Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 44)

— Давай пустимо ракету, хай сфотографує той район. А потім подивимось знімки.

Балаш посміхнувся:

— Дій.

Через деякий час робот доставив плівку на пагорбок. Космонавти уважно проглянули її. Нічого особливого — той же кам’яний хаос.

Вогник спалахнув у той же час, що й учора. Декілька секунд він горів рівно, потім блимнув — раз, другий, третій, наче хтось подавав якийсь умовний сигнал, і зник, мов розчинився, у чорному просторі. Вони знову не встигли зафіксувати його приладами, уточнити напрям — надто неймовірним виявилося його існування. Вони просто упевнилися, що він є.

Збентежений Балаш тільки хмикнув. А Скрут відверто поскаржився:

— Мені страшно, Павле…

— Боятися нам нема чого, — відказав заклопотано Балаш, але й сам відчув себе ніяково. — Певніше за все це якийсь мінерал.

В усіх космічних довідниках планета значилася як позбавлена життя. Їх дослідження, спостереження також підтвердили це. І раптом, коли термін їх перебування тут підходить до кінця, планета вирішила підкинути загадку…

— Завтра піду в гори, — після довгого роздуму промовив Скрут.

Балаш не відповів. Він відчув за цими словами маленьку перемогу Скрута над собою — йому ж бачилося у всьому цьому щось незбагненне і тому страшне. Балаш розумів, що невпевненість Скрута у своїх силах, у собі, можливо, іде від надмірної нервової напруги, пережитої за останні роки. У експедиції Скрут був не наймолодшим. Однак, очевидно, справа не у віці. Інші більш мужньо переносили незгоди і час тривалої мандрівки. А Скрут — людина занадто вразлива, схильна до захопливої, активної діяльності — невдовзі після старту почав страждати від одноманітності. Він не захотів, щоб його поклали до анабіозної камери — вважав неприпустимим витрачати марно хоча б часинку свого життя. Але не знайшов себе і у вахтенній команді. Щоправда, поскаржитися на те, як він виконує свої обов’язки, друзі не могли. Просто вони зауважили, що ще зовсім недавно енергійний, неспокійний Скрут зробився надто флегматичним. Певно, простір справив гнітючий влив на нього більше, аніж на інших.

Коли надійшов час першої розвідувальної вилазки, товариші відразу запропонували послати у неї Скрута. А в напарники йому дали досвідченого Балаша.

Попервах здавалося, що до Скрута повернувся попередній стан. Але рецидиви космічної хвороби зосталися. Балаш давно не пригадував, щоб ось так, зіткнувшись з невідомим, навіть загрозливим, космонавти виказували острах. Зазвичай було навпаки. Небезпека мобілізувала душевні сили, примушувала діяти. Щоправда, і Скрут не ховався, навіть боячись. Однак тут, вочевидь, справа в тому, що він прагне знайти себе і тому не ховає своїх почуттів від товариша. І, може, знайде, коли відпустити його на пошуки вогника. Хай переконається, що це хоча і невідоме наразі, але всього лиш якесь звичайне явище природи.

Балаш уже ладен був відповісти на слова Скрута згодою, однак передумав. У нього не було впевненості в тім, що той вогник можна знайти. Найшвидше тут винен який-небудь кристал. У певний час на нього потрапляє зоряне світло, і тоді він починає пломеніти у нічній темряві. Удень його, зрозуміло, не зауважиш.

Це принесе Скруту розчарування, відчуття, що існує щось нерозгадане, розгадати яке у нього не вистачило вміння. І, можливо, крізь усе життя він пронесе в собі почуття вини, що міг, проте не відкрив для людей одну з загадок природи. Балаш зітхнув і сказав:

— У нас вельми мало часу.

Балаш не обманював. Через дві доби надходив найкращий момент для старту. Тільки у цьому випадку вони зможуть зустрітися з експедицією у визначеному пункті простору. Будь-яке спізнення призведе до того, що доведеться наздоганяти зореліт, а це означає, доведеться гальмувати, змінювати курс і знову розганятися, що не виключає інших непередбачених неприємностей. Знадобилася ж їм ось тут вимушена посадка, коли раптом невідомо чому прискорився режим роботи двигунів. Силове поле планети ще будуть вивчати, з цього боку деякі дослідження, які вони провели, принесуть користь. Але зараз головне для них — повернутися назад.

— У нас два дні, дві ночі і ще декілька годин, — уточний Скрут.

І це була правда. Трохи часу вони справді мали, і не було потреби, щоб Скрут обов’язково знаходився ці дні на кораблі. Подумавши, Балаш врешті здався.

— Поговоримо вранці, — пообіцяв він.

Світанок прийшов похмурий. Шалений вітер ніс звідкись з півдня хмари дрібного піску. У цій рухомій сірій мішанині було так само важко орієнтуватися, як і в тумані.

— Може, почекаємо погоди? — сказав Балаш.

— У нас тільки два дні, одна ніч і декілька годин, — повторив свої слова Скрут.

Балаш усміхнувся і дозволив виїжджати. Врешті, локатори бачать і в більш щільному середовищі.

Однак ні Скрут, ні Балаш не врахували одну особливість — у горах, де треба було шукати вогник, довелося ходити пішки, покинувши всі прилади в кабіні всюдихода. Скрут повернувся ні з чим.

