Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 41)

Чонкін поглянув на годинника, годинник стояв. Він не знав, скільки часу спав, але йому здалося, що спав він доволі довго. Однак капітан Миляга все ще був там, в нужнику, про що свідчила намотана на руку Чонкіна мотузка.

— Годі там розсиджуватися,— сказав Чонкін наче сам до себе і посмикав за мотузку, даючи зрозуміти, що справді годі. Па тому він виждав хвилю, достатню, на його думку, щоб підсмикати штани, і знову поторгав за мотузку. З того кінця ніхто не озивався. Тоді Чонкін піднатужився і потяг за мотузку сильніше. Тепер вона подавалася, хоча й помалу.

— Давай, давай,— нічого впиратися,— бурмотів Чонкін, перехоплюючи мотузку все далі й далі. Ось в коридорі вже почулися кроки. Але вони не нагадували м'яку ходу капітана Миляги. Кроки були часті й дрібні, наче хтось вицокував підборами.

Страшний здогад зблиснув у голові Чонкіна. Він щосили рвонув на себе мотузку. Двері відчинилися, і в хату з виразом здивування на морді ввалився заспаний, геть замащений гноєм кабан Борко.

32

Вибравшись на волю, капітан Миляга відчув сильне хвилювання і цілковитий розлад усього організму. Серце в грудях калатало, збивалося з ритму, руки тремтіли, а ноги й геть не слухалися, і капітан не бачив ніякого сенсу в своїй втечі. Там, у хаті, було тепло і більш-менш затишно, а тут дощ, холод, суцільна темрява, і невідомо, куди бігти й навіщо.

Він не відчував хвилювання, коли перепилював мотузку поміченою ще вдень косою, холоднокровно надів нашийника на кабана, хоча той і опирався. Ворота до хліва були замкнені ззовні, але капітан знайшов дірку під самою покрівлею і насилу проліз крізь неї, розірвавши на плечі гімнастерку. А тепер він не знав, заради чого це робив. Було темно, мрячив дощ, холодні краплі, скочуючись по даху, потрапляли за комір і повільно повзли по спині. Капітан не звертав на це уваги, він стояв, притулившись потилицею до рубленої стіни, і плакав.

Якби хтось підійшов і запитав: "Дядьку, чого ти плачеш?" — він не зміг би відповісти. Від радості, що опинився на волі? Але радості не було. Від люті? Від бажання пом-ститися? Зараз не було в ньому ні того, ні іншого. Була цілковита байдужість до своєї долі і відчуття безпорадності та марноти будь-яких зусиль. Таких почуттів капітан Миляга досі не знав, він не рухався з місця, ризикуючи, що Чонкін зараз спохопиться, і плакав, не розуміючи себе. Може, це була звичайна істерика після всього, що капітану довелося пережити останнім часом.

Раптом він здригнувся. Йому здалося, що він у дворі не сам. Вдивившись у темряву, він розгледів обриси якоїсь дивної істоти чи предмета великих розмірів. Він не одразу збагнув, що це всього лише літак, той самий, через який і завертілася уся веремія. А коли зрозумів, трохи заспокоївся і, заспокоївшись, почав міркувати.

Літак стояв на краю городу хвостом до хати. Отже, місто Долгов розташоване приблизно з того боку, куди дивиться праве крило літака. Значить, бігти треба в тому напрямку. А навіщо йому потрібен цей Долгов, коли там з його Установи не лишилося нікого, крім секретарки Капи? Отже, треба йти просто в область до Лужина, начальника обласного управління. А що сказати? Сказати, що один солдат з гвинтівкою зразка тисяча вісімсот дев'яносто першого дріб тридцятого року заарештував увесь особовий склад райвідділу?

На сьогодні військовий трибунал і розстріл забезпечені. Хоча, коли тверезо зважити всі обставини, можна й викрутитися. Тим паче, що за Лужиним Миляга дещо знав. Зокрема, щодо походження обласного начальника. Може, сам він уже й забув, що батько його до революції в сусідній губернії був поліцмейстером, але Миляга не забув і про всяк випадок тримав цю обставину в голові. Ось чому в Миляги була надія, що Л ужин не захоче доводити справу до трибуналу. Тим паче, що в конфузі, який трапився, винен, по суті, лейтенант Філіппов. Ну що ж, з Філіпповим доведеться попрощатися, хоча, звичайно, і шкода трохи хлопця. Щодо Чонкіна, то він, Миляга, займеться ним особисто.

Згадавши про Чонкіна, капітан мстиво посміхнувся. І витер сльози. Життя його набуло сенсу. І заради цього сенсу варто було йти крізь дощ і морок.

Капітан відклеївся од стіни і ступив вперед. Ноги розїж-джалися і грузли в мокрому грунті. Але чоботи в нього ще міцні, якось витримають.

Він уже обігнув літака, коли за спиною рипнули двері. Хтось вийшов на ґанок. Капітан, не роздумуючи, гепнувся в багнюку. Зараз, коли він знову набув волі до перемоги, то для свого порятунку ладен був витримати й не таке.

— Ну, що там видно? — звідкілясь, напевне, з хати, почувся стурбований голос Нюри.

— Нічого не видно,— зовсім близько вимовив Чонкін.— Ліхтаря засвітила б, чи що.

— Карасину нема,— відгукнулася Нюра.— А лампу винести, ці повтікають.

