Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 37)

На мить Балачан ніби збоку подивився на цю картину і тоді побачив серед засмаглих тіл себе. Ось він повернувся до сусіда, заговорив з ним. «Мій останній день», — повідомив сусід. «Куди?» — спитав він. «Додому, на Марс». На Марс то й на Марс. Більше вони ні про що не говорили, Балачан це добре пам’ятає. Але йому раптом уявилося продовження тієї розмови, ніби сусід розповідав про Марс, а він, Балачан, бачив усе це, тільки не зі слів сусіда, а так, неначе все було на Марсі з ним особисто. До деталей. І при цьому він увесь час дивувався, що ніби сам собі задає питання: яка будова планетольота, як виглядає марсіанський ландшафт. Від цих спогадів думки непомітно перекинулися на Кам’яний М’ячик. І як тоді, гори почали набувати обрисів фантастичних споруд. Потім кам’яний виступ, на якому він зараз сидів, здався зовсім не виступом, а приступкою високого ґанку перед зачиненими дверима…

І тут Балачан схаменувся, потряс головою, відганяючи надокучливу ману. Глянув на годинник. Вісім хвилин на третю. До світанку ще довго. Він підвівся, відійшов на декілька кроків, постояв, знову зиркнув на годинник. Час тягнувся дуже повільно. Минуло всього п’ять хвилин. І раптом його мов повело сісти на виступ знову.

Супутниця Кам’яного М’ячика опустилася за гори, у тіснині стало зовсім темно, і Балачан навпомацки знайшов свій виступ. Це було до речі, бо голова зробилася важкою, як після напруженої, тривалої праці. Він спробував розслабитися. Голова полегшала, але зате повернулися попередні фантастичні видіння. Незнайоме, неземне поселення дивної архітектури. Будинки, подібні до скель, що нависли над широкою рікою, вкритою легкими брижами. Над ними сяє блакитне небо. А потім почалося щось незрозуміле. Вода в ріці заклубочилася парою, небо потемніло, і на ньому проступили зорі, яких не могло загасити навіть денне світло. Лаланд? Балачан подумав, що вельми схоже, і тоді зауважив нові подібності: висохла ріка нагадувала вже знайому йому долину.

«Знову те ж саме!» — майнуло в голові. Балачан аж розсердився, хотів підвестися й піти і… зостався. Бо раптом подумалося, що варто було б подивитися, чим усе це скінчиться. І справді, у долині тим часом почали розгортатися нові події. В одній зі скель-споруд з’явилася щілина, і в ній показалося щось кругле, мов людська голова в гермошоломі. Балачан мимоволі напружився, буцімто міг розгледіти, хто це там вилазить зі скелі. Дивно, але він побачив очі. Немов людські. Вони дивилися крізь оболонку гермошолома з неприхованим смутком. Балачан аж здригнувся під цим поглядом. Гермошолом повернувся туди-сюди і сховався у щілині, а затим зникла і сама щілина. Балачан відчув, що його полишають сили. Але перш ніж він втратив свідомість, йому ще уявився незнайомий космодром, стрімкий зліт ракети і маленька зірочка у невідомому сузір’ї.

— Балачане? Гей, Балачане! — цей поклик почувся Балачану далеким, нереальним, адресованим комусь чужому. — Я зараз! — цього разу він впізнав голос і здивувався, чого захвилювався Тарасевич.

І раптом згадав усе, що йому нещодавно привиділося.

— Ти заснув? — питав Тарасевич, саджаючи гравіліт поблизу від Балачана.

Балачан окинув його невидющим поглядом, він усе ще не міг вирватися з-під влади своїх сумнівів.

— Ходімо, — м’яко, як до хворого, звернувся до нього Тарасевич і узяв під руку.

Балачан слухняно встав і несподівано для себе, і тим більше для Тарасевича, попросив:

— Я хочу переглянути твій сьогоднішній щоденник.

Тарасевич уважно глянув на нього і повернув до станції.

— А знаєш, — сказав Балачан, коли вони увійшли в будівлю станції, — я вже добре себе почуваю.

Тарасевич мовчки підвів його до столу, де знаходилися записи про сьогоднішнє чергування. Балачан взяв їх до рук і опустився в крісло.

— Так воно й є. З другої восьми до другої тридцять ти просвічував тіснини.

— То й що з того? — Тарасевич знову ставав сам собою. — Як я розумію, ти на мене за це не кривдуєш?

— Навпаки…

— Он як! — задоволено сказав Тарасевич. Він перевірив, чи увімкнений зв’язок з базою, і спитав: — Ти нас чуєш?

— Чую! Що там у вас?! — нетерпляче крикнув Камай.

— Зараз приїдемо, Балачан проінформує.

Камай ледве дочекався їх.

