Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 24)

— А хто ж у мене буде, Ніночко, телитися? — зажурилася стара.— Я корову свою ще позаторік продала. Мені її не прогодувати. А коза взимку окотилася, а навесні дуба врізала,— баба скрушно похитала головою і всміхнулася.

— Ти мені, бабо, своєю козою голови не мороч, а давай мило,— сказала Нінка.

— Ні,— відмовлялася баба,— не мила. Не встигла підлогу помити.

— Бабо,— стомлено примружилася Курзова.— Давай ділитися по-доброму. А ні — все одберу. Пойняла?

— Не підняла,— зітхнула стара.— Хіба ж з моїми силами...

— Бабо! — втрачаючи терпець, Нінка випустила мішок, схопила стару за груди і закричала їй в самісіньке вухо: — Ти, бабо, мели, що завгодно, а мило давай. Що ж тобі все одній? У мене також сім'я і діти... скоро будуть. Скидай мішок, не тягни.

— А, ти щодо мила! — проти бажання здогадалася стара.— А ти сходи до Раїси, в неї є.

— Брешеш! — вигукнула Нінка.

— Ти не кричи,— образилася баба,— я, знать, не глуха. Треба тобі, попроси — дам. Аякже. Все ж таки сусіди. Коли ми одна одній помагати не будемо, так тоді хто ж?

Баба поставила на землю мішок і, випробовуючи Нінчине терпіння, довго його розв'язувала неслухняними пальцями. Потім засунула всередину руку і стала лапати, обмацуючи шматки. їй хотілося вибрати шматок щонайменший, але кожен наступний здавався їй більшим від попереднього. Нарешті вона зітхнула, витягла один шматок і поклала перед собою на траву. І подивилася сумним поглядом. Звичайно, це був надто великий шматок, і стара подумки різала його навпіл, але уява Нінки малювала зовсім іншу картину. Баба Дуня ще раз зітхнула і стала зав'язувати мішок.

— Постривай, бабо! — Нінка знову вхопилася за мішок.— Ти це облиш, давай діли по-чесному. Скільки там є, половину тобі, половину мені. А ні — все одберу.

— Нінко, ти що? — всерйоз захвилювалася баба.— Ображаєш стару. Я ж тебе ще маленькою в люльці гойдала. Ти вже краще пусти, бо закричу.

— Кричи, кричи! — сказала Нінка і штовхнула стару в груди.

— Батечку! — схлипнула баба Дуня, падаючи на спину.

Не звертаючи на неї ніякої уваги, Нінка схопила мішок і кинулася геть. Пробігши декілька кроків, зупинилася, повернулася, підхопила з землі той шматок мила, який викладала баба Дуня, і побігла назад. Але тут хтось вхопив мішок ззаду.

— Ох ти, вражина! — замахнулася Нінка, думаючи, що то баба Дуня. Але, озирнувшись, побачила перед собою Мишка Горшкова, за яким стояла Тайка.

— Не квапся,— посміхнувся Мишко.— Давай порівну.

— Зараз порівняю,— сказала Нінка, смикаючи мішок до себе.— Спішу аж перекидаюсь.

— І-і-і! — заверещала Тайка і вчепилася в Нінчині коси.

— Грабують! — заволала Нінка і двигонула Тайку ногою в живіт. А з-за городу Степана Фролова вже насувався велетенський натовп, на чолі його мчав Плечовий і вимахував над головою кілком, висмикнутим з чийогось тину.

9

Коли голова Голубев, парторг Килін, а за ними й Чонкін прибули до місця події, очам їхнім відкрилося неповторне видовище. Учасники мітингу, збившись в одну купу, являли собою багатоголову, багаторуку і багатоногу гідру, яка гула, дихала і ворушила всіма своїми головами й кінцівками, наче намагаючись видрати щось із власних нутрощів. Окремі люди були помітними частково і лише в переплутаному вигляді. В голови ворухнулося на тім'ї поріділе волосся, коли він побачив у Степана Фролова, що вилазив з купи, жіночі груди, котрі, коли придивитися, виявилися грудьми Тайки Горшкової. Дві розведені в боки ноги в брезентових чоботях силкувалися втягнутися назад, а третя, з задертою штаниною, боса, стирчала вертикально у вигляді антени, і на ній від кісточки до коліна синіло розмите часом татуювання: "права нога".

Сумна ця картина доповнювалася собаками, які, збігшись з усього села, гасали довкола загального сум'яття і відчайдушно гавкали. Серед них Чонкін на свій подив помітив і кабана Борка, який бігав, рохкав і вищав більше за всіх, наче намагаючись показати себе найголовнішою собакою.

Друга свого і сусіда Гладишева Чонкін знайшов неподалік, він височів над битвою. Заклавши руки за спину, з болем за своїх односельців спостерігав Кузьма Матвійович кипіння пристрастей.

— Ось, Ваню, тобі наочний доказ, від кого походить ця тварина, яка гордовито називає себе людиною.

Гладишев поглянув на Чонкіна і сумно похитав головою. Раптом гідра виплюнула до ніг селекціонера напіврозчав-лений шматок мила.

— Ось через що люди втрачають свою подобу,— вказав Гладишев на предмет усіх нещасть і гидливо відкинув його носком чобота. І пішов геть, підштовхуючи об'єкт своєї зневаги ногами, наче через наукову неуважливість. Але не пройшов він і п'яти кроків, як збоку підлетів якийсь хлопчик, підхопив на льоту цей жалюгідний шматок і, ухилившись від жорстокої руки селекціонера, кинувся навтіки.

