Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 23)

Усього цього не помічав парторг Килін, читаючи заключну частину своєї доповіді. Але коли, дійшовши до кінця, він підвів голову навстріч очікуваним оплескам, то побачив тільки спини своїх слухачів, які дружно віддалялися в невідомому напрямку. В пилюці майдану перед конторою стояв сам лише Чонкін. Спершись підборіддям на цівку гвинтівки, він заглибився в сумні роздуми про походження людини.

7

Продавщиця Раїса сиділа в себе в магазині, розмірковуючи над незрозумілим. Учора вона отримала в райспожив-спілці партію товару і, вирішивши скористатися конем, поїхала зразу не додому, а до зовиці, яка жила за дванадцять кілометрів від Долгова. В зовиці вона випила червоного вина, послухала патефон, сама поспівала, лягла пізно і пізно встала. Потім, доки снідала (знову з червоним вином), доки запрягала, годині о дванадцятій тільки виїхала. В дорозі пробула довго, нікого не зустрівши. І нарешті дісталася в село, нічого не знаючи про події, що відбувалися в світі. Щоправда, в'їжджаючи в село, вона побачила великий натовп біля контори, але не надала побаченому значення, подумавши: "Може, просто так".

Під'їхавши до магазину, Раїса розвантажила товар і стала розкладати на полиці. Саме тоді з'явилася перед нею баба Дуня. І попросила продати їй п'ятдесят шматків мила.

— Скільки? — сторопіла Раїса.

— П'ятдесят.

4*

99

— Та куди ж тобі стільки! — чудувалася Раїса.

— Так же ж, Раєчко, адже таке в світі коїться,— улесливо сказала баба,— треба ж і запастися.

— Та що ж таке коїться?

— Так же ж...— баба Дуня хотіла послатися на віроломний напад, але вчасно дотямкувала, що Раїса не має про це поняття, і стала бурмотіти щось стосовно гостей, які мають до неї наїхати. Раїсу таке пояснення не влаштовувало.

— Навіщо ж гостям стільки мила? — не могла вона своїм розумом збагнути.— Ну, два шматки, ну, три, ну, десять. Але півсотні навіщо?

— Мало чого,— ухильно похитала головою баба Дуня, але відступати не збиралася.

— Коли тобі вже так треба, бери,— здалася Раїса. Вона витягла з кутка розкритий ящик з милом, в ньому виявилося всього тридцять вісім шматків, з них два Раїса взяла собі.

— А мішечка не даси? — запитала баба Дуня, проводжаючи відкладені два шматки жалібним поглядом.

— А повернеш? — запитала Раїса.

— Як же ж не повернути? — баба Дуня навіть образилася.— Мені, Раєчко, чужого не треба, я ж не злодійка.

Раїса допомогла вкласти куплене в брудний мішок і викинула на прилавок.

— Ще чого?

— Сольки б,— пом'явшись, зітхнула баба.

— Скільки?

— Та пудика півтора.

— Ти що, бабо, здуріла, чи що? Що ти з нею робитимеш, з сіллю?

— Капустки засолити треба, огірків, помідорів.

— Які ж зараз огірки та помідори? Може, гичку засолиш?

— Можна й гичку,— погодилася баба Дуня.— А потім воно, знаєш, як буває. Ниньки сіль є, а завтра немає, або сіль є — грошенят катма. Так що ти вже не сердься, а відпусти мені сольки.

— Ну гаразд,— здалася Раїса.— Пуд дам, більше і не проси.

— Ну давай хоч пуд,— поступилася стара, передбачаючи, що час її кінчається.

Сипати сіль було нікуди. Довелося викласти мило, насипати сіль, потім перекласти газетами і згори накидати мило.

— Усе, чи що? — з надією запитала Раїса. Стара пом'ялася і нерішуче запитала:

— Сірничків мені б іще.

— Скільки? — тоскно запитала Раїса.— Тисячу коробок?