Над вечір вітер стих. Осів пісок. На потемнілім небі заблищали зірки.

— Не журися, — втішав Балаш товариша, — сьогодні ми його обов’язково спіймаємо.

Ще звечора вони розставили прилади, настроїли їх. Тепер, коли з’явиться вогник, вони не тільки довідаються напрям, але й відстань до нього з точністю до одного метра. Коли стемніло, вони зайняли позицію на вершині пагорбка.

Час, здавалося, до неможливості сповільнив свій біг. Вони раз-по-раз позирали на годинники, не довіряючи електронному секретарю. Але навіть секундна стрілка наче перетворилася в хвилинну — так мало обертів зробила вона по круглому циферблаті.

Скрут відійшов убік, покинувши Балаша біля приладів. Він хвилювався і відчув потребу зараз побути на самоті. Присів на камінь. Після цілого дня блукань було приємного випростати стомлені ноги. Скрут прихилився плечима до скелі, з задоволенням відчуваючи під еластичним костюмом її земну твердість.

Ніч, передостання для них на цій планеті, нечутно накрила все довкола. Густу непроглядну темряву не могли перемогти ані Чумацький Шлях, ані яскравий Сіріус, що у своїй статичності виглядав намальованим. І все решта було таке ж далеке від реальності — нерухоме, неживе. Єдине, що здавалося живим, це та червона цятка, яка неначе сигналила їм про щось невідоме і, може, необхідне для людей. Скоро вона з’явиться знову. Він довідається, де вона, і прийде завтра на те місце. Чому він вірить, що за цим вогником щось є? А раптом, справді, сподіватися на щось незвичайне може лише такий новачок, як він?

Він пам’ятав випадок, який став уже хрестоматійним для багатьох поколінь учнів космічних шкіл. Якось два стажери надіслали з Марса повідомлення, що натрапили на рештки невідомої цивілізації. На знімках, які вони передали, люди побачили щось вельми подібне на знаряддя праці, химерної форми фігурки, які були або породженням фантазії їх творців, або, навпаки, розповідали про вигляд самих творців.

Це була сенсація. На Марс відправили велику експедицію. І перше більш-менш детальне дослідження показало, що знайдені фігурки — рештки не загиблої цивілізації, а метеорита. Потрапивши у атмосферу Марса, він вибухнув, а осколки, оплавившись, набули такої дивної форми.

А це повинні були встановити самі стажери. Вони не зробили цього, бо таке вже велике прагнення в кожного молодого космонавта бути першовідкривачем. Чи не схожий він чимось на тих стажерів?

Стало холоднувато. У розрідженій атмосфері планети перепади температур були вельми значними. Скрут увімкнув електрообігрів скафандра. Тепло розлилося по тілу, налаштовуючи на спокійний, розважливий лад.

Врешті все має свій початок і кінець. Ця стара істина для Скрута зараз звучала, як відкриття. Мине ще доба-друга, і він знову буде на зорельоті. Забудуться ці нічні години напруженого чекання, і почнуться роки, обмежені каютою, салоном і обсерваторією. Усе одноманітне, розмірене, буденне і тому ніби загальмоване, як життя в анабіозі. Працюють двигуни, підтримуючи на зорельоті власну силу тяжіння. Лічильники відзначають мільйони пройдених кілометрів. А ти не бачиш цього руху, не живеш ним. В ілюмінаторах усе та ж чорнота, сям-там проштрикнута блискучими цятками. Вона була вчора, позавчора, місяць тому. Зореліт і разом з ним ти ніби висите в просторі на одному й тому ж місці. І цьому висінню не видно кінця. І вже не віриш навіть у те, що щось, що має початок, матиме кінець.

Скрут розумів усю недоречність своїх думок. Бачив, що вони накладають відбиток на його поведінку, переживав, ловлячи тривожні погляди товаришів. І не міг нічого з собою вдіяти. Йому здавалося, що він раптом став на кораблі зайвим. У той час, як решта працювали, він, зайнятий самокопирсанням, нічого корисного не зробив. Повільно і марно текли його дні. Навіть астрономічні спостереження, найулюбленіше його заняття, не приносили того задоволення, яке він відчував, знаходячись на заатмосферних станціях Землі. Він складав карти, сумлінно, старанно, як курсант космічної школи на першому році навчання. А в глибині мозку весь час пульсувала гадка, що це, либонь, міг би зробити й автомат. Знімки потім проаналізував би будь-який фахівець. І часом думалося, чи не краще було бути в анабіозі?

Він зрадів цьому розвідувальному польоту. Зіткнення з невідомим, нехай і неживим світом, — мрія кожного космонавта. До того ж це не нерухомість зорельота у дрейфі, яка, між іншим, нічим не відрізняється від польоту з субсвітловою швидкістю: відстані Всесвіту були більшими за людське уявлення про простір і час. Але чи буде він радіти, коли повернеться? Чи здолає парсеки, яких не видно і які все ж існують, бо виявляються в безконечних і нудних роках. Кажуть, що найкращий лікар від нудьги — праця. Безперечно, це так. Тільки йому ще треба, щоби праця давала відчутний результат, щоб вона, задовольняючи його, знаходила відгук у інших, була корисною.