Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 38)

Манцевич щось писав на дошці. Що — Слава не бачив і не чув. Як і нещодавно, він знову побачив себе біля дошки. Буцімто розв’язує і ніяк не може розв’язати задачу, і крейда кришиться, обсипається на підлогу, мастить пальці. Слава навіть потер пальці об коліно, щоб очистити їх від крейди, і… на штанах зосталися білі плямки. Слава покрутив головою, відганяючи ману. Плямки зникли.

— Селівонік!

«Діждався! — майнула думка, і він покірливо підійшов до дошки. — Але все одно штани не замащу!» — з незрозумілою для себе впертістю вирішив він.

А далі було, мов уві сні. Він стояв, вода не хотіла текти з тих злощасних труб, кришилася крейда, сипалася на підлогу…

— Ой, Селівонік, Селівонік, — дорікнула вчителька, — не вчиш і на уроках розмовляєш…

Вона говорила щось ще. Слава не слухав. Він, як зачарований, дивився на коліна, де красувалися три білі плямки від брудних пальців. І тоді пригадалося: сцена, яку він уявляв, і сцена, яка сталася з ним насправді, були цілком однаковими. Навіть смуги, хоча він не збирався їх робити, були такими ж.

Раз-по-раз поглядаючи на плямки-смужки, Слава зітхав: він безвільна, нікчемна людина. А що буде, коли його спіткає справжнє випробування. Потім подумалося, що ніяких таких випробувань у нього на найближчий час не передбачається, і Слава повеселів. Усі ці клопоти — дрібниці. Подумаєш задача! Він, коли захоче, розв’яже її сьогодні… або завтра.

На великій перерві Слава перший вибіг з класу. На цій перерві мав відбутися їх матч з шостим «а». Слава ж центр нападу. Він підбігав уже до спортивного майданчика, де було футбольне поле, як раптом якийсь голос спитав: «Чого ти, власне, поспішаєш?» Слава хотів відповісти, навіть озирнувся, шукаючи цього нахабу, і тоді відчув, що голос лунав ніби в ньому самому. «Ви програєте», — провадив голос. Слава спинився, стиснув кулаки. Ось воно, безвілля! Але він доведе усім. І собі самому, і шестикласникам. А перед очима стояв один і той же епізод матчу. Слава аж плюнув. Треба ж: він, Селівонік, найкращий футболіст класу, у якого такий сильний і точний удар лівою, виходить сам на сам з воротарем шостого «а» Петьком Масальським і… пускає м’яч поряд зі штангою. Петько навіть не ворухнувся, а потім ще й язика показав…

— Ну я тебе! — Слава зірвався з місця і, минаючи хвіртку, перестрибнув через паркан. На ходу скидаючи светр, під яким у нього надіта майка з номером дев’ять, він крикнув: — На поле, час не жде!

Ніщо не виправдовувало Славиних передчуттів. Вже з першої атаки він забив гол. Щоправда, шестикласники незабаром заграли краще, але Слава і товариші по команді зберігали перевагу в рахунку.

— Зосталося п’ять хвилин, — повідомив Костик, пробігаючи повз Славу.

— Угу, — задоволено кивнув Слава і підняв руку, просячи пас.

М’яч до нього не дійшов. Більше того, він зрізався з ноги захисника і влетів у ворота їх команди. Слава нахмурився. Починаючи з центра, він віддав пас назад Костикові, а сам рвонувся вперед. І знову м’яч до нього не потрапив, заплутався в ногах на їхній половині поля. Потім, мов знехотя, викотився з-під купки хлопців і спинився. Найшвидше біля м’яча опинився шестикласник. Слава аж зажмурився. За дві хвилини до кінця матчу вони програвали уже з рахунком один — два.

— Відіграємось! — крикнув він своїм хлопцям. — Пасни, Манцевич!

Костик паснув. Вдало. Так, як тільки він умів: прямо навпроти воріт, під ліву ногу. Удар!.. М’яч летить поряд з боковою штангою, а Петько… показує язика.

Залунав свисток судді. Заплескали в долоні, запищали дівчата, засвистіли хлопці… Слава мов не чув усього цього. Він дивувався з себе, що так точно передбачив, як скінчиться матч.

І футболісти, і глядачі довго не затрималися на майданчику, побігли до класів. Слава зостався. Він понуро брів шкільним подвір’ям і картав себе за промах. На мить подумалося, що зараз урок класної керівнички і вона неодмінно спитає, де це Селівонік, чи не захворів часом? А завтра напише батькам записку, і він сам віднесе її. Слава за звичкою спробував уявити собі, що зараз відбувається в класі, але нічого не вийшло. Приверзлася якась дурниця. Треба ж, буцімто не класна, а сам директор — він живе у сусідньому з їхнім будинку, — зустрівши батька на автобусній зупинці, поскаржився на нього, Славу.

Слава аж помацав свого лоба: таке може примаритися лише хворому. Один, навіть два уроки — дрібниці, в найгіршому випадку на раду загону потягнуть. Директор тут ні до чого. Слава зітхнув з полегкістю і додав ходи.

— Мазило, мазило!

Слава озирнувся: цікаво, кого це так дражнять?

