Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 23)

Далеко-далеко, за шість з половиною мільярдів кілометрів від «Набата», засвітилася срібна зірочка в блакитному ореолі. Десь там була Москва, місто, в якому він народився і виріс. Бурмаков напружив зір, і йому здалося, що на екрані з’явилися контури Євроазійського материка, Батьківщина. А може, лише здалося? Та чи це головне? Головне, що вона, Батьківщина, є. Вона зігрівала його серце в кожному польоті і зігріває зараз. Вона чекає від нього, свого посланця і сина, що він і це завдання виконає обов’язково, розповість людям про життя на чужих планетах. Вона переживатиме, якщо він загине. А чи хоче він цього? Ні. Він хоче, щоб Батьківщина у будь-якому випадку могла пишатися своїм вірним сином.

Нелюдським зусиллям волі Бурмаков примусив себе думати про циліндри. Один компонент їх енергії зараз був йому відомий. А другий, третій, четвертий? Йому раптом згадався вибух лівої дюзи і маленьке сліпуче сонце, що вирвалося з неї. А що, як..? Ідея, що спала раптом на думку, була дуже простою. Складний розрахунок електронної машини підтвердив її. Бурмаков швидко одягнувся і пішов до печери.

Назавтра він сказав Віті:

— У циліндрах знаходяться захищені сильним магнітним полем оголені атоми речовини і антиречовини. Як тільки магнітна оболонка слабшає, починається процес анігіляції — той процес, який повністю перетворює речовину на енергію.

— Те, що ми намагаємося зробити на Землі? — перепитав Вітя, якому Бурмаков показав і пояснив свої розрахунки.

— Так, — підтвердив Степан Васильович. — Хоча багато що мені наразі незрозуміло. Але гадаю, що енергію, приховану в атомах речовини, ми зможемо використовувати у своїх двигунах. Звичайно, якщо вдасться ці атоми відокремити від антиатомів.

Знову майже добу Бурмаков не відходив від рахункових машин. Всі вони працювали з граничним навантаженням.

Через 23 години Бурмаков отримав відповідь, яку шукав багато тижнів. Пальне для двигунів було знайдене.

— Шкода, що Павло Костянтинович не поїде з нами на руїни міста, — упевнений, що ось тепер вони з командиром нарешті поїдуть до плутонового міста, Вітя щиро поспівчував своєму старшому другові.

— Ти поїдеш сам, мій хлопчику, — сумно і ласкаво сказав Бурмаков і втомлено відкинувся на спинку крісла. — Але спочатку я повинен виготовити перетворювач. Ось дані, зроби розрахунки. — Він пішов до спальні і ліг під антигравітаційний ковпак поряд з Павлом.

«Зовсім виснажився», — співчутливо подумав Вітя.

Бурмакову ставало все гірше й гірше. Вже не допомагали навіть тонізуючі і антирадіаційні уколи. І коли Вітя вирушав до відкритого Павлом міста, командир, всупереч звичаю, не пішов його проводжати. Він тільки попросив:

— Не затримуйся, Вітю.

Якби він сказав хоч слово про свою хворобу, Вітя не поїхав би. Але Бурмаков змовчав.

12

З щоденника Віті Осадчого

15 січня за земним численням

«Набат» проходить орбіту Марса. Ми повертаємося на Землю. Багато подій відбулося з того часу, як почалася наша експедиція. Про деякі з них я писав вже. І зараз мені залишилося розповісти тільки про найостаннішу. Минуло вже декілька місяців, як не стало С. В., але наше горе не забувається.

Я не здогадувався, що С. В. безнадійно хворий. Вважав, що він просто дуже втомився. Я повернувся через три земні тижні і ледве впізнав нашого командира. Він був схожий на П. К. Правда, П. К. видужував, а С. В., як з’ясувалося, вже видужати не міг.

