Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 37)

— Ви не розумієте! — розмахував руками Перший Мислитель.— Між Верденом і Аустерліцем велика різниця!

— А що ви до мене зі своїм Аустерліцем? Ви візьміть Трафальгар!

— Заберіть його собі!

Так дорогою від площі до ринку і назад вони просперечалися декілька годин поспіль, понижуючи і знов підвищуючи голос. До спільної думки вони не дійшли, зате подихали повітрям, що, як відомо, дає організмові велику користь. Розлучившись далеко за північ, обидва потім довго не спали, перебираючи в пам'яті деталі розмови, і кожен у цей час думав: "А ось завтра я йому скажу..."

Досить сильне враження стаття про добрі манери справила й на інших жителів міста. Стара вчителька в полемічній замітці "А чому б і ні?", віддаючи належне класовому підходу, стверджувала все ж, що цілувати руки дамам не лише можна, але й потрібно. "Це,— писала вона,— красиво, елегантно, по-лицарськи". Д лицарство, за її словами, є невід'ємною рисою кожної радянської людини. З різкою відповіддю учительці в дописі "Ще чого захотіли!" виступив уславлений забійник худоби Терентій Книш. Навіщо, писав він, робочій людині цілувати руки якійсь дамі? А що, коли в неї руки не миті, чи й того гірше — короста? "Ні вже, даруйте,— писав Книш,— скажу вам з робітничою одвер-тістю, якщо у вас немає довідки від лікаря, я руки вам не цілуватиму". Місцевий же поет Серафим Бутилко вибухнув довгим віршем "Я комунізму ясно бачу далі", який, втім, не стосувався теми дискусії.

Підводячи підсумки дискусії, газета подякувала всім, хто взяв у ній участь, покартала вчительку і Книша за крайнощі і врешті-решт зробила висновок, що саме існування настільки різних точок зору на дане питання свідчить про серйозність і своєчасність зачепленої Неужелєвим проблеми, від якої не можна відмахнутися, але й вирішити її теж непросто.

Доки газета розважала населення, керівники району, перебравши всі можливі версії, дійшли висновку, що Чонкін, найімовірніше, командир німецьких парашутистів, котрі висадилися в районі, аби дезорганізувати роботу тилу і підготувати наступ військ на даній ділянці.

Не знаючи, як бути, районне начальство кинулося до області, область, у свою чергу, звернулася до військових властей. На ліквідацію банди Чонкіна (так званого Чонкіна, як мовилося в секретних документах) було кинуто зняту з ешелону, що вирушав на фронт, стрілецьку частину.

Густішали сірі сутінки, коли полк, дотримуючись усіх правил маскування, підійшов до села Красне і оточив його. Два батальйони перекрили з двох боків дорогу, третій окопався вздовж городу (з четвертого боку була природна перешкода — річка Тьопа).

Вислали двох розвідників.

26

Заарештувати весь особовий склад районної Установи було для Чонкіна справою нескладною. Головні труднощі виникли згодом. Відомо, що кожна людина час від часу має звичку спати. Під час спання вона втрачає пильність, і цим можуть скористатися ті, кому вигідно.

Нюра стала підміняти Чонкіна на посту, але їй це давалося непросто, бо обов'язків поштаркч з неї ніхто не знімав. Та й господарство трималося на ній.

Крім того, з'ясувалося, що працівники Установи, як і звичайні смертні, справляють природну нужду по кілька разів на день. До того ж ця потреба в них чомусь виникає в кожного в різний час. Ще нічого, коли Нюра на місці. Доки Чон кін водить чергового бажаючого, Нюра вартує решту. Ллє коли Нюри нема чи коли вона спить, інші можуть утекти, хоча руки в кожного зв'язані. Спершу Чонкін виводив усіх гамузом, згодом придумав інший спосіб. Знайшов на сіннику старий ошийник і прив'язав до нього міцну мотузку. Проблему було вирішено остаточно і безповоротно. Хочеш по нужді, підставляй шию і будь вільним у межах довжини мотузки. Тим паче, що зимовий нужник містився тут же на скотному дворі, відокремлений од основної частини хати вузеньким коридором. (Потім свідки стверджували, що як траплялося зазирнути у вікно, то завжди бачиш одну картину: Чонкін сидить на стільчику біля прочинених дверей, в одній руці тримає зброю, в другій — намотана на зап'ясток напнута мотузка).

Але тут виникли інші ускладнення. І без того мізерний запас Нюриних харчів різко зменшився. Виявилося, що працівники Установи й поїсти люблять не менше від інших верств населення. Нюра спершу стійко терпіла всі труднощі й негаразди військової служби, але якось усе ж не стрималася.

У звичний час вона повернулася додому. Сонце сідало, але до вечора було ще далеко. Чонкін з гвинтівкою у руках сидів, як завжди, на стільчику біля дверей, притулившись спиною до одвірка і простягнувши ноги. Полонені розташувалися на своєму місці в кутку. Четверо на підлозі різалися в дурня, п'ятий чекав своєї черги, двоє спали, поділивши підкладену під голови стару Нюрину куфайку, восьмий сидів на лавці і знуджено вдивлявся у вікно, за яким були річка, ліс і воля.