Декілька першачків — диви, дрібнота! — нахабно дивилися на нього і повторювали:

— Селівонік мазило!

— Я вам дам мазила, — розізлився Слава і рушив до малих.

Хлопчики кинулися хто куди. Лише один, найменший, дещо загаявся, і Слава дав йому штурхана. Не надто сильного, більше щоб налякати. Малий виявився незграбою, зачепився ногою за ногу і плюхнувся обличчям в пісок. Він відразу ж підхопився і помчав за рештою, а Слава зауважив, що у хлопця з носа показалася кров. «Цього ще не вистачало», — подумав Слава. І тут його мов потягнуло звести очі. Він побачив директора, який, стоячи біля вікна, розмовляв по телефону і строго дивився на нього. «Цього мені не вистачало!» — ніяково повторив собі Слава і поплівся додому.

А далі знову було так, як йому уявлялося. Директор зустрів на автобусній зупинці батька і розповів, що Слава не лише пропускає заняття, а й кривдить малих.

Слава опісля не спав цілу ніч. Не тому, що дісталося від батька. Це траплялося не вперше. І в таких випадках, як би гірко не було, він засинав хутко. Сьогодні ж він на батькові слова навіть не звернув уваги. Його голова була зайнята іншим: невже збулося бажання, яке прийшло до нього раніше на уроці, невже тепер він зможе зазирати в майбутнє? І чому саме в нього, Слави Селівоніка, з’явилася така здатність, а не, скажімо, у Костика Манцевича, найкращого учня їх класу?

Нічого певного Слава так і не придумав. Тим не менш був вельми радий: він не схожий на інших, він уміє передбачати майбутнє, йому тепер будуть заздрити. І не підозрював Слава, що очікують його тепер не щасливі хвилини, а самі неприємності…

Раніше Слава ніколи не переймався, що буде потім. Буде, і край. Тепер же став боятися навіть думати про це «потім». Бо як задумається, то неодмінно справдиться, і не добре, а, навпаки, погане. А головне, нема йому ніякої користі від цього.

Ну, чому б, здається, не попередити йому себе самого: цього не роби, туди не ходи, бо буде так і так. Але ж ні. Як вже сидиш у класі, не вивчивши урок, то тільки тоді довідаєшся, чим скінчиться твоє гультяйство. А що в фізичному кабінеті трапилося! Навіть соромно комусь сказати, що вмієш передбачати майбутнє. У той день керівник фізичного гуртка чомусь спізнився. Усі хлопці сиділи тихо, чекали. Одному Славі мов хто колючок на стілець понакидав. То туди поткнеться, то сюди. Доки не зачепив ногою якийсь провід і не вирвав його з клеми. У кабінеті ніби блискавка блиснула, а тоді стало темно-темно. Тільки тут Славі уявилося: входить, нібито, керівник гуртка, питає, що трапилося, і каже: «Порушникам техніки безпеки не місце в нашому гуртку. Так, друзі?»

І ніхто не поспівчував йому, Славі Селівоніку, найкращому футболісту в класі: одностайно постановили виключити його з гуртка.

Хоча Слава й знав, що у своїх передбаченнях не помиляється, цього разу лише посміхнувся сам до себе. Не можуть хлопці винести йому такий суворий вирок. І зрадів: нарешті він помилився.

На жаль, не помилився. Виключили, одностайно. Що-що, а зазирати наперед він, виявляється, вмів. І тут, уперше, Слава злякався цього свого вміння. Він став мовчазним, обережним. Кличуть хлопці на футбол, а він вигадує якусь причину, щоб відмовитися, бо краще не піти зовсім, аніж завчасно знати, коли ти по воротах схибиш. Не вивчить урок — з класу втече. Щоб не потрапити в аварію — у автобус не сяде…

І Костик, і решта друзів спочатку запитували, що з ним. Він відмовчувався. Як ти їм скажеш, коли і сам не надто розумієш, що це і звідкіль узялося, коли ніяких доказів не маєш. Ну, і пішов про Славу поголос як про людину несучасну, нетовариську. Слава навіть почав чекати, що його незабаром на раду загону покличуть, щоб там відзвітувався. Одним словом, життя пішло туди-сюди, і він скорився цьому. З занять, щоб не потрапити в якусь біду, поспішав додому і зачинявся у своїй кімнаті.

Афішу, яка повідомляла, що до школи приїде космонавт Павло Іванович Гуща, Слава прочитав ще напередодні. На перерві, коли всі учні були на подвір’ї, він знову підійшов до оголошення. Йому дуже хотілося побувати на зустрічі з людиною, яка першою з людей ступила на Марс, коли вдасться, поговорити навіть з ним, порадитися. Бо про космос Слава мріяв ледь не з першого класу, хотів, як виросте, стати космонавтом. Ще недавно він був упевнений, що стане. А тепер уже — ні. Що з того, коли він навіть і поговорить з Гущею? Варто тому тільки поспитати, як Слава вчиться, як поводить себе, чи добрий він друг, і відразу все скінчиться. Кому потрібні двієчники і недисципліновані? Слава, мов наяву, уявив собі результат можливої розмови з космонавтом і відвернувся від афіші.

— Ти чого такий засмучений? — почув він збоку чийсь тихий голос.