Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 39)

ЗО

Хоча наука і стверджує, що рабська праця себе не виправдовує, практика використання працівників Установи в колгоспі "Червоний колос" показала інше. В районні організації стали надходити зведення про збирання картоплі, в яких значилися такі цифри, що навіть Борисов розхвилювався і зателефонував Голубєву сказати, аби брехав, та знав міру. На це Голубєв відповів, що він свою державу дурити не збирається і документи відображають тільки те, що є насправді. Прибулий за дорученням Борисова інструктор райкому Чмихалов повернувся в район з підтвердженням, що в зведеннях сама лише правда, він на власні очі бачив бурти картоплі, відповідні отриманим зведенням. Як повідомили йому в колгоспі, подібна продуктивність досягнута за рахунок повного використання людських резервів. Урешті-решт у районі повірили і звеліли газеті дати статтю, яка б узагальнювала досвід передового господарства. Господарство ставили за приклад іншим, кажучи: "Чому Голубєв може, а ви не можете?" Вже й до області докотилися вісті про колгосп, керований головою Голубєвим, вже й у Москві хтось згадав Голубєва в якійсь доповіді.

Невдовзі Голубєв дізнався, що в якійсь голові районного масштабу визріла ідея направити рапорт про дострокове збирання картоплі особисто товаришеві Сталіну. Іван Тимофійович зрозумів, що тепер пропав остаточно, і, запросивши до себе Чонкіна, виставив дві пляшки найміцнішого перваку.

— Ну, Ваню,— сказав він майже радісно,— оце нам із тобою капець.

— А в чім річ? — поцікавився Чонкін.

Голубєв розповів. Чонкін почухав потилицю і, сказавши, що втрачати все одно нічого, став вимагати в голови нового фронту робіт. Голова погодився і пообіцяв перекинути ланку Чонкіна на силос. Угоду було обмито, і в сутінках, поки-даючи контору, обидва насилу трималися на ногах. На ганку голова зупинився, щоб замкнути двері. Чонкін тупцював поряд.

— Ти, Ваню, людина дуже розумна,— намагаючись намацати в пітьмі засув, говорив голова, ледве володаючи язиком.— На вигляд дурень дурнем, а придивишся — розум державний. Тобі 6 не рядовим бути, а ротою командувати. А то й батальйоном.

— Так мені хоч би дивізією,— хвальковито підтримав Чонкін. Тримаючись однією рукою за поруччя, він відливав, не сходячи з гайку.

— Ну, щодо дивізії це ти занадто,— облишивши спроби намацати замок, голова став поряд з Чонкіним і теж почав відливати.

— Ну, так полком,— збавив Чонкін, застібуючись. Раптом під його ногами опинилася сходинка, яку він не помітив і з гуркотом покотився з ґанку.

Голова стояв на ґанкові і, тримаючись за поруччя, чекав, коли Чонкін підведеться. Чонкін не підводився.

— Іване,— голосно сказав Голубев у темряву.

Ніякої відповіді. Щоб не беркицьнутись, голова ліг на живіт і сповз уперед ногами з ґанку. Потім він повзав рачки, мацаючи по росяній траві руками, доки не наткнувся на Чонкіна. Тонкій лежав на спині, широко розкинувши руки, і безтурботно сопів. Голубєвзаліз на нього і ліг поперек.

— Іване,— покликав він.

— Га? — Чонкін поворушився.

— Живий? — запитав голова.

— Не знаю,— сказав Чонкін.— А що це на мені лежить?

— Певне, я лежу,— сказав Голубев, трохи подумавши.

— А ти хто?

— Я? — голова хотів образитися, але, напружуючи пам'ять, подумав, що він, власне кажучи, й сам до ладу не знає, хто він такий. Насилу все ж таки пригадав: — Голубев я, Іван Тимофійович.

— А що це на мені лежить?

— Так я ж і лежу,— Голубев починав сердитись.

— А злізти можеш? — поцікавився Чонкін.

— Злізти? — Голубев спробував підвестися на чотирьох, але руки підігнулися, і він знову впав на Чонкіна.

— Пожди,— сказав голова.— Я зараз буду вставати, а ти впирайся в мене ногами. Та не в пику сунь ноги, дідько 6 тебе взяв, в груди. Ну от.

Нарешті Чонкіну вдалося його все ж таки зіпхнути. Тепер вони лежали поряд.

— Іване,— покликав Голубєв після нетривалої мовчанки.

— Га?

— Пішли, чи що?

— Пішли.

Іван зіп'явся на ноги, але протримавшись недовго, впав.

— А ти отак іди,— сказав Іван Тимофійович, знову стаючи на чотири. Чонкін учинив так само, і друзі подалися в невідомому напрямку.

— Ну як? — трохи згодом запитав голова.

— Добре,— відповів Чонкін.

— Так навіть краще,— впевнено сказав голова.— Коли й упадеш, не заб'єшся. Жан-Жак Руссо казав, що людина повинна стати рачки і йти назад, до природи.

— А хто цей Жан-Жак? — запитав Чонкін, з натугою вимовляючи дивне ім'я.

— А біс його знає,— мовив голова.— Якийсь француз. Тут він набрав повні груди повітря і заспівав:

Вдо-оль деревни от избы и до избы За-ашагали торопливые столбы...

Чонкін підхопив:

Загудели, заиграли провода, Мы такого ке видали никогда...

— Іване,— спохопився раптом голова.

— Що?

— А контору я замкнув чи ні?

— А дідько тебе знає,— недбало відповів Іван.

— Ходімо назад.

— Ходімо.

Рачкувати було добре, хоч від роси мерзли трохи руки і промокли штани на колінах.

— Іване!

— Га?

— Гайда іще заспіваємо.

— Гайда,— сказав Чонкін і затягнув єдину відому йому пісню:

Скакал казак через долину, Через кавказские края...

Голова підхопив:

Скакал казак через долину, Через кавказские края.

Чонкін розпочав наступний куплет:

Скакал он садиком зеленым...

Але враз йому спало на думку таке, що зупинило його.

— Чуєш,— запитав він голову,— а ти не боїшся?

— Кого?

— Моїх рештантів.

— А чого мені їх боятися? — розперезався голова.— Я все одно на фронт іду. Я їх...

Тут Іван Тимофійович вжив дієслово недоконаного виду, з якого іноземець, котрий не знає тонкощів нашої мови, міг би зрозуміти, що голова Голубєв перебував з працівниками Установи в інтимних стосунках.

Чонкін був не іноземець, він збагнув, що Голубєв висловився в переносному значенні. Голова перерахував ще деякі державні, партійні і громадські організації, а також ряд окремих керівних товаришів, з якими в переносному значенні він теж був у інтимних стосунках.

— Іване! — згадав раптом голова.

— Га?