Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 21)

— Навіщо? — не зрозумів Килін.

— На стіл покладеш.

Такого повороту Килін все-таки не сподівався. Він зиркнув на голову, який саме в цей момент, скориставшись важливістю розмови, рушив було до сейфу, але зупинився на півдорозі і фальшиво відповів поглядом на погляд, наче виявляючи належну зацікавленість.

— За що ж, Сергію Никаноровичу? — запитав Килін кволим голосом.— Та що ж я такого скоїв?

— Анархію розвів, ось що ти накоїв! — Борисов ронив слова, як свинцеві краплі.— Та де ж це видано, щоб народ сам по собі збирався без будь-якого контролю з боку керівництва?

У Киліна всередині все похололо.

— Так, Сергію Никаноровичу, ти ж сам... ви ж самі казали: стихійний мітинг...

— Стихією, товаришу Килін, треба керувати! — відрубав Борисов.

У трубці щось клацнуло. Знову заграла музика, і невідома жінка сказала невідомому Митькові, що ковдру вона йому прощає, а самовар нехай дістає де хоче.

— Алло, алло! —закричав Килін, гадаючи, що перебили. Але телефоністка ввічливо пояснила, що товариш Борисов свою розмову закінчив. Килін повільно поклав на важіль слизьку трубку і перевів подих. "Це ж треба,— думав він скрушно.— Нібито все зробив як слід, а мало не вляпався в політичну помилку. А все ж так просто й зрозуміло. Міг і сам власним розумом дотумкати: стихією слід керувати. Якщо навіть вона сама рухається в бажаному напрямку, її належить очолити, інакше вона може вирішити, що взагалі здатна рухатися сама по собі. От у чому — корінь! Це ще добре, що Борисов сказав "товаришу". А міг би сказати "громадянине". Політичної помилки припуститися легко. Виправити важко. Як кажуть, для виправлення таких помилок у нас є "виправні табори".

— Ну що він сказав? — дійшло до Киліна запитання голови.

— Хто? — запитав Килін.

— Борисов, хто ж іще? Вказівку дав?

— Вказівку? — перепитав іронічно Килін.— А ти, коли по малій нужді йдеш, теж вказівки питаєш? Діяти треба, ото й уся вказівка.

З цими словами Килін і вийшов тоді на ґанок. А голова, користуючись нагодою і не дожидаючись ніяких вказівок, знову пірнув головою в сейф і довго з нього не випірнав.

5

Керувати стихією — справа, звичайно, важка, але для багатьох звична.

По тому як натовп, хоча з видимим небажанням, але все-таки розсмоктався, бригадири Шикалов і Талдикін повернулися до контори і сиділи на призьбі, чекаючи подальших розпоряджень начальства.

— І що це за люди такі! — ще не охолонувши од недавніх зусиль, дивувався Талдикін.— Ти його женеш, а він не йде! Кожен впирається, як той баран, і ні з місця! Але ж, я так розумію, раз начальство каже "розійдись" — розходься. Начальство краще знає, що робити, з нашими головами туди не посадять. Так ні ж бо, кожен прагне ще свій гонор показати і кожен із себе принца корчить.

— Так-то воно, так,— розсудливо погодився Шикалов.— От раніше, коли я ще молодим був, ми таких ганяли гвинтівками,— він замріявся і всміхнувся, згадавши давній випадок зі своєї біографії.— Пам'ятаю, ще в шішнадцятому році служив я в Петербурді хельхебелем. А люд там проживав такий, що працювать не хотів, зрання брав різні ганчірки, на їх хулюганські слова напишуть, потім на палки начеплять і йдуть на вулицю — грамотність свою показувати. І от, бувало, одбереш у нього цю ганчірку та ще й скажеш із серцем: "Ах ти, хулюган такий-сякий, та що ж ти такеє коїш?" А він і каже: "Це не я, каже, хулюган, а ти, каже, хулюган, це не я, каже, в тебе ганчірку видираю, а ти в мене видираєш". А я на те: "Це не я, кажу, хулюган, а ти, кажу, хулюган, бо я, кажу, з ружжом, а ти без".

— І які ж вони слова на тих ганчірках писали? — зацікавився Талдикін, сподіваючись, що матюки.

— Слова? Які? — перепитав Шикалов.— Я ж тобі кажу, хулюганські. Ну там "геть Леніна", "геть Сталіна" і всіляке.

Тут Талдикін засумнівався.

— Постривай,— зупинив він Шикалова.— Щось ти не теє патякаєш. У шішнадцятім році Леніна й Сталіна ще не було й зовсім. Себто вони, звичайно, були, але державою робітників і селян поки що не керували.

