Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 34)

серйозний. Але в статуті не сказано, щоб вартового з поста знімали за ордером.

— Не можу, товаришу лейтенант, ніяк не можу,— надаючи своєму голосу інтонації цілковитого співчуття,.сказав Чонкін.— Я, звичайно, розумію'— у вас завдання. Але якби ж ти був розводящий, чи начальник караулу, чи хоча б черговий по частині...

— Вважай, що я черговий по частині,— погодився лейтенант.

— Ні,— сказав Чонкін.— У нашій частині таких нема. Я всіх командирів знаю в обличчя, бо служив при їдальні. Збагнув? І форма в тебе не така.

— Ну гаразд,— розсердився лейтенант.— Не хочеш здаватися по-доброму, примусимо по-поганому.

Він рішуче звівся на ноги і рушив до Чонкіна. В одній руці він тримав пістолета, а іншу з ордером підняв над головою. За лейтенантом підвелися і обережно стали просуватися вперед його підлеглі. Рахівник Волков зостався на місці.

— Гей! Гей! — загукав Чонкін.— Краще стійте! А то я стрілятиму. Я ж на посту!

Він будь-що хотів уникнути кровопролиття, але йому більше не відповідали. Чонкін зрозумів, що переговори скінчилися невдало, і знову перекинув гвинтівку через фюзеляж. Борко заважав йому, хапав зубами за полу шинелі, тоді Чонкін лівою рукою став чухати йому бік, приказуючи: "Бор-Бор-Бор-Бор", тримати гвинтівку однією рукою було незручно, зате Борко тепер не перешкоджав, він одразу розімлів, улігся в багнюку і задер ноги. Як усі свині, він любив ласку.

— Чонкін! — попередив лейтенант. Наближаючись, він розмахував ордером і пістолетом.— Не надумай стріляти, гірше буде.

Пролунав постріл, куля пропалила папірець наскрізь, та ще й у тому самому місці, де стояла печатка з підписом прокурора. Лейтенант і його підлеглі, тепер уже без команди, попадали на землю.

— Ти що це накоїв, паскудо! — ледь не плачучи.закричав лейтенант.— Ти зіпсував документ, підписаний прокурором! Ти прострелив печать з гербом Радянського Союзу! Ти за це відповіси!

Черговий постріл знову примусив його тицьнутись носом у грязюку. Намагаючись не підводити голови, лейтенант повернув обличчя до Свинцова.

— Свинцов, заповзай з того боку! Треба його відволікти.

— Слухаюсь! — відказав Свинцов і трохи підвів зад, у який враз, мов джміль, вп'ялася куля, послана Чонкіним.

Свинцов втиснувся в мокру землю і заревів нелюдським голосом.

— Що з тобою, Свинцов? — захвилювався лейтенант.— Ти поранений?

— Ва-ва-ва-ва! — вив Свинцов не від болю, а від страху, що рана смертельна.

Чонкін з-за прикриття уважно стежив за своїми супротивниками. Вони лежали в багнюці, і всі, крім рудого, не подавали ознак життя. Позаду всіх лежав рахівник Волков, яким ні за що ні про що встряв у цю історію.

За спиною Чонкін почув чиїсь повільні кроки.

— Хто там? — здригнувся він.

— Це я, Ваню,— пролунав голос Кюри.

— А, Нюрка,— зрадів він.— Підійди, тільки не витикайся, уб'ють. Почухай кабана.

Нюоа присіла над кабаном, стала чухати його за вухом.

— Бачила,— задоволено сказав Чонкін.— А ти боялася.

— А далі-то що буде? — понуро запитала Нюра.

— А що далі? — Чонкін не зводив очей з тих, що лежали в багнюці.— Нехай лежать, доки мене не змінять.

— А якщо тобі по нужді треба буде?

— Якщо по нужді...— Чонкін замислився. Але одразу знайптов вихід зі становища.— Тоді ти повартуєш.

— А коли стемніє? — запитала Нюра.

— І коли стемніє, вартуватимемо.

— Дурний,— зітхнула Нюра.— Вони ж сірі. їх і тепер у багнюці не видно. А коли стемніє, то й поготів.

— Ну от те каркаєш тут під руку,— розсердився він на Нюру, як сердяться усі люди, котрим властиво спрямовувати свій гнів на тих, хто каже неприємну правду, наче, коли не казати, сама правда стане від того кращою. Але все ж Чонкін замислився, став перебирати подумки можливі варіанти. І придумав.

