Владимир Войнович – Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана (страница 19)

жадав від німецького повірен

в справах у Вашінгтоні, аби співр

ки німецької інформаційної біб

в Нью-Йорку, агентства Трансоцеа

лізничного товариства покинули

риторію США. Вимога вмотивована

робітники займалися начебто не

ою діяльністю. Німецький уряд ві

вимоги, як необгрунтовані, і за

ло протест проти дій Сполучених Ш

ть договору.

Не встиг Чонкін замислитися над діями СІЛА, як почувся віддалений Нюрин поклик:

— Ва-а-ню!

Чонкін нашорошив вуха.

— Ваню! І де ти?

Йому незручно було відгукуватися, і він мовчав.

— От дідько б його вхопив, і куди пропав! — репетувала Нюра, наближаючись. Виходу не було, довелося відгукуватись.

— Ну, ного галасуєш? — подав він голос, мимоволі знічуючись.— Я тут.

Нюра була вже зовсім поряд. Крізь вічко, яке утворилося на місці сучка, він побачив її обличчя, червоне від збудження.

— Виходь швидше! — сказала Нюра.— Війна!

— Ще чого бракувало! — не те щоб здивувався, а засмутився Чонкін.— Невже з Америкою?

— З Німеччиною!

ЧОНКІН здивовано свиснув і став застібати ґудзики. Він якось не йняв віри і, вийшовши назовні, запитав у Нюри, хто їй таку дурницю наплів.

— По радіо передавали.

— Може, брешуть? — міркував він.

— Не схоже,— сказала Нюра.— Всі до контори побігли на мітинг. Ходімо?

Він замислився і схилив голову набік.

— Раз уже така справа, мені, певно, не до мітингу. Ось він, мій мітинг, щоб він згорів,— сказав Чонкін і злісно сплюнув у бік літака.

— Облиш,— заперечила Нюра.— Кому він треба?

— Був непотріб, тепер знадобиться. Піди послухай, що кажуть, а я постою, подивлюся, як би не налетіли.

За хвилину з гвинтівкою через плече він ходив довкола літака і крутив головою, очікуючи нападу чи Німеччини, чи начальства. В нього вже боліла шия і рябіло в очах, коли загостреним слухом він вловив наростаючий звук "зи зи-зи".

"Летить!" — стрепенувся Чонкін і витягнув шию. Перед очима майнула цятка. Зараз вона збільшиться, поступово набуваючи обрисів літака... Але цятка раптом зовсім щезла, і звук урвався. Враз щось кольнуло Чонкіна, він ляснув себе по лобі і вбив комара. "Це не літак",— сказав він собі і витер залишки комара об штани.

Чи від удару по лобі, чи з причини немеханічної в мізках Чонкіна щось посунулося, і від того зрушення народилася тривожна думка, що він дарма тут гайнує час, що нікому він не потрібен і нікого по нього не пришлють. Він і раніше не думав про якесь своє особливе призначення, але все ж не сумнівався, що колись його про щось попросять. Хай не багато попросять, хоча 6 дурницю, хоча 6 про те, аби життя своє оддав задарма заради чогось путнього. З усього виходило, що й життя його непотрібне нікому. (Звісно, можливо, з точки зору великих досягнень таке скромне явище природи, як життя Чонкіна, коштувало якусь дрібничку, але в нього не було нічого ціннішого, чим він міг би поділитися з рідною Вітчизною).

З сумом усвідомлюючи свою непотрібність, Чонкін покинув об'єкт охорони і подався до контори, поблизу якої зібрався і ждав роз'яснень народ.

2

Широким півколом люди стояли перед високим ґанком, обнесеним поруччям. Всі терпляче дивилися на оббиті потертою мішковиною двері, сподіваючись, що вийде начальство і додасть подробиць. Чоловіки похмуро диміли цигарками, жінки тихенько плакали, діти розгублено позирали на батьків, не розуміючи їхнього раптового смутку, бо для дитячої уяви немає нічого на світі веселішого, ніж війна.

