Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 40)
— Значить, утік.
— Ну, знаєш! — обурився Янко. — Це не вовк.
— Але ти його не посилав, ні? І я також. То що тоді?
— Гм… — Янко відкинув гермошолом і почухав потилицю.
Опівдні піщаний буран стих. Космонавти одягнулися і вийшли з помешкання. На південний схід від станції, поки сягав погляд, гребенями хвиль застиглого моря тягнулися бархани. Було тихо-тихо, і від цього порівняння з морем робилося більш переконливим. Сонце світило на всю свою марсіанську силу.
— Де тобі здалося? — спитав Янко.
Вони не взяли всюдихід, бо дорога була близька. А ходити пішки тут було навіть більш приємно, ніж на рідній планеті, — людина на Марсі важить майже в два з половиною рази менше. Перестрибуючи з гребеня на гребінь, ховзаючись на сипучому піску, космонавти врешті дійшли до передгір’я.
— Десь тут, — сказав Борис. Зробивши ще кілька кроків, впевнено повторив: — Тут, — і для певності окреслив рукою у повітрі коло.
Але чи то він помилився, чи все засипав недавній шалений вітер, та знайти нічого не вдалося.
Янко крикнув у шоломофон:
— Ганімеде! Ганімеде!
Він зробив це радше для очистки сумління і навіть повернувся, щоб іти назад. І раптом у навушниках щось запищало і крізь тріск розрядів долинули довгожданні слова:
— Р-10, названий Ганімедом, повертається на базу. Р-10, названий Ганімедом…
Почувши робота, люди засміялися. Неспокій відразу зник, поступившись місцем веселості, для якої, до речі, були підстави. Хтось з конструкторів, прагнучи підкреслити дисциплінованість свого творіння, увів у його програму оце «названий Ганімедом», і робот тільки так завжди заявляв про себе. І Янко і Борис чули це неодноразово, проте ніколи ще не відчували такого задоволення.
Невдовзі показався і сам Ганімед. Він ішов поважно, схожий на людину, переконану у своїй високій гідності, задираючи механічні ноги, які грузли в піску і залишали на ньому глибокі сліди.
У інформації, яку приніс робот, не було нічого істотного. «Бачив гору, заходив у грот, відчув електророзряди». Не зміг він пояснити і того, за чиєю командою вийшов з бази.
— Вочевидь, недавно вибрався з піску. Доки лежав, щось у схемі розладналося, — вирішив Борис.
Це було схоже на правду, і Янко з ним погодився.
Настала ніч. Тиха, морозяна. Вкрита інеєм пустеля холодно поблискувала під мінливим світлом Фобоса і Деймоса, які ніби наперегони поспішали яскраво-зоряним небом.
Зачаровані незвичайним видовищем, космонавти не могли відійти від вікна, хоча стрілки годинників вже давно проминули цифру дванадцять. Раптом Ганімед, який знаходився у гаражі разом з іншими роботами, промовив: «
Фразу прийняла система внутрішнього зв’язку і передала у динамік, що був встановлений у салоні.
— Ти щось втямив? — обернувся Янко до товариша.
— Н-ні, — розгублено відказав той. — Певно, робот зовсім зіпсувався. Гей, Ганімеде, зайди до нас.
Через хвилину робот увійшов до салону.
— Де ти бачив скафандр? — запитав його Борис і напружено слідкував, як у скляних очах-лінзах спалахують різноколірні іскорки.
Ганімед потупцював, як чимось збентежена людина, і слово в слово повторив те, що говорив раніше.
— Треба перевірити його. — Борис повернувся до робота.
— Зачекай, — спинив його Янко. — Ганімеде, де ти бачив скафандр? — зробив він наголос на слові «де».
Ганімед поблискав очима-лінзами і сказав координати.
— Південний схід, тридцять секунд від контрольного меридіана.
— Там, — шепнув Борис, відступаючи назад і переводячи розгублений погляд то на Янка, то на робота.
— Не дивися на мене так, я й сам нічого не розумію, — розвів руками Янко.
— Р-10 не розуміє також, — програма робота, здатна до аналізу того, що відбувається довкола, спрацювала.
Механічний голос пролунав приглушено і, як здалося, більш байдуже, аніж завжди, ніби робот щось знав і не хотів сказати.
Янко підійшов до Ганімеда, відключив його від зовнішнього чередовища і викдикав роботів-ремонтників. Вони перевірили всю схему, проте ніяких відхилень від норми не знайшли.
— Ви обидва бачили щось одне й те ж, що прийняли за скафандр. Але це, певно, було щось інше, — сказав Янко, вислухавши доповідь ремонтників. — Слід пошукати.
