Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 40)

— А куди це ми йдемо?

— Здається, в контору,— невпевнено відповів Чонкін.

— А де вона?

— А біс її знає.

— Чекай, ми, здається, заблукали. Треба визначити напрямок.

Голова перекинувся на спику і став шукати в небі Полярну зорю.

— На дідька вона тобі? — запитав Чонкін.

— Не заважай,— сказав Іван Тимофійович.— Спершу знаходимо Великий Віз. А від нього два вершки до Полярної зорі. Де Полярна зоря, там і північ.

— А контора на півночі? — запитав Чонкін.

— Не заважай,— голова лежав на спині. Зірки подекуди були закриті хмарами, а решта подвоювались і потроювались, і їх все одно було багато, і, коли зважати на них, північ знаходилася в усіх напрямках, що голову цілком влаштовувало, бо давало можливість повзти в будь-який бік.

Доки він знову ставав рачки, Чонкін значно просунувся вперед і несподівано вперся лобом у щось тверде. Помацав перед собою руками.

Це було колесо машини, тієї, якою сірі приїхали його заарештовувати. Отже, й контора мусить бути поряд. Так воно і є. Обігнувши машину, Чонкін проповз ще трохи і незабаром наткнувся на стіну, що туманно біліла в пітьмі.

— Тимофійовичу, здається,контора,— покликав Чонкін. Підповз голова. Провів долонею по шкарубкій стіні.

— От, бачив,— сказав він задоволено.— А ти ще питаєш, навіщо Полярна зоря. Тепер шукай, тут десь має бути й засув.

Деякий час мацали по стіні, то натикаючись один на одного, то розповзаючись урізнобіч, і раптом Чонкін здогадався:

— Чуєш, Тимофійовичу, а взагалі засув має бути там, де двері, а двері там, де ґанок.

Голова помізкував і погодився з доказом Чонкіна.

Не для того, щоб покепкувати над п'яною людиною зайвий раз, а тільки заради істини треба повідомити, що, навіть знайшовши двері, Чонкін і голова довго не могли з ними виоратися. Засув, мов живий, виривався з рук і щоразу боляче вдаряв голову по коліну так, що тверезий давно зо^ стався 6 без ноги, але п'яного, як відомо, все ж Бог трохи оберігає.

Назад рушили нарізно. Залишається загадкою, як Чонкін знайшов дорогу додому, можна тільки думати, що за час рачкування він мало-помалу все ж таки протверезів.

Увіходячи в хвіртку, Чонкін почув за городами притишену чоловічу розмову і помітив вогник цигарки.

— Гей, хто там? — гукнув Чонкін.

Вогник зник. Чонкін стояв, напружуючи слух і зір, але тепер нічого не було чути, нічого не було видно.

"Певне, примарилося на п'яну голову",— заспокоїв себе Чонкін і увійшов до хати.

31

Гніт дванадцятилінійної лампи було прикручено майже зовсім, тільки маленький язичок полум'я кидав своє немічне світло по кімнаті.

Нюра з гвинтівкою, затиснутою між коліньми, сиділа на табуретці біля дверей. Полонені, напрацювавшись за день, спали покотом на підлозі.

— І де був? — запитала Нюра сердито, але пошепки, щоб не розбудити сплячих.

— Де був, там уже нема,— відповів Чонкін і вхопився за одвірок, щоб не впасти.

— Ох і набрався! — охнула Нюра.

— Набрався,— дурнувато посміхаючись, кивнув Чонкін.— Як же ж не хильнути. Завтра, Нюрко, кидають нас на нову ділянку.

— Та ти що! — сказала Нюра.

Двома пальцями вільної руки Чонкін дістав з кишені гімнастерки записку голови про додаткову видачу продуктів і простягнув Нюрі. Нюра піднесла записку до лампи і, ворушачи губами, вдумалася в зміст.

— Лягай, відпочинь трохи, а то ж не спавши,— сказала вона, надаючи своєму голосу ласкавої інтонації.

Чонкін у відповідь поплескав її по спині.

— Гаразд уже, ти поспи, а вдосвіта на годинку підміниш мене.

Він узяв у Нюри гвинтівку, сів на табуретку, прихилився спиною до одвірка. Нюра, не роздягаючись, лягла обличчям до стіни і невдовзі заснула. Було тихо. Тільки лейтенант повискував уві сні, як цуценя, і гучно цмокав губами. Сіра міль кружляла над лампою, то б'ючись об скло, то відлітаючи. Було душно, вогко, і невдовзі за вікном посипався, зашарудів по листю, по даху дощ.

