Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 20)

Люди перезирнулися, не знаючи, як пояснити очевидне.

— Ну? — Килін затримав погляд на бригаді рільників.— Ти що скажеш, Шикалов?

Шикалов знітився, позадкував, наступив на ногу Плечовому, отримав запотиличника і зупинився з роззявленим ротом.

— Я жду, Шикалов,— нагадав Килін.

— Та я ж... Та ми ж... Дак повідомлення ж було,— нарешті здобувся на слові Шикалов.

— Яке — повідомлення?

— Ось тобі й маєш! — здивувався Шикалов, озираючись нібито в пошуках свідків.— Чого дурня клеїш? Не чув, чи що? Було повідомлення.

— Що ти кажеш! — Килін сплеснув руками.— Невже було повідомлення? І що ж у цьому повідомленні мовилося, що більше нікому працювати не треба, а слід збиратися докупи і створювати натовп?

Шикалов мовчки похилив голову.

— І що це за люди! — з висоти свого становища нарікав Килін.— Ніякої тобі свідомості. Вам, я бачу, хоча 6 і війна, тільки б не працювати. Всім розійтися, і щоб через п'ять хвилин я тут не бачив жодної людини. Ясно? Відповідальність покладаю на бригадирів Шикалова і Талдикіна.

— Так би одразу й сказав! — зрадів Шикалов звичному ділу і повернувся обличчям до натовпу.— Ану, розійдись! Гей, дядьки, жінки, поглухли, чи що? Кому сказано? Ти що стоїш, рота роззявила? — Шикалов, витягши вперед волохаті руки, штовхнув жінку з дитинчам. Молодиця заверещала. Заверещало й дитя.

— Ти чого це штовхаєшся? — спробував захистити жінку Курзов.— Вона ж із дитям.

— Гайда, гайда! — стусонув його плечем Шикалов.— З дитям, не з дитям, кожен тут ще й патякатиме.

Підскочив і миршавий Талдикін, накинувся на Курзова, вперся йому в живіт маленькими рученятами.

— Давай, давай, любий,— заторохтів він скоромовкою.— Нічого дарма шуміти, нерви псувати, тупцяй додому, спочинь, винця випий...

— А ти не штовхайся,— все ще впирався Курзов.— Нема такого закону, щоб штовхатися.

— А ніхто й не штовхається,— вуркотів Талдикін.— Я тільки так лоскочу.

— І лоскотати закону нема,— затявся Курзов.

— Ось тобі закон! — завершив дискусію Шикалов, піднісши до Миколиного носа свого здоровенного кулачиська.

А Талдикін, мов дрібна шавка, крутився вже серед іншого населення, то виринаючи, то пропадаючи.

— Розходьтесь, люди, розходьтеся! — повискував він тонким своїм, ласкавим голоском.— Чого витріщився? Тут вам не звіринець. До міста їдьте, там звіринець. А ти, дідусю,— вхопив він Шапкіна за рукав,— заснув, чи що? Чимчикуй звідсіля, нічого тут для тебе цікавого нема. Твій інтерес на цвинтарі, збагнув? На цвинтарі, кажу! — гукав він в зарослі сивим пухом дідові вуха.— Три дні, кажу, зайві вже живеш! Чимчикуй, дідусю, переставляй свої ніжки. Отак! Отак!

Поступово Шикалов і Талдикін здобули цілковиту перемогу над своїми односельцями. Майдан перед конторою тимчасово спорожнів.

4

Вказівка парторга декого здивувала. Вона здивувала 6 і його самого, коли 6 не... А втім, усе по порядку.

Близько трьох годин перед тим Килін і Голубєв "сиділи на телефоні", по черзі крутили ручку польового апарата. Голова змінював парторга, парторг голову, і все марно. В залізній трубці щось шаруділо, тріщало, цокало, грала музика, голос диктора повторював Про початок війни, і якась жінка проклинала якогось Митька, котрий пропив самовар і ватяну ковдру. Якось увірвався сердитий чоловічий голос і покликав Соколова.

— Якого Соколова? — запитав Голубєв.

— Сам знаєш,— відповів голос.— Передай йому: коли завтра не з'явиться до восьми нуль-нуль, відповідатиме за законами військового часу.

Голова тільки хотів пояснити, що ніякого Соколова тут нема, але сердитий голос зник, і невідомий Соколов, можливо, сам того не підозріваючи, вже готував себе до трибуналу.

