Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 22)

— А в тебе не бракує?

— А в мене не бракує.

— Гаразд, хай буде так,— погодився Шикалов.— Нехай у тебе не бракує. Тоді ти мені роз'ясни, для чого народ розганяли?

— Для вдоволення,— сказав Талдикін упевнено.

— Ну й бовкнув! — покрутив головою.Шикалов.— Для кого ж тут вдоволення?

— Для начальства,— сказав Талдикін.— Для нього люд — це щось на зразок жінки. Коли ти в неї попросиш, а вона одразу й погодилась, то інтересу ніякого в ній нема. А ось як вона спершу повпиралася, побрикалася, а вже опісля ти її взяв, то в цьому і є найбільша втіха.

— Це ти правду кажеш,— пожвавішав Шикалов.— Пам'ятаю, в Петербурді в мене була одна дамочка...

Що за дамочка була в Шикалова і яка між ними трапилася пригода, автор, оскільки це сталося давно, не пам'ятає, але що відомо достеменно, кворум біля ґанку контори через деякий час було відновлено. І дійсно (Талдикін мав рацію), люд цього разу потроху впирався і доводилося особисто впливати на кожного (кому по шиї, кому під зад). Але ж так і має бути (і в цьому Талдикін мав рацію): без опору в переможця немає втіхи від перемоги.

6

Мітинг — це такий захід, коли збирається багато людей і одні кажуть те, що не думають, а інші думають те, що не кажуть.

Вийшли на ґанок голова з парторгом, і розпочалася звична процедура. Парторг оголосив мітинг відкритим і надав слово голові. Голова запропонував обрати почесну президію і надав слово парторгу. Так вони декілька разів помінялися місцями, і, коли один промовляв, інший плескав у долоні, закликаючи до того ж решту. Інші плескали ввічливо, але поквапно, сподіваючись, що далі їм скажуть щось по суті.

— Товариші! — розпочав парторг свою промову і почув ридання. Він невдоволено поглянув униз, хто, мовляв, там порушує, і побачив обличчя людей.

— Товариші! — повторив він і відчув, що не може далі сказати й слова. Тільки тепер до нього враз дійшло, що саме трапилося, яке горе звалилося на всіх і на нього теж. І на тлі цього горя всі його недавні страхи і хитрощі видалися йому нікчемними. І нікчемним, пустопорожнім і безглуздим здався йому зараз текст, написаний в нього на папірці. Що він може сказати цим людям, котрі від нього зараз чекають таких слів, яких він навіть не знає? Ще хвилину тому він сам собі уявлявся не таким, як інші, представником певної вищої сили, котра знає і розуміє, куди, що і як має рухатися. Зараз він не знав нічого.

— Товариші! — розпочав він ще раз і безпорадно поглянув на голову.

Голова кинувся в контору по воду. Графина в конторі не було, але був бачок із краном і кухлем на ланцюжку. Голова наступив на ланцюжок ногою і одірвав кухоль з половиною ланцюжка. Коли кухоль з'явився перед Киліним, він ухопився за нього двома руками і, намагаючись отямитись, довго пив маленькими ковтками.

— Товариші! — розпочав він учетверте.— Віроломний напад фашистської Німеччини...

Вимовивши першу фразу, він відчув полегшення. Поступово оволодівав текстом, і текст оволодівав ним. Звичні словосполучення притлумлювали відчуття горя, відводили свідомість убік, і небавом язик Киліна патякав уже щось сам собою, ніби окремий і незалежний член організму. Відстоїмо, відповімо ударом на удар, зустрінемо героїчною працею...

Плач серед натовпу припинився. Слова, які вимовляв Килін, збуджували барабанні перетинки, але в душі не проникали. Думки людей поверталися до звичних турбот. З натовпу виділявся лише Гладишев, який стояв біля самого ґанку і, широко розвівши руки для наступних оплесків, уважно стежив за розвитком думки оратора.

— Твоя правда! — впевнено вигукував він у належних місцях і кивав головою в крислатому солом'яному брилі.

Чонкін стояв позаду всіх і, поклавши підборіддя на ствол гвинтівки, намагався збагнути зміст промови Киліна, який, переказавши виступ Молотова, перейшов від загального до часткового — до конкретних справ рідного колгоспу. За останній час колгосп досяг небувалих успіхів. У стислі строки із застосуванням передових методів агротехніки було проведено посів зернових і бобових культур. Парторг повідомив, скільки чого посіяно і на якій площі, скільки посаджено картоплі та інших овочів, скільки вивезено на поля гною

й хімічних добрив. Зазираючи до свого папірця, він сипав цифрами, мов арифмометр.

Чонкін їв парторга очима, але якась незрозуміла думка заважала йому зосередитись і зіставити всі ці цифри. Він безпорадно підвів голову, озирнувся і раптом побачив: удалині, нижньою дорогою вздовж річки, гніда коняка стомлено тягла воза, в якому верхи на купі товарів сиділа Раїса, продавщиця з магазину сільпо. І, уздрівши цю віддалену картину, Іван раптом збагнув: те, що він ніяк не міг пригадати, якимось чином пов'язане чи то з Раїсою, чи то з возом, чи то з конякою. Осяяний раптовим здогадом, він почав крізь натовп пробиратися до свого сусіда і друга, котрий з широко розведеними для оплесків руками стояв попереду всіх, на самісінькій видноті.

— Чуєш, чи що, сусіде? — діставшись до Гладишева, Чонкін торкнув його під лікоть.— Я ось тебе спитати хочу, а як же ж кінь?

