Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 35)

Капа спробувала ще заперечувати, але капітан посміхнувся крижаною усмішкою і, назвавши її на прізвище (це було ознакою найбільшого роздратування), враз пояснив Капі, що хоча вона і вільнонаймана, але служба у військовій Установі у військовий час зобов'язує її виконувати накази безвідмовно, точно і в строк, про що вона давала підписку, наймаючись на цю роботу.

Тремтячими губами Капа сказала "слухаюсь!" і з плачами вилетіла з кабінету. Вона побігла додому по гумові чоботи і дорогою клялася найстрашнішими клятвами, що ніякі вмовляння і ніякі погрози (аж до звільнення) не примусять її більше лягти з цією безсердечною людиною на той страхітливий обідраний і продавлений, заляпаний чорнилом службовий диван. Однак наказу їй виконати не вдалося, її чоловік, директор місцевого молокозаводу, який давно підозрював дружину в тому, що вона йому зраджує, влаштував їй сцену ревнощів і зачинив у коморі.

Сонце хилилося до обрію, коли капітан Миляга, не діждавшись повернення своїх підлеглих і ніяких звісток від Капи, зачинив довірену йому Установу на великий висячий замок, осідлав приблудного коня і верхи вирушив слідом за командою, яка зникла невідомо де.

24

Дорогою, що вже підсохла наприкінці дня, кінь швидко ніс капітана Милягу вперед у невідомість. Часом від надлишку енергії він починав скакати клусом, але капітан його стримував, бажаючи продовжити несподівану прогулянку. Настрій Мидяги поліпшився. Він безпечно поглядав навсе-біч, сприймаючи затемнену сутінками місцевість як щось особливе. "Ех,— думав він,— до чого ж усе-таки наша природа гарна! В якій ще країні знайдеш такі сосни, берізки й усе інше". Ні в якій іншій країні капітан Миляга в своєму житті не бував, але, як справжній патріот, був певен, що варта уваги рослинність там не водиться. "Добре! — радів він, наповнюючи повітрям прокурені легені.— Гадаю, процент вмісту кисню тут більший, ніж у кабінеті". Останнім часом Миляга провадив у кабінеті дні й ночі, завдаючи по змозі шкоди собі й Вітчизні. Щоправда, надто беручким він не був ніколи. І давав постійно середні показники, розуміючи, що на невидимому фронті ударником бути так само небезпечно, як і відстаючим. У житті працівника тієї служби, до якої належав капітан, трапляються тривожні моменти, коли торжествує Законність. За час своєї кар'єри Опана-су Милязі двічі довелося пережити таку неприємність. Обидва рази чубили всіх підряд, але Милязі вдалося уціліти і навіть просунутися по службі від старшого наглядача до начальника районного відділу. Це дозволяло йому дивитися в майбутнє з певним оптимізмом, з надією уціліти, коли в черговий раз візьме гору Законність.

Міркуючи таким чином, не помітив він, як стемніло, і вже в темряві в'їхав у Красне. Зупинившись біля крайньої хати, капітан почув за хвірткою строгий жіночий голос:

— Борко, дідько тебе вхопи, ти підеш додому чи ні, чи хочеш, аби я тебе лозиною вперіщила.

У відповідь почулося веселе рохкання, з чого капітан, за властивою йому звичкою аналізувати і зіставляти різноманітні факти, здогадався, що Борко не людина.

— Дівчино,— сказав капітан у темряву,— не знаєш, де тут наші працівники?

— Які — працівники?

— Сама знаєш,— сором'язливо відповів Миляга.

За хвірткою помовчали, потім той самий жіночий голос обережно запитав:

— А ви хто такий будете?

— Багато знатимеш, швидко постарієш,— повартував капітан.

— Тут вони всі, в хаті,— подумавши, нерішуче сказала дівчина.

— Можна зайти? — запитав він.

Дівчина повагалася і знову відповіла непевно:

— Заходьте.

Він спритно сплигнув на землю, прив'язав коня до тину і пройшов-у хвіртку. Жінка, молода (як він устиг помітити навіть у темряві), наостанок обізвавши невидимого Борка паразитом, відчинила двері і пропустила капітана вперед.

Він поминув темні сіни, перечіплюючись за якісь гримкотливі речі, потім коридор, мацаючи рукою по стіні.

— Двері праворуч,— сказала дівчина.

Намацавши клямку, він увійшов у якусь кімнату і примружився — на столі світилася дванадцятилінійна лампа. Звикнувши трохи до світла, він побачив геть усіх своїх підлеглих у кількості семи чоловік. П'ятеро з них сиділи на лавці вздовж стіни. Лейтенант Філіипов, підклавши під щоку кулак, спав на підлозі, а сьомий — Свинцов — лежав догори сідницями на ліжку і тихо стогнав. Посеред кімнати на табуретці сидів боєць з блакитними петлицями і тримав у руках гвинтівку з иримкнутим багнетом. Побачивши прибулого, боєць одразу ж обернувся і спрямував гвинтівку на нього.

— Що тут відбувається? — строго запитав капітан.

— Не галасуй,— сказав боєць,— пораненого розбудиш.

— Ти хто такий? — закричав Миляга, хапаючись за кобуру.

