Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 42)
— Що я?
— З чужою цивілізацією зустрілися, а ти… Тепер все загинуло.
— Дещо залишилося.
— Користі від нього… — Борис не міг заспокоїтися. — Розумієш, яка цікава цивілізація. Вони послали сюди своїх роботів, машини. І ті вивчали Марс.
— А чим ти поясниш, що їх роботи були схожі на Ганімеда?
— Пригадуєш, Ганімед зникав? Вони його схопили, вивчили будову і виготовили декілька таких самих роботів.
— Чому ж Ганімед нічого не повідомив про це?
— О, вони обережні. Знаючи його будову, розрядили певний сектор електронної пам’яті. — Борис трохи заспокоївся, підбадьорений власною ідеєю. — Що, скажеш невірогідно?
— Вірогідно, і навіть дуже.
— Тоді радируй на Землю. — Побачивши, що Янко не ворушиться, вигукнув: — Не зволікай, бо інакше я сам!
— Борисе, зачекай хвилину, — попросив Янко і покликав: — Ганімеде!
Важко ступаючи, ніби стомлений від недавніх подій, Ганімед увійшов до кімнати.
— Дай мені ту річ, що я захопив з собою.
— Будь ласка, — Ганімед простягнув руку, на долоні якої лежав чорний циліндрик.
Янко узяв його, покрутив перед очима і, здивований, ніби вперше бачив, запитав:
— Це той?
— Той, — у тон відказав робот.
— Гляно-но, Борисе.
Борис подивився на циліндр, потім схопив ніж і розпоров металічну обгортку. На підлогу посипалися кристалики.
— Тріоди… — сказав він.
— Так, тріоди, якими користувалися люди років сто тому, — підтвердив Янко. — Нічого не розумію.
— Може, все ж дамо запит у космічний центр? — нагадав Борис.
— Давай спочатку розберемося самі, — запропонував Янко. — Ганімеде, принеси дані структурного аналізу пластику знайденого шолома.
— Ти про щось здогадуєшся? — пожвавився Борис.
Янко не відповів. Він уважно вдивлявся у цифри, які були написані на папірці, принесеному роботом.
— Нічого не розумію, — повторив Янко свої недавні слова, — структура недосконала. Ми тепер виготовляємо кращий пластик. Ні, тут щось не те. Або нас водять за ніс, або… Це, напевно, земного походження. Радируй, Борисе!
Відповідь надійшла цього разу на диво швидко й так само на диво невиразна. Земля зажадала подробиць.
Янко закодував текст і вставив повідомлення в передавач. Декілька хвилин у кімнаті було чути попискування рації. Коли воно скінчилося, Борис сказав:
— Ходімо спати. Тепер вони не так швидко розберуться.
Заснути вони не встигли. Хвилин через тридцять приймач прийняв сигнал, і на стіл поповзла паперова стрічка. Янко ледве дочекався кінця передачі. Схопивши стрічку, побіг до Бориса.
— Що? — підхопився той.
— Ти не помилився, — сміявся Янко.
— Цивілізація?
— Так, — Янко трохи почекав, милуючись збентеженим обличчям товариша, і нарешті закінчив: — Земна. Суть ти вгадав. Сто тридцять років тому, коли люди ще тільки мріяли про свої подорожі до зір, до Альфи Центавра була відправлена автоматична станція. Вона була влаштована так, що могла вступити в контакт з імовірною цивілізацією на одій з планет цієї зірки, зібрати необхідну інформацію й повернутися на Землю. Але зв’язок зі станцією перервався незабаром після її старту. Причина була невідома аж до цього часу. Поки ми з тобою випадково не набрели на неї. Очевидно, щось пошкодило станцію, і вона замість Центавра потрапила на Марс.
— Тьху ти… — Борис відчував себе ображеним.
— Не журися, друже, — засміявся Янко, — десь нас з тобою ще чекає незнайома цивілізація…
НА ЧАРГОН? ЧИ НІ?
Тиша не заспокоювала. Вона дзвеніла у вухах, заважаючи зібратися з думками, гнала із затишної кімнати, повнила серце ще більшою тривогою. Хотілося кудись мчати, щось робити, лише б знову знайти душевну рівновагу.
Але куди кинешся, куди побіжиш, що зробиш? За дверима — коридор, по обидва боки якого розташовані такі ж каюти, а в кінці — рубка, де половину сферичної стіни займають екрани локаторів, телескопів і масдетекторів.
