Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 22)

Він не мав на увазі нічого певного, коли говорив це Віті. Просто згадалися досліди в лабораторії відомого фізика, які йому доводилося спостерігати. У лабораторних умовах фізикові вдалося отримати дещицю нуль-речовини. Досліди ледве не закінчилися катастрофою, бо у вакуумну кулю, де знаходилося нуль-речовина, потрапив спрямований промінь негативних мезонів. Вибух зруйнував лабораторію, добре, що отриманої речовини було мало.

Ось у Бурмакова і з’явилася думка спробувати розрізати куб мезонним променем. Декілька годин просидів він біля обчислювальної машини. Теоретично наче підтверджувалася така можливість. Ще кілька днів він конструював мезонатор, здатний випромінювати спрямований постійний потік негативних мезонів. На Плутоні не потрібно було турбуватися про вакуум. Тут він був замість атмосфери.

І ось настав день, коли знесиленому Павлові здалося, що він побачив сонце.

Йдучи на дослід, Бурмаков не зміг умовити Вітю залишитися в кораблі, а наказувати не став.

— Загинемо, то разом, — по-дорослому відповів йому хлопчик, — все одно без вас ми не зможемо повернутися на Землю.

Вітя був весь час поряд з командиром. Вони удвох встановлювали мезонатор, потім мовчки чекали, поки осяде невидимий пил, піднятий, очевидно, їх вовтузінням.

Блакитний промінець блиснув в одвічній пітьмі печери, яку цього разу не освітлював корабельний прожектор. Ніби прозора пара заклубочилася у місці його дотику до чорної поверхні куба, мікрофони уловили легке шипіння. Бурмаков обережно провів промінцем униз, поволі описав ним коло. Робота була закінчена, якщо тільки вона дала що-небудь. Вимкнули мезонатор, засвітили ліхтарики. У печері стало світліше, але люди не наважувалися зрушити з місця. Потім Вітя не витримав, підбіг до чорного куба і вдарив по обпиляному місцю. Коло хитнулося, повернулося і, випавши в печеру, відкотилося вбік. Вітіна рука безперешкодно просунулася в порожнечу.

— Степане Васильовичу! Степане Васильовичу! Там, там… Нічого не видно.

Він забув, що тримає в руці ліхтарик і може ним освітити куб всередині. А Бурмаков не рушав з місця і не здогадувався підказати йому зробити це.

Вирізати прохід було вже зовсім простою справою. Стінки куба виявилися тонкими, не більше п’яти міліметрів. Бурмаков не помилився в своїх припущеннях: тут був склад. Приблизно сотня невеликих циліндриків, завдовжки з півметра і діаметром у десять сантиметрів, лежала, складена біля задньої стінки.

— Яке їх призначення? — покрутив Бурмаков циліндрик. — Цікаво.

— Ага, — Вітя схопив один з них і виніс у штольню. — Він не дуже важкий.

Спалахнув прожектор. При яскравому світлі циліндрик здавався коричневим. Вітя попрямував до виходу, щоб краще роздивитися знахідку.

— Погляньте, — закричав він, — ось щілинка, напевно, ковпачок відкручується!

Бурмаков узяв циліндрик, що лежав ближче від інших, зняв ковпачок. Циліндрик був порожній.

— У них нічого немає, — Бурмаков не приховував свого засмучення.

Витратити стільки часу і сил, а навіщо? Упевнений, що циліндрики порожні, він узяв наступний і не дивлячись почав згвинчувати ковпачок. Один оберт, другий… Яскраво-синя маса поповзла з циліндрика, на очах змінюючи свій колір, збільшуючись у розмірах.

Бурмаков рвонув Вітю за плече, підминаючи під себе.

Звільнившись з циліндра, золотиста куля на мить повисла над ним, загрозливо потріскуючи і витягуючись. Ковзнувши по нозі Бурмакова, куля вилетіла з штольні і там, на просторі, засяяла сліпучим сонцем.

Все це тривало не більше хвилини. Коли Бурмаков і Вітя схаменулися, навколо них було вже так темно, що промінь прожектора в двісті тисяч ват здавався тьмяним світлом гасниці.

Що у нього пропалений скафандр, Бурмаков помітив не відразу: під скафандром був ще і звичайний, легкий космічний костюм. Степан Васильович раптом відчув, що замерзає нога. Він поглянув і вжахнувся. Лічильник, проте, не показав небезпечної радіації, і Бурмаков трохи заспокоївся. Проте, нічого не кажучи Віті, він пішов на корабель і зробив собі укол протирадіаційної вакцини.

11

Вони обнишпорили в кубі всі закути, перекопали печеру. Бурмаков був упевнений, що поряд повинно бути щось іще. Не могли ж ті, хто зберігав тут циліндри з конденсованою енергією для якихось транзитних космонавтів або для своїх буденних потреб, не залишити ще що-небудь. Таке, що розповіло б про них більше, допомогло б розкрити призначення цієї енергії.