Аби не заснути, Чонкін сходив у куток до відра, зачерпнув долонею води і змочив собі обличчя. Начебто полегшало. Але тільки-но всівся на своє місце, як знову стало хилити в сон. Він затискав гвинтівку коліньми й руками, але пальці самі по собі розтулялися, і доводилося докладати героїчних зусиль, щоб не впасти з табуретки. Кілька разів спохоплювався він в останній момент і пильно витріщав очі, але все було тихо, спокійно, тільки дощ шарудів за вікном і десь під стелею наполегливо гризла дерево миша.

Нарешті Чонкін стомився боротися сам із собою, загородив двері столом, поклав на нього голову і відключився. Але спав неспокійно. Йому снилися Кузьма Гладишев, голова Голубев, Великий Віз і п'яний Жан-Жак Руссо, котрий від баби Дуні задкував рачки. Чонкін розумів, що Руссо його полонений і що він збирається втекти.

— Стій! — наказав йому Чонкін.— Ти куди?

— Назад! — хрипко сказав Жан-Жак.— Назад до природи,— і поповз далі в кущі.

— Стій! — вигукнув Чонкін, хапаючи Руссо за слизькі лікті.— Стій! Стрілятиму!

Відтак він здивувався, що не чує свого голосу, і злякався. Але Жан-Жак сам його злякався. Він раптом жалібно скривив лице і заскиглив, заговорив вередливим голосом, ніби дитина:

— Надвір хочу! Надвір хочу! Надвір хочу!

Чонкін розплющив очі. Жан-Жак звівся на ноги і перетворився на капітана Милягу. Капітан через стіл термосив Чонкіна двома зв'язаними руками і наполегливо вимагав:

— Чуєш, ти, тварюко, прокинься! Надвір хочу!

Чонкін сторопіло дивився на свого розлюченого полоненого і не міг збагнути, вві сні він бачить це чи насправді. Потім зрозумів, що насправді, стріпнувся, неохоче підвівся — відсунув стіл, зняв із гвіздка нашийник і пробуркотів:

— Усе надвір та надвір. Дня вам мало. Підставляй шию. Капітан нахилився. Чонкін затягнув нашийника на три

дірки, так щоб не душило, але й було досить туго, відтак посмикав, перевіряючи міцність мотузки, відпустив:

— Йди, та швидше.

Вільний кінець мотузки намотав на руку і замислився. Думки його були прості. Дивлячись на муху, що повзла по стелі, він міркував: ось повзе муха. Дивлячись на лампу, думав: он горить лампа. Задрімав. Знову снився Жан-Жак Руссо, який пасся на городі в Гладишева. Чонкін загукав Гладишеву:

— Гей, чуєш, так це ж не корова, це ж Жан-Жак весь шдос твій пожер.

А Гладишев зловісно посміхнувся і, піднявши капелюха, сказав:

— Ти за шдос не бійся, а поглянь краще: він одв'язався і зараз утече.

Чонкін з переляку прокинувся. Все було тихо. Хропів Свинцов, горіла лампа, муха повзла в зворотному напрямку. Чонкін злегка смикнув мотузку. Капітан був усе ще там. "Запор у нього, чи що?" — подумав Чонкін, заплющуючи очі.

Жан-Жак кудись щез. Молода жінка тягла з річки кошик білизни. Вона йціла і посміхалася такою світлою усмішкою, що Чонкін мимоволі теж заусміхався. І не здивувався, коли вона, поставивши кошика на землю, взяла його на руки легко, мов пушинку, і стала погойдувати, наспівуючи:

А-а, люлі, Прилетіли гулі,

Прилетіли сулі,

До Ванька в люлю...

— Ти хто? — запитав Чонкін.

— Чи ж не впізнав? — посміхнулася жінка.— Я — твоя мати.

— Мамо,— потягнувся до неї Чонкін руками, намагаючись обхопити її шию.

Але тут з-за кущів вискочили якісь люди в сірих гімнастерках. Серед них Чонкін упізнав Свинцова, лейтенанта Філігшова і капітана Милягу. Капітан простягнув до Чонкіна руки.

— Ось він! Ось він! — заволав Миляга, і обличчя його спотворилося в жахливій усмішці.

Притискуючи до грудей сина, мати закричала не своїм голосом. Чонкін теж хотів закричати, але не зміг і прокинувся. Ошелешено дивився довкола себе.

Все було тихо. Тремтливим вогнем горіла лампа з прикрученим ґнотом. Спали на підлозі полонені. Спала на ліжку, одвернувшись до стіни, Нюра.