Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 36)

Ревкін зняв трубку і попросив з'єднати його з капітаном Милягою.

— Не відповідає,— сказала телефоністка, і лиш тепер Ревкін збагнув усю безглуздість свого дзвінка. Адже коли б Миляга існував, йому непотрібно було б дзвонити. Але, з іншого боку, хто може розібратися в складній справі зникнення усіх, Кому Слід, коли саме ті, Кому Слід, і мали б займатися такими справами?

"Треба подати проект,— подумав секретар,— щоб у кожному районі було дві Установи. Тоді перша виконуватиме свої функції, а друга стежитиме, аби не зникла перша".

Ревкін занотував цю думку на листку настільного календаря, але негайно з'явилася й інша: "А хто ж стежитиме за другою Установою?" Отже, треба створити третю, а за третьою — четверту і так далі до нескінченності, але хто ж тоді займатиметься іншими справами? Виходило якесь зачароване коло.

Однак розмірковувати довго ніколи, треба діяти.

Ревкін послав шофера Мотю на ринок послухати, про що балакають жінки. Мотя небавом повернулася і повідомила, що жінки подейкують, начебто Установа в повному складі виїхала в село Красне арештовувати якогось дезертира. Нитку було знайдено. Тепер Ревкін знову почувався на своєму місці, і незрозуміле відчуття зникло, наче скалка, яку витягли пінцетом.

Ревкін зателефонував у Красне. До апарату підійшов голова Голубєв (ожив, виявляється). На запитання Ревкіна, де перебуває команда, що виїхала в Красне, Голубєв сказав:

— А їх Чонкін заарештував зі своєю бабою.

Чути, звичайно, було кепсько. Та й важко собі уявити, аби якийсь Чонкін з якоюсь бабою могли заарештувати одразу всіх, Кого Слід. Себто не слід. Ревкіну видалося, що Голубєв сказав не "з бабою", а "з бандою".

— І велика в нього банда? — поцікавився він.

— Та як сказати...— зам'явся Голубєв, викликаючи у своїй уяві образ Нюри,— взагалі чимала.

Не встиг ще Ревкін покласти телефонну трубку, як по району вже поповзли чорні чутки. Казали, що в околицях орудує банда Чонкіна. Вона численна й добряче озброєна.

З приводу особи самого Чонкіна думки були найсуперечливіші. Одні казали, що Чонкін — це карний злочинець, котрий утік із в'язниці зі своїми товаришами. Інші доводили, що Чонкін — білий генерал, який до останнього часу жив у Китаї, а тепер оце напав на Радянський Союз, збирає си-лу-силенну війська, і до нього звідусюди стікаються люди, скривджені радянською владою.

Треті заперечували дві попередні версії, стверджуючи, що під прізвищем "Чонкін" переховується сам Сталін, який утік од німців. Подейкували, що його охорона складається виключно з осіб грузинської національності, а дружина в нього росіянка, з простих. Ще розповідали, ніби Сталін, побачивши, що коїться в районі, дуже обурився. Він викликає до себе всіляких начальників і суворо карає їх за шкідництво. Зокрема, заарештував і наказав негайно розстріляти особовий склад усіх, Кого Слід, на чолі із самим капітаном Милягою.

Циля Сталіна принесла цю звістку із черги за керосином.

— Мойшо, ти чув? — сказала вона чоловікові, котрий біля вікна заганяв гвГздка у підметку.— Люди кажуть, що якийсь Чонкін розстріляв твого знайомого гоя.

— Так, я чув,— діставши з рота гвіздки, сказав Мойсей Соломонович.— Це був інтегесний молодий чоловік, і мені його дуже шкода.

Циля пішла розпалювати керосинку, але одразу й повернулася.

— Мойшо,— сказала вона схвильовано, — а як ти вважаєш, цей Чонкін єврей?

Мойсей Соломонович відклав молотка.

— Чонкін? — перепитав він здивовано.— Мені здається, це їхнє пгізвище.

— Чонкін? — Циля поглянула на чоловіка, ніби на дур ня.— Ха! Він буде ще мені патякати! А як же тоді Ривкім чи Зускін?

Повертаючись до керосинки, вона иодумки на різний мані р повторювала прізвище "Чонкін" і з сумнівом хитала своєю сивою головою.