— Ось вона, наша молодь,— повідомив Гладишев, повернувшись до Чонкіна,— наша зміна і наша надія. За що боролися, на те й напоролися. На країну нападає підступний ворог, люди гинуть за Батьківщину, а цей шкет останній шматок мила рве в старої людини.

Гладишев важко зітхнув і насунув капелюха на лоб, марно чекаючи від долі чергового подарунка.

10

Після хвилинної розгубленості Килін з Голубєвим вступили в нерівний бій з несвідомим натовпом. Порадивши парторгу зайти з протилежного боку, голова стрімголов ринувся в бійку і через деякий час витягнув звідтіля Миколу Курзова в подертій сорочці з прилиплим до плеча кавалком мила і головою, вкритою зубним порошком.

— Стій тут! — наказав йому Іван Тимофійович і пірнув знову в купу, але діставшись аж до її дна, знайшов там того Самого Курзова вже не тільки в розідраній сорочці, але й з роз'юшеним носом і чітким відбитком чийогось чобота на правій щоці.

Незважаючи на свою м'яку вдачу, Голубев розлютився. Випірнувши з Курзовим на поверхню, він підвів його до Чонкіна і попрохав:

— Ваню, будь другом, постережи. Коли що, одразу стріляй, я відповідаю.

Голова втретє кинувся до гідри, і вона його проковтнула.

Курзов, поставлений під охорону, одразу заспокоївся, нікуди більше не рвався, стояв, важко дихаючи і торкаючи пальцем розпухлого носа.

А Чонкін шукав очима Нюру, яка була десь там, у цій бійці, і нервував, боячись, що її задушать. І коли перед ним майнуло знайоме плаття, Чонкін не витримав.

— На, потримай,— він тицьнув гвинтівку Курзову і підбіг до бійки, сподіваючись, що йому вдасться схопити і витягти Нюру. Тут хтось сильно штовхнув його в бік. Чонкін похитнувся і відірвав од землі одну ногу, намагаючись відновити рівновагу, але його смикнули за іншу ногу, і він звалився в загальну купу. Його закрутило, мов тріску у вирі. То він опинявся на самому низу, то виринав нагору, то знову потрапляв усередину між тілами, що пропахли потом і керосином. І хтось хапав його за горло, і він також кусав і дряпав когось.

Коли він опинився на самісінькому дні, і його протягли потилицею по землі, і рот засипали пилом, а очі зубним порошком і він, кашляючи, чхаючи, відпльовуючись, рвонувся назад, у цей самий момент обличчя його потонуло в чомусь м'якому, теплому, рідному.

— Це ти, Нюрко! — схлипнув він приглушено.

— Ваню! — зраділа Нюра, відбрикуючись від когось ногами.

Говорити обоє не мали змоги і лежали, уткнувшись один в одного, на дні розбурханого бойовиська, доки хтось не заїхав Чонкіна закаблуком у підборіддя. Він зрозумів, що час вибиратися, і порачкував назад, підтягуючи Нюру за ноги.

11

— Ну от,— сказав парторг Килін, тримаючи в руках мішок з залишками ширвжитку.— Отепер справа інша. Зараз ви знову зберетеся, і мітинг ми все ж закінчимо. А хто думає інакше, той з цього мішка нічого не одержить. Ходімо, Іване Тимофійовичу.

Килін перекинув через плече мішок, що значно полегшав, і рушив першим.

На місці недавнього бойовиська, сидячи в пилюці, плакала баба Дуня. Вона плакала, обхопивши голову чорними, скривленими від подагри долонями. Трохи збоку лежала розшматована картонна коробка і окремо від неї лялька Таня № 5 без капелюшка і з надірваною головою.

Плечовий взяв стару під пахви, допоміг підвестися.

— Ходімо, бабко,— сказав він.— Годі плакати, ходімо поаплодуємо.

12

Не встигли з'юрмитися на колишньому місці, як за цариною виник стовп куряви і став швидко просуватися до контори. Люди шарпнулися вбік. Стовп покрутився біля контори й опав. З пилюки виникла "емка". Люд здивувався, начальство захвилювалося. Раз "емка", то не інакше, як хтось із області. В районі навіть перший секретар товариш Ревкін пересувається виключно на "козлі".

З "емки" висипали якісь люди з блокнотами й фотоапаратами. Один підбіг до задніх дверцят, розчинив їх. З дверцят висунулися спершу величезні сідниці, обтягнуті синім, а відтак з'явилася і вся власниця сідниць, тілиста жінка в бостоновому костюмі, білій блузці і/ з орденом на грудях ліворуч.

— Люшка, Люшка,— мов сухе листя зашаруділо в натовпі.

— Здорові були, земляки! — голосно сказала приїжджа і крізь публіку, яка шанобливо розступилася, попрямувала до ґанку. Дорогою окремо кивнула Плечовому, котрий дивився на неї з іронією: — Здрастуй, брате!

— Бувай здорова,— відказав Плечовий.

Раптом жінка вздріла миршавого чоловічка Єгора Мяки-шева, який скулився в натовпі.

— Єгоре! — вона метнулася в натовп і витягла Єгора на видноту.— Що ж це ти свою кохану дружину не стрічаєш? Чи ж не радий?