Просто біля капітанового вуха зачвакала багнюка. Ще трохи, Чонкін наступить на капітана, і все пропало. А що, коли смикнути його за ногу, він упаде?..

— Ну що? — знову запитала Нюра.

— Нічого. Черевики драні. Навіщо в них без толку лазити по багні. Він, певно, вже давно чкурнув.

— А що ж йому, тебе дожидатися? Йди до хати, нічого город місити.

Чонкін ще постояв над капітаном, позітхав, потім його кроки повільно віддалилися.

Капітан Миляга на квапився. Він зачекав, доки Чонкін зійде на ґанок, діждався, доки грюкне за ним засув. Далі капітан пересувався поповзом. Ось уже й тин. Озирнувшись і не вгледівши нічого підозрілого, капітан зірвався на ноги і одним махом перелетів через сукуваті ворини. І враз перед ним, наче з-під землі, виросли дві темні постаті в плащ-на-кидках. Капітан хотів скрикнути, але не встиг. Одна з постатей змахнула прикладом, і капітан Миляга знепритомнів.

Штаб полку розташувався в одній з порожніх комор за городами. Комора ця була поділена на дві частини. В першій частині знаходилися караульні, черговий по штабу, писар і ще декілька осіб із тих, які полюбляють крутитися біля начальства. В кутку на підстилці із соломи сидів телефоніст і упівголоса бурмотів у трубку:

— Ластівка, ластівка, чорти б тебе забрали, я — Орлик, якого дідька не відповідаєш?

У другій половині, відокремленій перегородкою з колод і освітленій керосиновим ліхтарем, що стояв на ящичку, перебували командир полку полковник Лапшин і його ад'ютант молодший лейтенант Букашев.

Полковник збирався на оперативку до командира дивізії, коли розвідники Сирих та Філюков принесли на своїх плечах і скинули в кутку на підстилку з прілої соломи щось довге, брудне, схоже на колоду.

— Що це? — поцікавився полковник.

— Язика взяли, товаришу полковник,— виструнчився молодший сержант Сирих. Права щока його була закве-цяна глиною.

Полковник підійшов ближче до того, що лежало на соломі, поморщився.

— Це, мабуть, не язик,— сказав він, подумавши.— Це — труп.

— То все Філюков, товаришу полковник,— сказав Сирих з тією невимушеністю, яку дозволяють собі тільки розвідники.— Я йому кажу: "Бери обережніше",— а він з усього маху прикладом — бац!

— Що ж це ти, Філюков? — перевів полковник погляд на другого розвідника.

— Злякався, товаришу полковник,— щиро зізнався Філюков. І почав теж розповідати невимушено. Але невимушеність у нього була не така, як у Сирих. Це була невимушеність ще не ляканої селянської людини, якій здається, що в армії всі такі, як вона, і полковник — це щось на кшталт колгоспного бригадира.— Воно ж як сталося, товаришу полковник. Підповзли ми з молодшим сержантом до якогось тину. Такий невисокий тинок з ворин, з березових. Залягли. Годину лежимо, другу лежимо. Нікого нема, темно, дощ іде,— Філюков брудними руками схопив себе за голову і похитав нею, зображаючи жах.— Ми хоча й у плащ-накидках, згори воно тече — нічого, а знизу вже весь живіт мокрий. Ось, погляньте,— він розгорнув плащ-на-кидку і показав живота, який справді був мокрий і брудний.

— Навіщо ти мені все це розповідаєш? — здивувався полковник.

— А ви заждіть. Дайте допалити,— й,не чекаючи, він майже вирвав недопалок з рук полковника. Жадібно потягнув кілька разів, кинув під ноги й розтер каблуком.— Отже, ми лежимо, я кажу молодшому сержанту: "Давай відступати". А він каже: "Зачекаємо". І раптом чуємо, відчиняються двері. І хтось там за тином ходить, чалапає болотом. Жіночий голос про щось запитує, а чоловічий відповідає: "Кара-сину, мовляв, нема". А потім він пішов, і знов нікого нема. Я думаю: "Ну, пішов". І тілько я так подумав, коли він як вилізе...— Філюков присів і, округливши очі, надав своєму обличчю виразу неймовірного жаху,— і просто на нас. Тоді я хапаю гвинтівку і...— Філюков випростався, зірвав з плеча гвинтівку і замахнувся на полковника.

Полковник відскочив.

— Ти що, ти що? — сказав він, підозріло стежачи за Фі-люковим.

— Та я ж показую,— вішаючи гвинтівку на плече, мовив Філюков.— Та ви не сумнівайтеся, голову даю навідріз — він живий. Я, товаришу полковник, сам з Волги. У нас німців було чимало. І от за інших не скажу, а за німців скажу. Дуже живучий народ. Іншу людину так вдариш — заб'єш. А німець живим зостанеться. А чому так? — Філюков не відповів, тільки розвів руками і втягнув голову в плечі, зображаючи цілковите нерозуміння такої загадки природи.

— Але цього ти все-таки вбив,— суворо сказав полковник.

— Та ви що! — заперечив Філюков, геть не вірячи у власні сили.— Я вам кажу — він живий. Він дихає,— Філюков підійшов до розпростертого тіла і став злегка натискувати на живіт. Груди лежачого й справді почали злегка підніматися, але чи від того, що лежачий справді дихав, чи від того, що його накачував —Філюков, збагнути було важко.