— Такі справи, — сказав Балачан, коли вони з Тарасевичем, скинувши скафандри, всілися у затишнім салоні бази. — Ці шурхоти, за якими ми ганялися стільки часу, певніш за все сигнали. Ти, Камаю, вірно вловив суть проблеми. Так, сигнали, — продовжував він, — залишені для нас чи нам подібних колишніми аборигенами планети. Вдала імітація біострумів. Гадаю, що передавач знаходиться десь поблизу, в районі долини. Можливо, навіть схований над виступом, на якому мене огортали спогади про Землю і опісля приходили видіння. А можливо, передавачі розкидані по всій планеті, це навіть більш вірогідно. Відчувши наші біоструми, вони потім примушують нас подумки відповідати на питання про нас, людей, про наші міста, уклад життя. Навряд чи автомату це потрібно як інформація. Найімовірніше він повинен переконатися, що склад думок, принцип мислення і в його господарів, і в істот, що потрапили у поле його дії, однаковий, що ми можемо розуміти один одного. І тоді передавач «розказує» розумним пришельцям про долю планети і цивілізації, яка тут колись була. Природно, все це загально, штрихами. Але головне є — зникла цивілізація послала звістку собі подібним.

— Що за користь з тієї звістки? — промовив Камай, вражений неймовірністю повідомлення Балачана. — Їх самих давно немає.

— Хтозна! — не згодився Балачан. — Коли я вірно зрозумів, усе не так просто, як ти вважаєш. Історія цієї планети нагадує мені марсіанську — та ж поступова втрата атмосфери, зневоднення, зникнення умов для життя. Але мешканці Кам’яного М’ячика підготувалися до такого повороту подій. Мені здається, вони переселилися в інше місце. Те сузір’я, яке я бачив, а точніше зірочка в ньому, очевидно, і є цим місцем. Сузір’я мені не знайоме, але так і повинно бути. Ми ж знаємо зірки тільки за земним уявленням. Звідсіля сузір’я виглядають інакше. Однак, гадаю, я зможу намалювати його, і наші астрономи, знавці космосу точно скажуть, де це. Ну, та то вже клопіт фахівців. А ми своє завдання, здається, виконали, розгадали суть шурхотів.

— Цікаво… — промовив Камай і глянув на Тарасевича: — А ти чого мовчиш?

Той стенув плечима.

— Якби не наш доктор, — засміявся Балачан, — я певніш за все пройшов би повз це відкриття. Просто думав би, що мені вся ця фантасмагорія привиділася.

— Приший-пристебни, — буркнув Тарасевич, ховаючи ніяковий погляд.

— Кинь, не блазнюй, — з прикрістю сказав Балачан, — ми славу не ділимо. Але саме ти непомітно підштовхував мене до єдино правильних дій. Я надто добре знаю тебе, щоб пропустити твій навіть маленький натяк. Ти сумнівався, вірно, тому й не говорив прямо, але ти не виключав, що справа прийме такий поворот. Чи не так?

— Вигадник!

— Помовч ти, — обурився Камай, — дай дослухати. Згоден, Балачане, шурхоти — це біоструми, які ані ми, ані Туровець не могли розшифрувати. Але чому зникав зв’язок?

Балачан подумав і відказав:

— Цього я не знаю. Спитаєш, як повернемось, у інженерів. Бо до нашого випадку, сподіваюся, це відношення не має. — Він підвівся і сказав: — Ходімо, друзі, складемо повідомлення на Землю.

Балачан вийшов першим, за ним рушив Тарасевич. Обидва спокійні, буденні, немов нічого надзвичайного не сталося. Камай подивився їм услід і обурено й разом з тим із захопленням сказав:

— Кремені!..

БАЖАННЯ ЗБУЛОСЯ, АЛЕ…

З тієї миті, як Раїса Федорівна увійшла до класу, Слава відчув тривогу. Вчителька не повинна була викликати його, він відповідав тільки недавно. А в грудях все одно щеміло. Від їх Раїси Федорівни можна було очікувати всього — і чого хочеш, і чого не хочеш. Слава не хотів, щоб його сьогодні викликали, не вивчив урок. Та хіба в житті буває так, як тобі треба? Ось і сиди, тремти. І чому це людина не вміє вгадувати своє майбутнє? Ну хоча б трішечки, на яку годину або навіть на півгодини наперед…

А вчителька не поспішала. Вона уважно, ніби оцінюючи кожного, провела поглядом по партах і знову схилилася над класним журналом. «Ну що вона там корпається, — занепокоївся Слава. — Кіл то й кіл. Аби швидше вже». І тоді уявив собі, як стоїть перед вчителькою і як вона запитує: «Селівонік, за який час обидві труби наповнять басейн?» Наче це так уже важливо. У батька в інституті електронно-обчислювальна машина за кілька хвилин підрахувала, скільки води принесе ріка в ціле водосховище за рік, за два… А знадобиться, то й на десять років наперед підрахує. Але сцена ганьби була такою яскравою, що Слава аж стрепенувся.

— Ти чого? — штовхнув його в бік сусід Костик Манцевич.

— Викличе тебе, тоді будеш знати, — прошипів роздратовано Слава.

— Біда велика! — Костик був відмінником, і для нього цієї проблеми не існувало.

Славі стало кривдно, що є люди, які не бояться вчителів, і він вирішив під’юдити товариша.

— А ти знаєш, що тобі покладуть? — шепнув він, косуючи, чи не чує Раїса Федорівна.

Костик відкрив рота, хотів, певно, сказати, що не сумнівається. Але він був сумлінним хлопцем, і тому завагався.

Слава помітив на його обличчі розгубленість, переможно подивився і сказав:

— Бачиш…

І тут вчителька нарешті зробила вибір. Викликала Костю.