Ніхто, крім Чонкіна, не звернув на Нюру ніякої уваги. Але й Чонкін нічого не сказав їй, а тільки підвів голову і поглянув на Нюру довгим співчутливим поглядом. Вона мовчки кинула сумку біля порога і, переступивши через простягнуті ноги Чонкіна, рушила до печі, дістала чавунчик, у якому була всього одна картоплина, і та в лушпинні. Нюра покрутила цю картоплину в руці і, жбурнувши її в дальній куток, заплакала. Це також нікого не здивувало, лише капітан Миляга, який сидів до Нюри спиною, не бажаючи обертатися, запитав Свинцова:

— Що там відбувається?

— Жінка плаче,— сказав Свинцов, аж ніби з жалем поглянувши на Нюру.

— А чого вона плаче?

— Жерти хоче,— похмуро сказав Свинцов.

— Нічого,— здаючи бубнового валета, пообіцяв капітан,— скоро нагодуємо.

— Це вже так,— Свинцов відкинув карти і подався в куток.

— Ти чого? — здивувався капітан.

— Годі,— сказав Свинцов,— награвся.

Він розстелив на підлозі шинелю, ліг на спину і втупився у стелю. Останнім часом у темній душі Свинцова повільно прокидалося якесь невиразне почуття, що гнітило його й тривожило.

Почуття це називалося муками совісті, яких Свинцов, не відчувши нічого подібного досі, не міг розпізнати. (Раніше Свинцов ставився до людини, ніби до дерева: скажуть розпиляти — розпиляє, не скажуть — пальцем не зачепить). Але, прокинувшись якось серед ночі, він раптом подумав:

Господи, та як же так могло статися, що був Свинцов звичайним, незлостивим сільським дядьком, а став душогубом.

Якби Свинцов був освіченіший, він знайшов би пояснення свого життя в історичній доцільності, але він був чоловік темний, і сумління його, раз прокинувшись, уже не засинало. Воно гризло його і не давало спокою.

Свинцов лежав у кутку і дивився в стелю, а товариші його й далі говорили про Нюру. Єдренков сказав:

— Може, вона боїться, що ми, коли звільнимося, катуватимемо її?

— Можливо,— відповів капітан Миляга.— Але даремно вона не вірить у нашу гуманність. Ми до жінок особливих методів не застосовуємо. До тих,— додав він, подумавши,— які вперто не тримаються своїх помилок.

— Атож,— сказав Єдренков,— шкода жінку. Коли навіть не розстріляють, то десятку дадуть, не менше. А в таборі жінці важко. Начальнику дай, наглядачеві дай...

— Ось я тобі зараз дам чавуном по головешці! — з серцем сказала Нюра і підняла чавунчик..

— Ану, обережніше! — сполошився лейтенант Філіппов.— Рядовий Чонкін, накажіть їй, нехай поставить каструлю на місце. Женевська конвенція передбачає гуманне ставлення до військовополонених.

Цей лейтенант був великим законником і весь час ліз до Чонкіна зі своєю конвенцією, за якою начебто полонених слід було добре поїти, годувати, одягати і ввічливо до них ставитися. Чонкін і сам би хотів жити за нормами тієї конвенції, та не знав, до кого звернутися.

— Облиш, Нюрко, з ними зв'язуватися,— сказав він.— Чавун зіпсуєш. Потримай-но, а я зараз,— він дав Нюрі гвинтівку, а сам збігав у сіни. Повернувся зі склянкою молока і шматком чорного крихкого коржа, якого вдень спеціально для Нюри випік з Боркових висівок.

Нюра рвала того коржа зубами, а сльози текли по її щоках і падали в молоко.

Чонкін дивився на неї з жалем і думав, що треба щось робити. Мало того, що сам їй сів на шию, а тепер ще й цю ораву посадовив. Потерпить вона, потерпить, та й вижене разом з ними на вулицю! Куди тоді з ними дітися? Ще спочатку, після того як їх заарештував, Чонкін гадав, що тепер десь хтось із начальства похопиться. Коли забули про рядового бійця, то вже те, що зникла ціла районна організація, може, на когось подіє, примчать, аби розібратися, що сталося. Ні, дні минали за днями, і все було тихо, спокійно, наче ні-

де нічого не трапилось. Районна газета "Більшовицькі темпи", крім зведення "Радінформбюро", друкувала казна-що, а про зниклу Установу — ані мур-мур. З чого Чонкін зробив висновок, що люди мають звичку помічати те, що в них перед очима. А те, чого немає, не помічають.

— Нюрко,— сказав Іван, прийнявши рішення,— ти їх повартуй поки що, я скоро повернуся.

— Ти куди? — здивувалася Нюра.

— Опісля дізнаєшся.

Він розправив під паском гімнастерку, витер ганчіркою черевики і вийшов з хати. В сінях прихопив вісімсотграмову флягу і рушив простісінько до баби Дуні.

27

Голова Голубєв сидів у своєму кабінеті і зі звичною нудьгою перебирав ділові папери. За вікном вечоріло. Від хат, дерев, тинів, людей і собак тяглися довгі тіні, навіваючи сумні думки і бажання випити, чого він не робив з учорашнього дня. Вчора він їздив до району і просився на фронт. Упродовж години він доводив рудій лікарці, що плоскостопість — недостатній привід, аби гайнувати час у тилу. Він підвищував на неї голос, лестив і навіть намагався спокусити, без особливого, втім, ентузіазму. Наприкінці вона стала вже вагатися, але, засунувши йому під ребра свої довгі тонкі пальці, вжахнулася і схопилась за голову.