— Невже? — запитав Шикалов.

— Атож,— відповів Талдикін.

— Виходить, Леніна не було, Сталіна не було, а хто ж тоді був?

— Відомо хто,— сказав Талдикін упевнено.— В шішнадцятім році був цар Микола Олександрович, імператор і самодержець.

— Дурний ти, Талдика,— поспівчував Шикалов.— Недарма в тебе таке прізвище. Бригадир, а макітрою своєю не змикитиш, що Микола був опісля. А до нього ще був Керен-ський.

— Навіть гидко слухати,— втрачав терпець Талдикін.— Керенський хіба ж цар був?

— А хто ж?

— Примєр-міністир.

— Плутаєш,— зітхнув Шикалов.— Усе на світі переплутав. Як Керенського звали?

— Олександр Федорович.

— От! А цар Микола Олександрович. Виходить, його син. У Талдикіна голова пішла обертом. Хотів заперечити, та

не знав що.

— Ну, гаразд,— сказав він.— А коли ж,по-твоєму, була революція?

— Яка — революція?

— Жовтнева,— Талдикін наполягав на тому, що йому було відомо достеменно.— Вона була в сімнадцятому році.

— Це я знаю,— рішуче мотнув головою Шикалов.— Я в сімнадцятому теж в Петербурді служив.

— Так вона ж у Петербурді й була,— зрадів Талдикін.

— Ні,— впевнено мовив Шикалов.— Може, десь в іншому місці й була, а в Петербурді не було.

Останнє повідомлення геть спантеличило Талдику. Досі він вважав себе обізнаним з історією питання, знав, що, де і в якій послідовності відбувалося, але Шикалов висвітлив усе настільки по-новому, що Талдикін подумав і, зводячи все нанівець, сказав невпевнено:

— А зараз, я чув, ці самі демонстрації зовсім і не розганяють. Племінник мій минулого року в Москву потрапив на Перше травня, і от, каже, йде через площу людей сила-силенна, вигукують "ура", а Сталін стоїть на мавзолеї і ручкою помахує.

З вікна визирнув Килін і звелів Шикалову зайти в контору. Шикалов зайшов. В головиному кабінеті кипіла робота. Від тютюнового диму було темно, ніби в лазні. Примостившись на краєчку письмового столу, парторг олівцем писав кому за ким виступати, одразу визначаючи, які (бурхливі, тривалі чи звичайні) мають бути оплески. Написане підсував голові, а той хоча й одним пальцем, але доволі хвацько перестукував усе на машинці.

— Ну, що скажеш, Шикалов? — запитав Килін, не відриваючись од своєї творчості.

— Та ось,— Шикалов підійшов до столу.— Все зроблено, як веліли.

— Значить, усіх розігнали?

— Усіх,— підтвердив бригадир.

— Усіх до одного?

— До одного. Талдика один зостався. Прогнати?

— Поки що не треба. Візьми його на підмогу, і щоб через півгодини геть усі знову були перед конторою. Хто не прийде — перепишеш,— парторг, підвівши голову, поглянув бригадирові в очі.— А хто відмовиться, киватиме на кволість чи ще що — двадцять п'ять трудоднів штрафу і ні грама менше. Ти мене зрозумів, Шикалов?

— Еге,— похмуро кивнув Шикалов.— Можна виконувати?

— Давай,— дозволив парторг, знову втупившись у писанину. Шикалов вийшов. Талдикін сидів на ґанкові, палив.

— Ходімо,— на ходу коротко кинув Шикалов. Талдикін підвівся і пішов поруч. Пройшовши кроків п'ятдесят, здогадався запитати:

— Куди йдемо?

— Людей назад зганяти.

Не можна сказати, щоб Талдикін просто рота роззявив од подиву чи ще щось, але все ж поцікавився:

— А нащо ж розганяли?

Тут Шикалов зупинився і зиркнув на Талдикіна.

Там, у конторі, він нітрохи не здивувався, бо взагалі не вмів дивуватися. Сказано розганяти — розігнав. Наказано зігнати назад, будь ласка. Питання товариша примусило його замислитися, може, вперше в житті. Дійсно, а навіщо ж тоді розганяли? Почухав Шикалов потилицю, подумав і здогадався:

— А я втямив нащо. Аби місце звільнити.

— Для кого?

— Як для кого? Для людей. Щоб було куди зганяти. Тоді Талдикін не витримав і обурився.

— Ти той! — покрутив він пальцем біля скроні.— Я, може, й дурний, але в тебе справді клепки бракує.