Була середина дня, пекло сонце, час завмер на місці, начальство не з'являлося. Знічев'я люди слово по слову розговорилися. Плечовий, котрий, як завше, опинився в центрі уваги, втішав співгромадян, що війна ця триватиме не довше, ніж до найближчого дощу, коли вся німецька техніка неодмінно загрузне на наших дорогах. Курзов з ним погоджувався, але пропонував узяти до уваги факт, що німець, відгодований концентратом, може витримати чимало. Між людьми розгублено товкся дід Шапкін, незважаючи на свої дев'яносто літ, пригасаючу свідомість і цілковиту глухоту. Шапкін намагався з'ясувати, заради чого таке збіговисько, але ніхто не хотів йому відповідати. Нарешті Плечовий зглянувся і, вдавши, ніби тримається за ручки станкового кулемета, нечутними для діда звуками зобразив довгу чергу:

— Та-та-та-та! — а далі, наче галопуючи на гарячому жеребці, став вимахувати над головою уявною шаблею.

Дід сприйняв це, як належне, однак зауважив, що здавна хліб сіяли, а потім збирали, перш ніж молотити.

Поступово натовп розпався на окремі купки, в кожній з яких точилася своя розмова, котра не стосувалась того, що трапилося. Степан Луков сперечався зі Степаном Фроло-вим, що коли зчепити слона з паровозом, то слон перетягне. Плечовий зухвало стверджував, що по клітинках може змалювати будь-якого вождя чи тварину.

Іншого разу Чонкін подивувався б непересічному обдаруванню Плечового, але тепер було не до цього. Зайнятий своїми печальними думками, він одійшов за ріг, де був розкиданий стосик соснових колод.— Іван вибрав несмолисту колоду, сів і поклав на коліна гвинтівку. Не встиг дістати маслянку з махоркою — наспів Гладишев.

— Сусіде, чи не даси газетки пригоститися твоєю махорочкою, бо сірники вдома забув?

— Бери,— сказав Чонкін, не дивлячись. Уже й махорка кінчалася.

Гладишев запалив, затягнувся, сплюнув крихти, що потрапили на язик, і шумно зітхнув:

— Ехе-хе!

Чонкін мовчав, дивлячись просто перед собою.

— Ехе-хе! — ще шумніше зітхнув Гладишев, намагаючись звернути на себе увагу Чонкіна.

Чонкін мовчав.

— Не можу! — сплеснув руками Гладишев.— Розум відмовляється сприймати. Це ж треба совість яку мати — їли наше сало й масло, а тепер підносять свиню у вигляді віроломного нападу.

Чонкін і на це нічого не відповів.

— Ні, ти подумай тільки,— гарячкував Гладишев.— Адже просто, Ваню, образливо до сліз. Люди, Ваню, повинні не воювати, а трудитися. На благо майбутніх поколінь, бо саме праця перетворила мавпу на сучасну людину.

Гладишев поглянув на співрозмовника і раптом дотям-кував:

— Але ж ти, мабуть, Ваню, і не знаєш, що людина походить від мавпи.

— Як на мене, хоч од корови,— відрубав Чонкін.

— Від корови людина піти не могла,— впевнено заперечив Гладишев.— Ти запитаєш: чому?

— Не запитаю,— сказав Чонкін.

— Ну, можеш запитати,— Гладишев намагався втягти його в суперечку, аби показати свою освіченість.— А я тобі скажу: корова не працює, а мавпа працювала.

— Де? — несподівано запитав Чонкін і впритул поглянув на Гладишева.

— Що — де?

— Я тебе питаю: де твоя мавпа працювала? — сказав Чонкін, дратуючись усе більше.— На заводі, в колгоспі, на фабриці — де?

— От дурило! — захвилювався Гладишев.— Та які ж заводи, колгоспи і всячина, коли повсюди була суцільна дикість. Ти що, парубче, з глузду зсунувся? Це ж треба таке ляпнути! В джунглях вона працювала, ось де! Спершу на дерева лазила по банани, потім палицею стала їх збивати, а вже опісля й камінь у руки взяла...

Не даючи Чонкіну отямитись, Гладишев розпочав стисло викладати теорію еволюції, пояснив зникнення хвоста й шерсті, але довести свою лекцію до кінця не встиг: біля контори заворушилися, люди загомоніли, скупчилися перед ґанком. lía ганку стояв парторг Килін.

З

— З якого приводу зібралися?

Звільна спершись на поруччя, Килін переводив погляд своїх маленьких рудих очей з одного обличчя на інше, чекаючи, доки всі вгомоняться й затихнуть.