Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 43)
Він сказав це дуже невпевнено, а Кар прошепотів: «Молодець, блискуча інтуїція».
—
—
Клам засміявся, — нервово, уривчасто, невесело.
—
Сін знову похитав головою і з гіркотою сказав:
— Шкода, що командир загинув.
По екрану забігали хвилі. Кар знав, що наступної миті об’єктив покаже розгублених Сіна і Герда серед пустелі, на поверхні якої будуть лише сліди від черевиків Клама — його самого вже не побачить ніхто…
Деяку частину журналу Сін не включив у передачу.
У наступних кадрах були ті ж самі нагромадження. Поблизу вони виглядали якось дивно і не хаотично. Кару впала в очі певна закономірність в їх оманливому безладі. Окремі ділянки групувалися, нагадуючи величезні тетраедри. А все разом, подане зверху, було схоже на тіло якоїсь гігантської кристалічної структури.
Недавня загибель товариша вибила Герда з рівноваги, і він не довірив розвідку чужої природи роботові, як того вимагали і правила, і логіка, а пішов до нагромаджень сам, пішки.
Кар вимкнув екран. Не було сил дивитися на те, що відбулося далі. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж все-таки трапилося?
… Герд не відчув небезпеки, не звернув уваги на поведінку свого механічного помічника — робота, який раптом завагався, ніби вибираючи, йти за людиною чи відступити. Кар здогадався, що робот, знову ж таки всупереч інструкції, був налаштований на самозбереження. Але навіть якщо б і не це — чим би він допоміг людині?
Остання сцена була страшною. Чи дивився Кар на яскраве світло лампи, чи мружив очі, а перед ним стояло одне і те ж.
Герд, який досі йшов спокійно, раптом почав здивовано озиратися навсебіч. Схоже, щось його збентежило. У своєму незграбному скафандрі він і сам був схожий на робота. Потім… Потім фігура його стала світліти, втратила виразність, рельєфність, немов на неї наплив туман.
А через мить… Герд зник.
Коли вони дивилися передачу вперше, Кару здалося, що Герд справді сховався в тумані. Проте в наступну мить, він це пам’ятає добре, всі сумніви розвіялися — на екрані можна було розгледіти всі деталі пейзажу до дрібниць, виразно було видно і те місце, де щойно знаходився Герд. І дещо пізніше — нове диво: з роботом, що йшов за людиною, нічого не трапилося.
Тільки залишившись наодинці з невідомою і страшною загрозою, Сін зважився послати сигнал про нещастя.
Якби Кар був сам, він не замислюючись спрямував би корабель на Чаргон. Але він очолює експедицію, відповідає за долю і життя кожного члена екіпажу. Навіть якщо б вони проголосували одностайно, він не мав права не зважити всі «за» і «проти», послухавшись серця, а не розуму. А в даному випадку двоє вважали ризик невиправданим.
Кар не засуджував їх. Він не сумнівався, що ними керував не страх за себе. Зважуючись залишити приреченого космонавта без допомоги, вони, безумовно, мали якісь інші, також варті уваги міркування.
Поворот на Чаргон означав, що тривалість експедиції збільшиться приблизно на десять незалежних років, які підуть на гальмування, політ до планети, повернення на колишню трасу і новий розгін до субсвітлової швидкості. Це плюс до двадцяти двох років, які «Гераклу» і без того належало пробути в просторі. А на Землі мине більш як півстоліття. Чи не виявляться непотрібними відкриття, які вони везуть з собою і за які вже заплатили життям троє з команди «Геракла»? Кар розумів, що арифметика тут — доказ не дуже переконливий, але не згадувати загиблих теж не міг. Може, про них думали і ті двоє, що сказали «ні»?
Проте хіба тільки цими трьома жертвами вони обійдуться, продовживши час своєї подорожі? Кар подумав про біолога Габу. Незабаром вони збираються відзначити його столітній ювілей. Габа постарів у космосі. Чи вистачить у нього сили, щоб протриматися додаткові десять років? Інженер Верс молодший, але він був поранений на третій Лебедя. Чи здолає він додаткові роки?
Та все ж Кар був упевнений, що саме ці космонавти, які, напевно, більше від інших мріють про зустріч з рідними, не сказали свого «ні». Люди його часу вимогливіші до себе. Але це зовсім не означає, що він, капітан, має право забути про них.
Кару знову здалося, що на нього стала опускатися стеля. Стало нестерпно тісно і задушливо. Він підставив груди під пружний струмінь холодного повітря, але полегшення не прийшло. Кар насилу піднявся і вийшов з каюти.
Невидимі плафони лили м’яке світло, що не давало тіні. Його звична м’якість зараз чомусь дратувала. Кар квапливо попрямував до рубки, де на штурманському екрані вже другу добу виднівся один і той самий сектор неба. Кар сподівався, що в рубці нікого не буде, і він зможе без перешкод вивчити район Чаргона. Не хотілося, щоб хтось став свідком його болісних сумнівів, коливань.