Проте, окрім циліндрів, більше нічого вони не знайшли. Колишні невідомі мешканці Плутона, мабуть, були економними і не розкидали даремно свої речі. А, можливо, час стер сліди? Незважаючи на знахідку, Бурмаков і Вітя поверталися до «Набата» незадоволені. Вона не наблизила їх поки ні на йоту до мети. Турбувала і доля Павла, який вже десяту добу не давав про себе звістки. Не змовляючись, вони повернули в той бік, куди він вирушив на розвідку. Йшли мовчки, не вірячи, що зустрінуть його, але і не наважуючись повернутися назад. Бурмаков прикидав уже, як пристосувати всюдихід, коли несподівано почулися короткі сигнали-виклики. Це був Павло, але працювала чомусь тільки його автоматична станція-пеленгатор. Вона подавала сигнали з району «Набата». Бурмаков і Вітя щосили побігли назад і біля корабельного підйомника зіткнулися з Павлом.

Оброслий бородою, виснажений, Павло незмигно дивився на своїх товаришів.

Його довгий погляд міг видатися божевільним, якби в ньому не палало саме життя. Воно немов світилося крізь пластикове скло скафандра.

— Він знайшов щось, — шепнув Вітя Бурмакову, під’єднуючи до скафандра Павла запасний кисневий балончик.

Павло, мабуть, почув шепіт. Його губи здригнулися, беззвучно заворушилися. Він показав пальцем на кіноапарати, що висіли на поясі.

— Проявити? — запитав Вітя, підтримуючи його за плечі.

Щось схоже на «угу» вирвалося з вуст Павла, і він поволі став осідати, непритомніючи.

Його підхопили на руки, внесли до дезокамери. Після довгих лікувальних процедур несвідомого Павла напоїли поживним розчином, зробили уколи і вклали на ліжко під антигравітаційний ковпак. Потім зайнялися кінокамерами.

Не відриваючись, дивилися люди на залишки чужої цивілізації…

— Це тільки один слід, один куточок, — заговорив Бурмаков, коли закінчилися стрічки зі скупими кінокадрами. — Які відкриття чекають тут нас і тих, хто прийде сюди опісля! Як чудово, що людина змогла вирватися за межі Землі!

— Ми побуваємо там? — Вітя збирав плівки, і весь його вигляд говорив, що він готовий рушити в дорогу хоч зараз.

— Повинні. Але не раніше, ніж дізнаємося про природу енергії циліндрів. Знову пішки туди йти користі мало, та й нікому. Павло Костянтинович зовсім слабкий і, мабуть, не скоро видужає. А я поки, як бачиш, зайнятий.

Вітя хотів було запропонувати свою кандидатуру, але, зустрівшись з суворим стурбованим поглядом командира, промовчав.

Для Бурмакова почалися дні безперервної праці, мабуть, найнапруженішої за всі його роки. Вітя, сидячи біля Павла, бачив, як маленькими сонцями сліпуче спалахували вогняні кулі, які Бурмаков, проводячи досліди, випускав з циліндрів, а потім довгі години не відходив від рахункових електронних машин. Рахував, перераховував, а назавтра починав все спочатку. Командир став похмурим, нервував, чого раніше ніколи з ним не було. Вітя гадав, що це від невдач у роботі.

Але з Бурмаковим було інше: він раптом відчув, що швидко втомлюється. Спочатку він ще бадьорився, переконував себе, що це від перенапруження. Потім відчув, що його починає нудити. Хороший лікар, як і багато з тих, хто присвятив своє життя вивченню космосу, він незабаром зрозумів, що доля його вирішена. Чи не той це випадок з пропаленим скафандром?.. Чи не ті невідомі випромінювання, яких не зміг відзначити лічильник Гейгера, проникли в організм крізь легкий спідній космічний костюм і зараз роблять свою справу? Якби хоч знати, які вони? Тоді можна було б ще боротися. А так — тільки витрачати час. Попереду все одно смерть. Але не можна допустити, щоб разом з ним загинула експедиція.

Бурмаков упрягся в роботу зі ще більшим злом і упертістю. А коли вже відчував, що вичерпуються сили, робив собі тонізуючий укол. Це на деякий час допомагало, бадьорило і, здавалося, повертало здоров’я.

Трапилося так, що саме його хвороба, яка коштувала йому життя, допомогла розгадати таємницю циліндрів. Одного разу, коли він працював на обчислювальній машині, запобіжні індикатори головного пульта застережно заблимали. Бурмаков здивовано озирнувся, але нічого небезпечного не помітив. Проте індикатори не вгавали. Тоді він підійшов до бічного ілюмінатора. За вікном не було нічого нового. Він обернувся і завмер, відчуваючи, що ноги ніби приросли до пластикової підлоги. Індикатори не світилися. Витираючи з лоба крапельки поту, він зробив крок, другий, і… червоні вогники замигтіли знову. Сумнівів бути не могло. Він випромінював сам. На мить цікавість ученого виявилася сильнішою за страх перед фатальною невідомістю. І це було щастям для його товаришів. Абсолютно точні прилади відповіли: жорстке випромінювання.

Тепер отримати його повну характеристику було не так уже й важко.

Якби він знав це раніше, то, імовірно, можна було б нейтралізувати дію радіації. Тепер уже було пізно. Бурмаков сів за пульт, спробував зібратися з думками, але вони стрибали, немов ті індикаторні вогники. Степан Васильович навів телескоп на Землю.