обов'язково слухати, хто що говорить. Коли почуєте такі розмови, що Миляга був не герой, а зовсім навпаки, таких людей, будь ласка, це прохання до всіх, беріть на замітку і прізвища повідомте комусь із наших людей або особисто мені. Вести, значить, будете ви.— Борисов кивнув головою.— Два-три виступи тут і два-три біля могили. Ну, й ви, значить, вірша прочитаєте. Але, повторюю, більше оптимізму, так, щоб, розумієте, після цього жити, знаєте, хотілося, боротися. Даруйте, товариші, поспішаю.

14

Фігурін вийшов з клубу, але попрямував не Туди, Куди Слід, а до Будинку колгоспника. Він ішов темною Попереч-но-Поштамтською вулицею. Мрячив дощ. Час від часу майор витирав долонею обличчя. Настрій був хороший. Все йшло за планом. В голові вертілися рядки вірша:

Але у якомусь бою

Я також та-та-та поляжу,

Так-скать, за Вітчизну свою.

"Талант,— думав Фігурін про Серафима,— справжній талант. Хоча, що значить "Фелікс залізний схилився над гробом твоїм"? Залізний і схилився. Чи правильно, що він нахиляється? Може, він завжди повинен бути рівним, як стріла?"

Треба було сказати про це Серафимові, хай підправить. Можливо, він, Фігурін, надто поквапно сказав, що вірш не антирадянський, можливо, він навіть цілком антирадян-ський. Власне кажучи, все це питання тлумачення. По суті, всіляке написане слово, чи просто вимовлене, чи, раз уже йти до кінця, те, що народилося в чиїхось мізках, є антира-дянським. Думка ця видалася майорові цікавою, він пошкодував, що при ньому немає зошита, до якого він звичайно записував свої думки, котрі, якщо признати справедливим його теперішнє твердження, були самі по собі також антирадянськими.

Увійшовши до Будинку колгоспника, він запитав у бабусі-чергової, що плела за перегородкою шкарпетку, чи є хто в сьомому номері.

Бабуся позирнула на дошку з ключами і сказала:

— Є.

Піднявшись на другий поверх і підійшовши до сьомого номера, він почув усередині якийсь гамір і припав вухом до дверей.

— Ну що,— почув він дзвінкий голос,— будемо гратися в мовчанку? Не вийде! Коли я захочу, в мене й риба заговорить!