— Один день вже витратили.
— Викроїмо ще декілька годин.
— Але ж ніч, — не здавався Борис.
— Ганімед орієнтується в темряві, — рішуче сказав Янко і почав збиратися.
Одягнувшись тепліше, космонавти вийшли зі станції. Мороз наче посилився, висмоктавши останню вологу з і без того сухого й порожнього вітру. Іній лежав навколо, мов сніг, ноги ховзались. І лише Ганімед ішов ніби по рівному й твердому асфальті. Люди ледь встигали за ним.
Нарешті робот спинився, постояв трохи, давши навантаження своєму електронному мозкові, і в шоломофонах космонавтів пролунало: «
Дві маленькі лопатки, які люди спеціально прихопили з собою, вгризлися в сипучий пісок. Під метровим пластом лежав… шолом. Прозорий спереду, металічний з потилиці й тімені. Якраз такий, які були зараз на головах космонавтів. Вони навіть глянули один на одного, подумавши, чи не забув друг одягнути свій шолом. Але все було гаразд. Янко взяв знахідку в руки, покрутив, оглядаючи з усіх боків. З усього видно, що це була їхня річ, яку вони, однак, ніколи не губили.
На базу повернулися мовчки, думаючи кожен про знахідку.
Нарешті Борис запропонував:
— Повідоммо на Землю.
— Про що?
— Про шолом.
— Ти ж не знаєш, чий він. А що, коли і там не знають? На Марсі експедиції бувають рідко, особливо в цьому районі. Туристи так само. Навряд чи нам щось певне розкажуть. Давай будемо шукати господаря шолома.
Того ж дня Борис на всюдиході вирушив на дві доби до Південного полюса. Відклавши поточні справи, яких назбиралося чимало, Янко засів у бібліотеці. Вона була не такою багатою, як на далеких космічних кораблях, але все ж у ній можна було знайти доволі повні відомості про планети Сонячної системи і експедиції до них. Шолом був новий, можливо, вчорашньої моделі. Тому углиб років Янко вирішив не забиратись, а обмежився лише останньою половиною століття.
Нічого, що хоча б якимось чином натякало на походження їхньої знахідки, він, однак, не знайшов. У минулі роки Марс відвідувався дуже мало, і про втрату тут речі не могло бути й мови. До того ж за цей час у районі, де знаходилися космонавти, не ступала нога жодної іншої людини.
Проте шолом існував. І якщо його не загубили люди, то… Янко усміхнувся. Так можна додуматися дідько знає до чого. Щоб трохи розвіятись, він вирішив прогулятися і захопив з собою Ганімеда. Хоч і робот, а все ж супутник, з яким можна, занудьгувавши, перекинутися словом.
Місцевість поступово підвищувалася. І коли Янко, відпочиваючи, озирнувся, будинок станції був далеко внизу. Білий, обнесений легкою металічною огорожею, він виглядав мов казковий. Як згадка про нездійсненну мрію дитинства. Янкові стало навіть сумно.
Ганімед, якому були недоступні емоції людини, заворушився першим. Янко з цікавістю глянув на свого механічного помічника. Його завжди цікавила реакція точного математичного мозку на те, що захоплювало людину. Робот не зауважив краси. Він зробив крок і спокійно сказав:
— Бачу сліди.
Янко здригнувся, підніс до очей бінокль. Праворуч від станції, приблизно на півдорозі до перших відрогів, вився ланцюжок чорних цяток. Вони ішли звідкись з-за бархана, описували петлю і ховалися в скелях. Сліди були свіжі, бо ураган бущував ще вчора. Роботи їх залишити не могли. Після випадку з Ганімедом гараж замикали. Однак Янко запитав у Бориса по рації, чи не блукав той сам довкола бази.
— Я не вилазив з машини, — повідомив Борис і в свою чергу поцікавився: — А що?
— Бачу сліди чиїхось ніг, — пояснив Янко.
— Мені повертатися?
— Еге ж, — сказав Янко і доторкнувся до Ганімеда, мов до живої істоти: — Ходімо.
Біля ямок, які виявилися слідами робота такого ж класу, що і Ганімед, спинилися.
— Р-10 слід повернути, — зробив висновок Ганімед, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.
— Одну хвилинку, — як людині, сказав Янко і викликав станцію.
Автоматичне реле увімкнуло телезв’язок. На маленькому похідному екрані виник вигляд гаража зсередини. Усі роботи були на місці. Для певності він перелічив їх двічі. Помилки не було. Янко нахмурився і сказав:
— Будемо шукати.