— Який — кінь? — спантеличено озирнувся Гладишев.

— Ну, кінь, кінь,— сердився Чонкін на нетямущість Гладишева.— Скотина на чотирьох ногах. Він же працює. А чому на людину не перетворюється?

— Тьху, хай тобі грець! — Гладишев навіть плюнув з досади і саме невчасно, бо пролунали загальні оплески. Спо-хопившись, селекціонер швидко заплескав у долоні, віддано дивлячись на оратора, аби не подумали, що він плюнув на те, про що мовилось з трибуни.

Тим часом оратор скінчив позитивну частину свого виступу і перейшов до критичної частини.

— Але, товарищі,— промовив він,— поряд з великими успіхами в справі підвищення врожайності є в нас і окремі недоліки, які, коли їх зібрати докупи, мають, я б сказав, лиховісний вигляд. Наприклад, Горшкова Євдокія постійно затримує сплату прибуткового податку і податку по само-обкладанню. Реіііетов Федір допустив спаш власною скотиною колгоспних угідь, за що був оштрафований правлінням на сорок трудоднів. Ганьба, товариші, ганьба! Вже куди далі ходити, коли навіть наш бригадир товариш Талдикін виявив нетовариське ставлення до жінки, а саме на Іванів день, перебуваючи в нетверезому стані, вдарив жінку голоблею. Талдикін, було таке чи не було? Мовчиш? Соромно! І нам усім за тебе соромно! Ну, провинилася перед тобою дружина, лясни її по сідницях (пожвавлення, сміх), ну, пасок застосуй, ніхто нічого не скаже. А голобля — річ досить важка.

Тепер, товариші, переходжу до наступного питання. Це

4 В. Войнович

97

питання для нас болюче, дуже болюче. Я маю на увазі не-вироблення мінімуму трудоднів. З цього питання у нас склалася така картина, що хоч хапайся за голову і ґвалт кричи. В нас, на жаль, є ще окремі люди, які розділяють: це моє. а це колгоспне, і не хочуть працювати-, виставляючи напоказ свої старість і неміч. І тут перше місце ззаду займає товариш Жикін Ілля. Він встановив у цьому, можна сказати, своєрідний рекорд, виробивши з початку року і до цього дня нуль цілих і сімдесят п'ять сотих одного трудодня. (Пожвавлення. Сміх. Вигук Гладишева: "Ганьба!"). Я, звичайно, розумію, що Жикін — інвалід громадянської війни, бо не має двох ніг. Але тепер він цими своїми ногами спекулює. Керівництво колгоспу й партійна організація складаються не зі звірів, і ми можемо його зрозуміти. Ніхто, товариші, Жи-кіна не змушує працювати кур'єром чи ж на косовиці. Але полоти він цілком спроможний. Сів собі в борозну і тихцем повзай від кущика до кущика, виполюючи траву й виконуючи мінімум трудоднів. І нічого совати нам у лице свої ноги, яких нема. (Вигук Гладишева: "Правильно!")

Оратор помовчав, оцінюючи враження, справлене на учасників мітингу, і неквапно вів далі:

— Ось, товариші, прочитав я недавнечко книжку Миколи Островського "Як гартувалась сталь". Це дуже гарна книжка, і я раджу кожному її гірочитати, хто грамотний. Там розповідається про людину, котра, пройшовши крізь вогні і води революції і громадянської війни, зосталася не те що без ніг і без рук, але ще й осліпла на обидва ока і, прикута до ліжка ланцюгами хвороби, знайшла в собі силу і мужність служити своєму народові і написала книгу. Від вас ніхто цього не вимагає. Ви книгу не напишете. Але почитати раджу. І, зокрема, вам, товаришу Жикін, персонально. Тут він чи ні? (Голос Шикалова: "Немає"). Ось бачте, не вшанував, не прийшов навіть з такого приводу. Ви скажете, що він без ніг. Я й сам те знаю. Але коли йому треба, він їздить на своїх коліщатах не гірше, ніж інші на велосипеді. От Іван Тимофі-йович не дасть збрехати, ми якось за Жикіним бігцем бігли, а наздогнати не змогли. Так можна було сюди приїхати на коліщатах? Можна. Людина він, звичайно, заслужена, і ніхто цих заслуг у нього не відбирає. Але минулі заслуги нікому не дають права спочивати на лаврах, хоча й без ніг. (Вигук Гладишева: "Правильно!")

Завершивши критику недоліків, парторг знову втупився в папірець, бо далі йшла врочиста заключна частина, в якій не варто робити помилок.

Чим далі парторг говорив, тим більша схвильованість відбивалася на обличчі голови. Натовп, що стояв перед ними, помітно рідшав. Спочатку зникла за рогом контори баба Дуня. За нею через певний час пішла і щезла Нінка Курзова. Це не поминуло ока Тайки Горшкової, яка, штовхнувши ліктем свого чоловіка Мишка, показала йому очима на Нінку. Аплодуючи черговій фразі промовця, Тайка з Мишком стали просуватися до рогу контори. Коли в тому ж напрямку рушив Степан Луков, голова мовчки показав йому кулак. Луков зупинився. Але досить було Івану Тимофійовичу на мить одвернутися, як серед учасників мітингу не лишилося ні Лукова, ні Фролова, і його, Голубєва, дружина також випарувалася. Голова поманив пальцем Шикалова, який неспокійно заозирався, той навшпиньки зійшов на ґанок, вислухав відданий пошепки наказ, покивав головою, щез і більше,не з'являвся.