За пультом, задумливо дивлячись на миготливі індикатори, сидів штурман Рехва. Він не помітив капітана, і Кар тихо влаштувався ззаду. Рехва був наймолодший з них — йому ще не виповнилося п’ятдесяти. Кар раптом подумав, що коли вони змінять курс, то штурман може вже не застати на Землі свою дружину, і його дочка, чий портрет — маленька дівчинка з синім бантом у світлому кучерявому волоссі — стоїть в каюті штурмана на столі, буде вже старша за свого батька.
Штурман почув, як зітхнув капітан, і озирнувся. Кар поклав одну руку Рехві на плече, а другою спробував підсилити різкість телескопа.
На екрані спалахнув Чаргон — фіолетовий кудлатий клубок. Він пульсував, викидаючи в простір згустки плазми. А на віддалі, немов прив’язана, висіла маленька блакитна цятка — єдина планета цього могутнього світила.
Що стане з Сіном? Напевно, про це думав і штурман, тому що він знову підняв питальний погляд на капітана. Кар не витримав і, не вимовивши ані слова, повернувся в каюту. Він втік від Рехви, який, мабуть, не випадково сидів весь час за пультом, готовий будь-якої миті змінити курс. Кар не сумнівався, що і відповідні розрахунки вже проведені. Потрібна була тільки його команда. А капітан, Залізний Кар, як його вже давно прозвали космонавти, не знаходив в собі сил, щоб подолати сумніви.
Повернувшись в каюту, Кар зажадав останні дані дешифрувальних апаратів. Проте нічого нового не було.
Пролунав сигнал внутрішнього зв’язку. На екрані виникло похмуре обличчя штурмана. Він мовчки дивився на капітана, стримуючи готовий зірватися з язика докір. Кар поглянув на екран, що дублював штурманський, потім на хронометр. Наставав оптимальний час для повороту. Потрібна лише команда — і за годину машини виконають все необхідне для нового маневру.
Потрібна лише команда…
ВОГНИК У ТЕМРЯВІ
Можна було очікувати, що станеться землетрус, налетить сніговий буран, урешті, випаде метеоритний дощ. Усе це могло статися, хоча, як свідчили дослідження, планета була старою і подібні явища, у тому числі метеорити, для неї були надзвичайно рідкісними. Але це?..
Скрут заплющив очі, щоб відігнати ману. Та коли він відкрив їх, то в нічній темряві, якраз під яскравою блакитною крапкою Сиріуса, що висів над самим небосхилом, світився червонуватий вогник.
Наче щоб подражнити Скрута, він зблиснув раз, другий, третій — і згас. Скрут простояв, певно, цілу годину, чекаючи, чи не з’явиться ця червона цятка знову. Однак темрява ніби ще більш погустішала, і він навпомацки, не наважуючись чомусь засвітити ліхтар, зібрав декілька каменів і склав їх у купку, щоб завтра, коли розвидниться, знайти це місце.
На планеті зовсім не було життя. Навіть якщо б упав метеорит, йому не було тут що підпалити — каміння та пісок не горять.
Скрут похапцем повернувся усім корпусом, озирнувся. Позаду була така ж темна і синя ніч. Над головою, як і раніше, блищали спокійні, нерухомі зорі. Скрут зітхнув, зціпив зуби і, намагаючись не прискорювати ходи, пішов униз, де біля підніжжя пагорба стояв його всюдихід.
Вогні всюдихода трохи заспокоїли. Скрут сів, поклав руки на пульт. Він уже хотів було віддати команду електронному водію, як раптом, цілком несподівано для себе, вимкнув освітлення кабіни. Навколо, одначе, нікого не було. Ніхто не стояв поряд і не свердлив йому потилицю кровожерним поглядом. Скрут нахмурився, пустив всюдихід. Але й віддалившись від того місця, не ввімкнув світла. І всю дорогу не міг позбутися відчуття, наче хтось незримий пливе поруч.
Повернувшись, Скрут розповів усе Балашу. Той зітхнув. Самотність, відірваність від Землі, від усього живого, могли викликати і більш сильні галюцинації. А для Скрута це була перша експедиція. І Балаш знічев’я сказав:
— Оптичний обман.
Скрут не став перечити. В затишному салоні, в звичній обстановці йому тепер і самому почало здаватися, що він, вочевидь, помилився. Але пізніше раптом стривожила думка: а коли помилки не було?
— Сходи, подивися ще, — дозволив Балаш. Помітивши, як Скрут пересмикнув плечима, додав: — Разом підемо.
Наступного дня купку, складену Скрутом, вони знайшли легко. Звідсіля, з самого верху пагорбка, було видно далеко. Місцевість була гориста. І в тому напрямі, де вночі висів Сіріус, поки сягав погляд, так само тягнулися скелі, обривисті, голі.
— Туди не дістатися, — Балаш сказав це м’яко, співчутливо.
Він усе ще думав, що Скруту все привиділося, і не хотів його розчаровувати.