Тоді боєць зірвався з табуретки і наблизив багнета до живота капітана.

— Руки вгору!

— Я тобі зараз дам — руки вгору,— посміхнувся капітан, намагаючись розстебнути кобуру.

— Але ж я штрикну,— попередив червоноармієць. Зустрівшись з його безжальним поглядом, капітан зрозумів, що справи кепські, і повільно підняв руки.

— Нюрко,— сказав боєць до дівчини, яка все ще стояла біля дверей,— забери в нього лівольвер і кинь у сумку.

Поминуло декілька днів відтоді, як зникло відомство капітана Миляги, але в районі ніхто цього не помітив. А пропала ж не голка в сіні, а солідна Установа, яка посідала серед інших установ вельми помітне місце. Така установа, що без неї наче й кроку ступити не можна. А от пощезла, й край, і ніхто навіть не зойкнув. Люди жили, працювали, народжувалися і вмирали, і все це без відома відповідних органів, а так, самопливом.

Цех* безлад тривав би хтозна-скільки, коли б перший секретар райкому товариш Ревкін з часом не став відчувати, що довкола нього ніби не вистачає чогось. Це дивне почуття поступово міцніло, воно сиділо в ньому, немов колючка, і нагадувало про себе повсюди, хоч де б Ревкін перебував — на бюро райкому, на нараді передовиків, на сесії райради і навіть удома. Не зумівши розібратися в своїх настроях, він позбувся апетиту, став неуважним і якось навіть дійшов до того, що натягнув кальсони на галіфе і в такому вигляді спробував піти на роботу, але персональний шофер Мотя його тактовно зупинила.

І от якось уночі, коли він лежав, дивився на стелю, зітхав і палив цигарку за цигаркою, дружина Аглая, лежачи поруч, запитала його:

— Що з тобою, Андрію?

Він вважав, що вона спить, і вдавився димом від несподіваного запитання.

— У якому розумінні? — запитав він, відкашлявшись.

— Ти останнім часом став якийсь нервовий, спав з виду, нічого не їси і весь час палиш. У тебе неприємності на роботі ?

— Ні,— сказав він,— усе гаразд.

— Ти здоровий?

— Абсолютно. Помовчали.

— Андрію,— хвилюючись, сказала дружина,— скажи мені як комуніст комуністу: може, в тебе нездорові настрої?

З Аглаєю він познайомився понад десять літ тому, коли обоє проводили колективізацію. Аглая, тоді ще двадцятип'ятирічна комсомолка, з палаючим поглядом, підкорила Ревкіна тим, що дні й ночі перебувала в сідлі, хвацько літаючи по району, вишукуючи і викриваючи куркулів та шкідників. її маленьке, але міцне серце кс знало пощади до ворогів, яких тоді у великій кількості відправляли в холодні землі. Вона не завжди розуміла гуманну лінію партії, яка не дозволяла знищувати всіх на місці. Тепер Аглая завідувала дитячим будинком.

Почувши запитання, Ревкін замислився. Він погасив одну цигарку і запалив другу.

— Так, Глашо,— сказав він, подумавши.— Ти, здається, маєш рацію. У мене справді нездорові настрої.

Знову помовчали.

— Андрію,— тихо й невблаганно сказала Аглая,— коли ти сам у собі відчуваєш нездорові настрої, то мусиш роззброїтися перед партією.

— Так, мушу,— погодився Андрій.— Але що буде з нашим сином? Адже йому лише сім років.

— Не хвилюйся. Я виховаю його справжнім більшовиком. Він навіть забуде, як тебе звали.

Вона допомогла чоловікові скласти чемодан, але перебути в одному ліжкові залишок ночі відмовилася з ідейних міркувань.

Уранці, коли прийшла машина, Ревкін наказав шоферу Моті відвезти його Куди Слід, бо пішки він останнім часом не ходив і не зміг би знайти дорогу.

Як не дивно, Де Слід Кого Слід не виявилося. Не було ні вартових, ні чергових, і на великих зелених воротях висів чималий замок. Ревкін стукав у двері і у ворота, намагався зазирнути у вікна першого поверху — нікого не було видно.

"Дивно,— подумав Ревкін.— Як це може бути, щоб у такій Установі нікого не було".

— А тут уже з тиждень, напевне, як замок висить,— сказала Мотя, наче вгадавши його думки.— Може, їх давно розігнали.

— Не розігнали, а ліквідували,— строго поправив Ревкін і наказав їхати до райкому.

Дорогою він думав, що справді зникнення такої серйозної Установи неможливо пояснити нічим, крім ліквідації. Але коли це так, то чому ніхто не поставив його до відома? І взагалі, чи ж можна ліквідувати, та ще у військовий час, організацію, з допомогою якої держава охороняє себе від внутрішніх ворогів? І чи не пояснюється це зникнення задумами цих самих ворогів, котрі тепер, напевне, активізували свою діяльність?

Зачинившись у своєму кабінеті, Ревкін обдзвонив ряд сусідніх районів і шляхом обережних розпитів довідався, що повсюди ті, Кому Слід, як і досі,на своєму місці і цілком активно функціонують. Від цієї звістки не полегшало. Зараз становище здавалося ще заплутаниним. Необхідно було організувати негайне розслідування.