— Нюрко,— сказав він, повеселішавши.— Давай до хати, візьми сумку і найдовшу мотузку. Збагнула?

— Ні,— сказала Нюра.

— Опісля втямиш. Біжи,

22

Незабаром бажаючі могли спостерігати таку картину. Зі своєї хати вийшла Нюра з довгою мотузкою і з поштарською брезентовою сумкою. Вона зайшла в тил людям, котрі покотом лежали на дорозі, і подала Чонкіну знак рукою.

— Гей, ви!—закричав Чонкін з-за свого прикриття.— Зараз до вас підійде Нюрка, здасте їй лівольвери. Хто буде противитися, уб'ю на місці. Збагнули?

ЇЇому ніхто не відповів. Нюра звикла чистити рибу з голови. Спочатку вона підійшла до лейтенанта.

— Одійди, суко, застрелю,— прошипів лейтенант, не підводячи голови.

Нюра зупинилася.

— Ваню! — гукнула вона.

— Чого?

— Він лається.

— Лну, одійди вбік! — Чонкін націлив цівку на лейтенанта і примружив ліве око.

— Гей, не стріляй! Я пожартував! Ось мій пістолет!

Високо, щоб Чонкін побачив, лейтенант перекинув пістолета через себе, і він ляпнув біля Нюриних ніг. Нюра відчистила його від багна і кинула в сумку.

— А ти, дядьку, чого ждеш? — перейшла Нюра до Свинцова, який лежав у такій позі, наче хотів обняти всю землю.

— А я, люба, не жду,— зі стогоном сказав Свинцов.— Он він лежить.— Справді, його револьвер системи "наган" лежав збоку від хазяїна на просохлій грудці. Нюра його теж кинула.в сумку.

— Ой! — простогнав Свинцов.— Ой, не можу!

— Поранений, чи що? — захвилювалася Нюра.

— Поранений, люба. Мені перев'язочку б. Кров'ю ж зійду. Діточок у мене трійко. На кого покину?

— Зараз, зараз, потерпи ще,— заквапилася Нюра. Хоча Свинцов був на вигляд справжній звір, але в нормальної людини навіть звір викликає жалість, коли страждає.

Далі все пішло як по маслу. Решта членів команди, побачивши гарний приклад старших за званням, беззастережно підкорилися і здали зброю. Вони навіть не стали чинити опір, коли Нюра зв'язувала їх спільною мотузкою, ніби альпіністів перед важким підйомом.

23

Робочий день наближався до кінця. Від наряду, посланого ловити дезертира, не було ні слуху ні духу, і капітан Миляга почав нервувати. Секретарка Капа згайнувала на телефоні дві години, змучила телефоністок на станції, але в Красному ніхто не знімав трубки.

— Ну що? — раз по раз визирав з кабінету начальник. Капа провинно стенала своїми худенькими плечиками,

наче через неї скоїлося таке, і знову терпляче крутила ручку телефонного апарата.

За десять хвилин до кінця роботи Капа стала поправляти зачіску, не знаючи, чи варто це робити. Якщо начальник покличе до себе, то все одно розпатлає. Але сьогодні, напевне, не покличе, кудись поділися ті йолопи на чолі з лейтенантом Філіпповим, і начальнику явно не до неї. Рівно о вісімнадцятій над дверима пролунав різкий дзвінок. Капа підхопилася і, розхитуючи сідницями трохи більше, ніж звичайно, ввійшла до капітана, розквітаючи навстріч йому неофіційною усмішкою.

Капітан, посміхаючись у відповідь, запропонував їй прогулятися в село Красне, бо зі співробітників нікого, крім неї, не лишилося, а він зараз покинути Установу не може.

— Якщо бажаєш, тут кінь якийсь приблудився,— візьми,— сказав капітан.

— Я їздити верхи не вмію,— боязко відповіла вона.

— Ну тоді так збігай. Ти молода, тобі сім кілометрів пройти не важко.

— Та що ви, Опанасе Петровичу! — образилася Капіто-ліна.— Куди я побіжу по такій грязюці?

— Нічого, взуєш гумові чоботи,— сказав капітан.— Тобі й іти тільки в один бік, а звідтіля разом з усіма машиною приїдеш. Та я гадаю, ти їх узагалі зустрінеш на півдорозі.