Поступившись місцем парторгу, Голубев одійшов у куток, відчинив металевий сейф для секретних і цінних паперів, засунув у нього голову і став схожим на фотографа, який зараз скаже: "Спокійно, знімаю". Однак нічого такого він не сказав. У сейфі почулося неголосне булькання, після чого Іван Тимофійович висунув голову і витер рукавом губи. Зустрівши осудливий погляд парторга, він дістав із сейфа комірну книгу з якимись записами, погортав без інтересу і поклав на місце. Плювати, подумав він, байдуже. Війна все спише. Тільки 6 скоріше на фронт, а там усе по-чесному. Щоправда, через плоскостопість Іван Тимофійович до військової служби був непридатний, але цю ваду він сподівався приховати від комісії.

Доки Голубев будував плани на майбутнє, Килін продовжував уперто накручувати ручку телефонного апарата. В трубці було чутно все, що завгодно, крім того, що було потрібно.

— Алло, алло! — кричав він раз по раз.

Хтось сказав йому: "З'їж лайна кіло",— але він не образився.

— Облиш,— порадив Іван Тимофійович.— Мітинг проведемо, протокол складемо, і гаразд.

Килін поглянув на нього довгим поглядом і з ще більшою несамовитістю накинувся на апарат. І раптом у трубці най-дивовижнішим чином виник оксамитовий голос телефоністки:

— Станція!

Килін від несподіванки так розгубився, що слова не міг вимовити, тільки сопів у мокру від спітнілих рук трубку.

— Станція! — повторила телефоністка таким тоном, наче на своєму комутаторі тільки й дожидалася, аби їй зателефонували з Красного.

— Дівчино! — отямився й загукав Килін, побоюючись, аби вона не зникла.— Любесенька, будь ласкава... з учорашнього дзвоню... Борисова... негайно потрібен...

— З'єдную,— просто сказала дівчина, і в трубці так само чарівно виник чоловічий голос:

— Борисов слухає.

— Сергію Никаноровичу,— заквапився парторг.— Килін турбує, з Красного. Ми тобі з Голубєвим дзвонимо, зв'язку нема, люди чекають, робота стоїть, час гарячий, не знаємо, що робити.

— Не втямлю,— здивувався Борисов.— Не втямлю, чого не знаєте. Мітинг провели?

— Та ні ж бо.

— Чому?

— Чому? перепитав Килін.— Не знали, як бути. Справа, сам розумієш, відповідальна, а вказівки немає...

— Тепер утямив,— голос Борисова іронічно завібрував.— А ти, як по малій нужді йдеш, матню сам розстібаєш чи вказівки чекаєш?

Борисов звалив на голову Киліна весь запас свого сарказму, наче сам хвилину тому не дзвонив по всіх телефонах в надії на ту ж рятівну вказівку.

— Ну, гаразд,— змінив.він нарешті гнів на милість.— Треба провести стихійний мітинг у світлі виступу товариша Молотова, і якомога швидше. Зберіть людей...

— Люди давно зібралися,— радісно доповів Килін і підморгнув голові.

— Ну, от і добре,— замуркотів Борисов.— Добре...— повторив він уже не так впевнено. І спохопився: — Не збагнув?

— Чого не збагнув? — здивувався Килін.

— Не збагнув, як зібралися люди, які люди, хто збирав?

— Ніхто не збирав,— повідомив Килін.— Самі зібралися. Повіриш? Як почули радіо, так одразу й позбігалися: чоловіки, старі, молодиці з дітьми...

Кажучи це, Килін відчув, що Борисову чимось не подобається його повідомлення (воно й самому Киліну вже чимсь не подобалося), і, не докінчивши своєї врочистої фрази, він раптом замовк.

— Так,— мовив Борисов замислено.— Так-так. Самі, значить, почули, самі збіглися... Ось що, любий, ти почекай мене і трубочку поки що не кидай...

Знову в трубці чулися шурхоти, тріск, музика, інші нечіткі звуки.

— Ну що? — пошепки запитав голова.

— Пішов до Ревкіна погоджувати,— прикривши долонею трубку, висловив здогад парторг. Він декілька разів мінявся на виду, червонів, бліднув і брудною хустинкою витирав вугласту лисину.

Двічі вривалася телефоністка:

— Говорите?

— Говоримо, говоримо,— поквапно відповідав Килін. Нарешті в трубці щось'звіддаля грюкнуло, почалапало

і знову вліз скрадливий голос Борисова:

— Послухай, голубе, в тебе партквиток при собі?

— Аякже, Сергію Никаноровичу,— запевнив Килін.— Завжди, як належить, у лівій кишені.

— Ось і гаразд,— схвалив Борисов.— Сідай на коника і мерщій у район. І квиток прихопи.