— Та ти що, тисячу! — благородно обурилася стара.— Коробок сто, більше не треба.

— Десять дам,— сказала Раїса.

Зійшлися на двадцяти. Баба більше сперечатися не стала, покидала сірники в мішок. Раїса, прикинувши на рахівниці, назвала суму. Баба Дуня засунула руку під трикотажні рейтузи, довго мацала, відтак витягла вузличок з брудної квітчастої ганчірки, напханий складеними один до одного карбованцями. Стара була не надто грамотна, але гроші рахувати вміла. Незважаючи на це, вона викладала свої карбованці по одному, щоразу зупиняючись і дивлячись на Раїсу в містичній надії, що та скаже "годі". Раїса була терпляча і діждалася, доки баба викладе все, що треба. На решту грошей стара купила два кілограми сухих дріжджів, шість пачок грузинського чаю, дві пачки зубного порошку "Утро" і для племінниці маленьку ляльку в картонній коробці, на якій було написано: "Лялька Таня № 5 в капелюшку".

Після цього стара не стала гайнувати часу і завдала мішок на плече.

— Дивись, бабо, аби пуп не розв'язався! — гукнула їй навздогін Раїса.

— Не бійся,— відповіла баба і зникла за дверима.

Не встигла Раїса обдумати дивну поведінку баби Дуні, як двері розчинилися, і в магазин вбігла Нінка Курзова. Косинка збилася набік, коси розпатлані, обличчя червоне. Не привітавшись, стала нишпорити запаленими очима по полицях.

— Тобі чого, Нінко? — доброзичливо запитала Раїса.

— Чого? — Нінка стала гарячково метикувати, що саме їй потрібно, але те, що пам'яталося по дорозі, тепер раптом усе вилетіло з голови.

— Ну, а все-таки?

— Мило є? — згадала Нінка, чого хотіла.

— А багато тобі? — обережно запитала Раїса, покосував-ши на ті два шматки, що зоставила собі.

— Сто шматків,— ляпнула Нінка.

— Та ви збожеволіли, чи що? — не витримала Раїса.

— Ну, дев'яносто,— скинула Нінка.

— А сто дев'яносто не хочеш?

— Давай, скільки є, тільки швидше,— погодилася Нінка.

— Та де ж я тобі візьму, коли баба Дуня щойно все забрала.

— А, баба Дуня!

Нінка рвонула до дверей, але Раїса встигла раніше і загородила собою вихід.

— Пусти! — тицьнулася в неї Нінка.

— Чекай, Нінко, скажи мені, що це ви всі по мило бігаєте? Що сталося?

На якусь мить Нінка сторопіло і здивовано витріщилася на Раїсу.

— А ти не знаєш, що сталося?

— Ні.

— Ну й дурепа! — сказала Нінка і, відштовхнувши Раїсу, вискочила надвір.

8

Баба Дуня тягла свою здобич. Ноша була нелегкою. Однієї солі пуд, та мила тридцять шість шматків по чотириста грамів кожен. Плюс до того два кілограми дріжджів, зубний порошок, лялька Таня № 5 (та ще й в капелюшку) і на мішок кілограм треба накинути. Що не кажи, вага вийшла чимала. Чим далі, тим частіше стара відпочивала, прикладаючись мішком до найближчих парканів. Однак, кажуть, свій тягар не тяжить. І усвідомлення того, як вдало вона все придбала, додавало сил. І от, коли, відпочивши востаннє, баба Дуня була вже поряд зі своєю хатою, коли зоставалося їй кроків, може, десять, щонайбільше п'ятнадцять, хтось ззаду різко смикнув за мішок.

Баба Дуня озирнулася і побачила Нінку Курзову.

— Бабо, скидай мішок, ділитися будемо,— швидко сказала Нінка.

— Га? — в моменти особистих катаклізмів баба Дуня одразу глухла на обидва вуха.

— Давай ділитися,— повторила Нінка.