Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 39)
Слава подумав, що це знову його сумнозвісне передбачення нагадує про себе, і не відповів.
— А все-таки? — не вгавав голос.
Слава про всяк випадок скосив очі. Поруч стояв незнайомий чоловік і уважно дивився на нього. Слава вирішив, що це хтось з батьків, і стенув плечима.
— Давай пройдемося ген до того вікна, — чоловік показав на другий кінець коридора і поклав на Славине плече руку. — Ти хто?
— Слава Селівонік, — відкритий ласкавий погляд чоловіка сподобався йому, викликав довіру.
— А я — Павло Іванович. Ось і познайомилися. Так? То що в тебе за біда, Славку?
У Слави аж перехопило горло. Ну, звичайно ж, він знає цього чоловіка. Кілька разів бачив його портрети в газетах, журналах, по телевізору. Як це він не впізнав одразу!
Гуща дивився на нього, посміхався, і веселі промінчики-зморщечки в усі боки розбігалися від його очей. Затим Павло Іванович посерйознішав і сказав:
— Коли це таємниця, я прошу вибачення.
Від розпачу, що ця людина візьме зараз і піде, у Слава на очах виступили сльози. Він ледь не крикнув:
— Ні. Ні…
— Ти, напевно, хочеш стати космонавтом?
Слава лише кивнув головою, боячись словами порушити своє щастя.
— Усе залежить від тебе… — почав було Гуща, але запнувся і спитав: — Не все, так?
— Ага, — витиснув з себе Слава і раптом відчув полегкість: з цією людиною не треба таїтися. — Я став би космонавтом. Але я… передбачаю.
Павло Іванович, ніби йому було все зрозуміло, згідно кивнув головою і попросив:
— Будь ласка, докладніше.
На мить Славу знов охопив відчай: раптом Гуща не зрозуміє. Однак вагався недовго. Павло Іванович не абихто, космонавт, він все зрозуміє. І почав розповідати, боячись одного: щоб раптом не задзвенів дзвінок і не перешкодив їм.
Гуща слухав уважно, серйозно. Коли Слава закінчив, деякий час задумливо мовчав. Потім спитав:
— Передбачення бувають лише погані?
— Згадувати боязно.
— Хочеш їх позбутися?
— Дуже…
— Так, так, — заклопотано промовив Павло Іванович. — Який у вас наступний урок?
— Фізика.
— Що каже твоє передбачення?
— Я ж у космонавти збираюся, — з докором відказав Слава.
— Значить, вивчив? Так. Звісно, коли вивчив, то ніякі передбачення не страшні. А інші уроки ти не пробував щодня вчити? Ні? А ти спробуй.
Слава посумнів. Він, зрештою, і чекав такого напрямку їх розмови, не треба було починати…
Павло Іванович, ніби не помітивши переміни в його настрої, запропонував:
— Ось тобі мій телефон. Давай домовимося про одне. Ти цілий тиждень будеш вчити не тільки фізику, але й решту предметів. А через тиждень подзвониш до мене. Подивимося, що вийде. І на футбольні тренування ходи, відпрацьовуй удар лівою. Ну, а малих… Розумію, це випадково. Але ти намагайся все ж спочатку думати, а потім робити.
І тут задзвенів дзвінок, коридор відразу наповнився гамором — вигуками, сміхом, тупотом.
— Піду в учительську, — сказав Гуща. — Подзвониш, га?
— Неодмінно! — крикнув Слава.
ДУБЛІ
На червонувату пустелю лягали довгі тіні близьких гір. Золотистий кошлатий клубок Сонця вже висів над самим обрієм. І без того густо-фіолетове небо потемніло цілком. Ще кілька хвилин, і марсіанська ніч, майже така ж раптова, як земна в тропіках, огорне все навколо.
— Де міг подітися Борис? — вголос подумав Янко, невдоволено позираючи у вікно.
Янко був сам, і йому ніхто не відповідав. Тоді він засвітив вогні маяка, що височів на добру сотню метрів над дахом їх випробувальної станції. І відразу, наче у відповідь, зліва заблимали фари всюдихода.
Янко придивився. Борис морзянкою запитував: «
Посміхнувшись, Янко так само, поблимуючи світлом маяка, іронічно відповів: «
У динаміку радіозв’язку почулося зітхання, сопіння, затим прохрипіло:
— Зовсім забув.
Почувши голос Бориса, Янко зенепокоївся:
— Ти чого?
— Дурниці. Приїду — розповім.
Янко усміхнувся, буркнув: «Таємниці марсіанського двору» і пішов до канапи трохи розчарований. Нічого не трапилося, та й не може трапитися у цьому звичному, як на Землі, становищі. Зручні меблі, затишна кімната. Навіть радіо й те, як зазвичай у цей час там, вдома, передає останні повідомлення. Усе звичайно, усе йде своїм ладом, наче ти й не залишав Землю.
Але ось голос диктора став більш дзвінким, схвильованим. Він заговорив про підготовку галактичної експедиції, і Янко раптом згадав: «Наступні ми». І вже іншими очима, з голодною цікавістю поглядав навколо себе. А в серце заповзло невдоволення.
Вони з Борисом були основними кандидатами в наступну галактичну експедицію. Цей їх політ на Марс був останнім тренуванням. Їм давали можливість пожити в неземних умовах і тим самим певним чином підготуватися до того несподіваного, що може зустрітися на далеких і чужих планетах. Задум був правильним, проти нього Янко не перечив. Але результати… Він чекав більшого. Хіба це підготовка, коли вони тут оточені звичними речами і, навіть виходячи за поріг станції, більше відчувають себе десь у Гобі, аніж на Марсі? Єдине, що нагадує про космос, — костюм, однак і він такий легкий, що його майже не помічаєш…
Знадвору почулося гудіння, затремтіли стіни. Повертався Борис. Янко пішов зустрічати товариша.
— Мана якась, — сказав Борис, вилазячи з кабіни.
— Що таке?
— Мені здалося, — Борис трохи зам’явся, але докінчив, — ніби ти напівзасипаний піском. Тільки шолом стримить.
Янко здивувався, мовляв, чого тільки не придумає людина, потім насупився:
— Треба було подивитися.
— Таж ти озвався, а тим часом і стемніло.
— Тоді завтра, — вирішив Янко.
На тому й погодилися, а вранці, коли прокинулися, над пустелею бушував ураган. Червонуваті смерчі, звиваючись на тонких ногах, мов криваві створіння, петляли навколо станції.
— Ет, вчора мені здалося, нічого не було, — махнув рукою Борис. — Піду краще підремонтую всюдихід.
По закритому проході він пішов у гараж. Пробувши там деякий час, Борис прибіг до Янка схвильований. Відчинивши двері, крикнув:
— Зник Ганімед!
— Справді?
— Усе обшукав, — він опустився на підлогу, приголомшений пропажею.
— Значить, учора був Ганімед. Зіпсувася і впав.
— Он як буває. А куди ти його посилав? — звів голову Борис.
— Вчора — нікуди. Він повинен бути на місці, — відказав Янко.