Аби якось нейтралізувати зловісні чутки, місцева газета "Більшовицькі темпи" в рубриці "Захоплююча інформація" помістила ряд цікавих даних. Було надруковано, наприклад, про тритона, що пролежав п'ять тисяч років заморожений і ожив після того, як його відігріли; про те, що якийсь народний умілець з міста Чебоксари видряпав на пшеничному зернятку повний текст статті Горького "З ким ви, майстри культури?".Але оскільки чутки й далі поширювалися, газета, прагнучи спрямувати думки в інше річище, розпочала на своїх сторінках дискусію: "Правила хорошого тону — чи потрібні вони?" В статті під таким заголовком лектор райкому Неужелєв писав, що всесвітньо-історична перемога Жовтневої революції принесла народам нашої неосяжної країни не тільки звільнення од влади капіталістів і поміщиків, але й відкинула колишні норми моралі, замінивши їх новими, що відображають корінні зміни, які сталися в суспільних відносинах. Нові норми насамперед відзначаються чітким класовим підходом. Суспільство, в якому переміг соціалізм, писав лектор, не сприймає буржуазні правила доброго тону, в яких відбилися принципи панування одних людей над іншими. Назавше зникли з ужитку звертання "панове", "милостивий пане", "слуга покірний" тощо. Слово "товариш", з яким ми звертаємося один до одного, свідчить не тільки про рівність між собою різних груп населення, але й про рівність чоловіків і жінок. Заразом ми відкидаємо і прояви нігілізму в галузі стосунків трудящих між собою. Неужелєв стверджував, що, незважаючи на нові принципи, деякі традиційні норми поведінки мусять бути збережені і в нашому соціалістичному побуті. Наприклад, в громадському транспорті (якого, до речі, в ДОЛГОБІ зроду-віку не бувало) необхідно поступатися місцем інвалідам, людям похилого віку, вагітним жінкам і жінкам з дітьми. Чоловік мусить першим вітатися з жінкою, але не подавати першим руку, пропускати жінку вперед і скидати го ловний убір, перебуваючи в приміщенні. Звичайно, необов'язково цілувати дамам ручки, але виявляти увагу і чуйність до товаришів по виробництву і просто до сусідів необхідно. В зв'язку з цим украй нетерпимі такі пережитки минулого, як взаємні грубощі чи нецензурна лайка. Недопустимо також грати на музичних інструментах після двадцять третьої години. Навівши ряд негативних прикладів, автор закінчував статтю думкою, що взаємна ввічливість є основою гарного настрою, від якого в кінцевому рахунку залежить продуктивність нашої праці. А оскільки від нашої праці в тилу залежить перемога на фронті, остаточний висновок напрошувався сам собою.

На декого стаття справила сильне враження.

До речі, на той час у місті Долгові серед інших проживали двоє вельми помітних громадян. Через давність подій ніхто вже не пам'ятає їхніх імен, звань і посад. Старожили оповідають, що то були два дивакуваті суб'єкти, котрі влітку в солом'яних брилях, а взимку в сірих папахах зустрічалися на площі Колективізації і неквапно прогулювалися вулицею Поперечно-Поштамтською від площі до колгоспного ринку й назад. Під час прогулянок вони пошепки й озираючись вели бесіди на найактуальніші теми. Те, що в розпал військових дій вони перебували в Долгові, а не в діючій армії, наштовхує на думку про їхній непризовний вік.

Увечері того дня, коли вийшла газета зі статтею Неуже-лєва, ці мислителі, зустрівшись, як звичайно, на площі, привітали один одного легким підняттям капелюхів.

— Ну що ви на це скажете? — зразу запитав Перший Мислитель і негайно покрутив головою ліворуч, праворуч, назад і знову ліворуч і праворуч, аби упевнитися, що ніхто не стежить і не підслуховує.

Другий Мислитель не став перепитувати, на що на це. Внаслідок постійних спілкувань вони навчилися розуміти один одного з півнатяку. Другий Мислитель теж здійснив начебто ритуальне крутіння головою ліворуч, праворуч, назад і сказав:

— Ох, облиште! Треба ж їм чимось заповнювати газету.

— Ви так гадаєте? — хитро примружився Перший.— Що ж їм нема про що писати? Німці захопили Прибалтику, Білорусію, Україну, стоять поблизу Москви, в районі теж цілковите безладдя: врожай не зібрано, худоба без кормів, десь діє банда якогось Чонкіна, а районній газеті більше нема про що писати, як про пристойні манери?

— Облиште,— повторив Другий Мислитель,— якомусь лекторові спало на думку...

— Отут ви й помиляєтесь! — радісно вигукнув Перший Мислитель. Це була його коронна фраза. В кожній суперечці зі своїм співбесідником він із завмиранням серця чекав саме такого моменту, аби сказати: "Отут ви й помиляєтесь!"

— Ні в чому я не помиляюся,— невдоволено пробурмотів його співрозмовник.

— Запевняю вас, помиляєтесь. Повірте мені, я добре знаю цю систему. У них нікому нічого не спаде на думку без вказівки згори. Тут усе складніше й простіше. Вони врешті-решт зрозуміли,— Перший Мислитель крутнув головою і стишив голос,— що без повернення до колишніх цінностей ми програємо війну.

— Через те, що не цілуємо дамам ручки?

— Так, так! — закричав Перший Мислитель.— Саме через це. Ви не розумієте елементарних речей. Зараз іде війна не між двома системами, а між двома цивілізаціями. Виживе та, котра виявиться вищою.

— Ну, знаєте! — розвів руками /другий Мислитель.— Це вже занадто. Колись гунни...

— Що ви мені кажете про гуннів? Згадайте Македонського!..

І тут почалося! Гунни, Александр Македонський, війна з філістимлянами, хрестові походи, перехід через Альпи, битва при Марафоні, штурм Ізмаїла, прорив лінії Мажіно...