Відчай, злість на себе переповнювали душу. Кар гуркнув кулаком по столу. Твердий пластик відповів на удар — руку немов пронизували тисячі гострих голок. Кар потер кулак і опустився в крісло. Він віддав космосу майже всі зрілі роки, з них більшу частку був капітаном. Він звик до відповідальності і за себе, і за інших. Проте ніколи ще йому не було так важко.
Годину тому він дізнався про думку екіпажа. Дев’ять за, двоє проти. І це був не той випадок, коли можна було покластися на просту арифметику. Він не знав, хто проголосував проти, — цього разу кожен ухвалював рішення незалежно від інших і не називаючи себе, — та якби і знав, що він міг вдіяти?.. Адже перш ніж товариші висловилися, минула доба — час достатній для серйозних роздумів і висновків.
Сигнал був прийнятий вчора вранці на аварійній хвилі, приймачі якої за давньою традицією ніколи не вимикалися.
Земних зорельотів поблизу бути не могло — принаймні, так вважали Кар і його товариші. Сигнал прийшов звідкись з далеких глибин Всесвіту. Він був спотворений простором і від того невиразний. Кодоване повідомлення звучало всього декілька секунд і більше не повторилося. Пеленгатори не зуміли навіть засікти напрям, звідки він йшов.
Проглядаючи розшифроване повідомлення, більшість членів екіпажу погодилися в одному: найімовірніше, сигнал могли відправити тільки з планети зірки Чаргон, до якої було не менше парсека.
Кар простягнув руку до невеликого пульта, вмонтованого в стіну, і натиснув червону кнопку. У каюті стало темно, лише на пульті блимали контрольні індикатори. Потім засвітився невеликий екран. Почалася передача…
Початок передачі приймачі «Геракла» не захопили, — напевно, вона велася вузьким спрямованим променем. На екрані відразу виник край якоїсь планети. А через мить стривожений голос скупо констатував:
—
Пізніше у того, останнього, космонавта, мабуть, не вистачило часу, щоб послати спеціальне повідомлення — прохання про допомогу. А може, він знав про «Геракла» і просто відправив у простір частину запису бортжурналу, який, фіксуючи все, що відбувається на кораблі, служить своєрідним звітом.
Планета наближалася. Показалися гори. Пропливла сіра одноманітна пустеля, на якій місцями виднілися якісь нагромадження, — чи то рослинні, чи то кам’яні. Корабель знижувався по спіральній орбіті.
Той же голос знову сказав:
—
На якийсь час об’єктив зазирнув всередину корабля, ковзнув по приладах. Над пультом світився напис: «
Немов між іншим прозвучали слова, які вперше примусили здригнутися всіх, хто бачив передачу: «
Що відбулося з «Дебралом», куди поділися інші, в яку катастрофу вони потрапили, чому вимушені сідати на чужу, невивчену планету, — запис не повідомляв. Космонавтів залишилося тільки троє, але вони сподівалися, що на цій планеті полагодять двигуни корабля, які чомусь втратили свою потужність.
Ще проглядаючи передачу вперше, Кар запитав інженерів, чи можна відремонтувати двигуни. Вони дружно відповіли, що на це потрібні фахівці і час. Проте невідомо, чи залишилися живими інженери «Дебрала».
Зараз Кар спробував дивитися передачу немов уперше. На якийсь час це йому вдалося. Проте десь підсвідомо пульсувала гірка думка, що «Геракл» безсилий допомогти, змінити хід подій…
«Дебрал» зробив посадку. Навколо лежала все та ж сіра піщана рівнина, на далекому краю якої у фіолетових променях місцевого світила вимальовувалися голі чорні гори. День на планеті тільки починався.
Наступні кадри були зняті вже надвечір. Може, між ними і попередніми минув день, а може, тиждень. Поряд із зорельотом виросли ангар, гараж для всюдиходів. Між будовами, оточеними огорожею, діловито снували роботи. Мирна, загалом, картина. Але ось огорожа…
Два космонавти стояли біля виходу з огорожі і дивилися у бік гір. Нарешті там виник стовп куряви. Він рухався до зорельота, і незабаром об’єктив вихопив блискучий корпус всюдихода. З досадною лаконічністю хтось промовив:
—
Потім, уже втрьох, космонавти сиділи в салоні корабля. Похмурі, стурбовані, вони радилися, не вимкнувши мікрофон.
—
—
—