Моє повернення підбадьорило С. В. Я привіз декілька кілометрів відзнятої плівки, і він, не відриваючись, проглядав її, раз у раз коментуючи окремі кадри. Так, П. К. відкрив поселення, залишки якого, завдяки надзвичайно твердому ґрунту Плутона і великому холоду, збереглися на багато тисячоліть. Так, зокрема, сказали прилади, які досліджували уламки стін і порох, що залишився від предметів.

Дивна цивілізація була на цій планеті. Нам її навряд чи вдасться зрозуміти. Повне торжество геометрії. В усякому разі, все те, що ми бачили, мало строго визначену геометричну форму. Хто прокладав прямі вулиці, будував багатоповерхові будівлі, схожі на кулі, куби, конуси, паралелепіпеди? Хто, нарешті, запас ту енергію, яка дозволила «Набату» вирватися з полону Плутона? Ми ніде не знайшли слідів їх самих, розумних, сильних істот. Що ж, це не дивно, минуло дуже багато часу, який стер всі сліди органічного життя.

Але С. В. був зі мною не згоден.

— Вони повинні бути, — упевнено казав він, — у вигляді відбитків на викопних породах, на фотознімках або ще якихось знімках, здатних зберігатися нескінченно довго.

Як бачите, ми вже не сумнівалися, що тут колись були розумні істоти. Ми бачили їх житло, користувалися їх енергією. Могли будувати різні припущення, навіть фантастичні, про їх життя. Тільки С. В. припущення не задовольняли. Він немов поспішав кудись і вимагав доказів, щохвилини примушуючи мене розповідати, де і за яких обставин я знімав той чи інший кадр. Я відповідав і дуже шкодував, що чогось у моїх відповідях для С. В. не вистачає. Сам він, напевно, помітив би значно більше, і його висновки були б куди ґрунтовнішими.

Ми багато фантазували, намагаючись скласти більш-менш обґрунтовану гіпотезу про існування життя на Плутоні. Коли б не хвороба С. В., ми обов’язково привезли б на Землю щось більш певне, бо, і фантазуючи, він науково обґрунтовував свої припущення.

Я, здається, все йому розповів і гадав, що на цьому закінчиться його інтерес до моїх кінострічок. Але помилився. С. В. став переглядати їх удруге і раптом зупинився на кадрі, знятому в самому кінці пошуків. Недалеко від міста був дивно рівний майданчик. Це пізніше з’ясувалося на плівці, оскільки його помітив не стільки я, скільки інфрачервоні локатори. С. В. довго вивчав цей кадр. Навіть з лупою досліджував кожен сантиметр екрана, на якому була збільшена проекція того кадру. Потім, стримуючи хвилювання, запитав:

— Ти нічого там не знайшов?

— Сміття і кам’яні уламки я залишив у мішку в дезокамері.

Мені останнім часом було не до експонатів, які я зібрав. Я турбувався про С. В. І П. К. І, крім того, нічого незвичайного не чекав від своїх знахідок, щоб віддавати їх в автоматичні лабораторії. Таке саме сміття приніс і П. К., і ми його досліджували якнайретельніше.

С. В. вдягнув легкий космічний костюм і вийшов у дезокамеру. Він пробув там декілька хвилин і повернувся, тримаючи в руці дві маленькі чорні коробочки. А я ж гадав, що це звичайні камінчики.

Не пам’ятаю точно, чому спало мені на думку спрямувати на коробочки електронні промені. Напевно, тому, що інші спроби дізнатися, в чому їх призначення, не дали нічого. Так от, не встигли ми це зробити, як раптом ожила наша приймальна радіостанція, що працювала на хвилях довжиною до одного міліметра. С. В. відразу ж синхронізував її з телеекраном і знову почав опромінення. Екран засвітився, на ньому замигтіли різної довжини прямі і ламані лінії, як на погано відрегульованому телеприймачі.

О, які це були дні! Ми пробували сотні, тисячі варіантів налаштування — і все безрезультатно. І в той же час відчували, що рішення десь поряд.

Ми могли тепер летіти далі або повертатися додому. У нас вистачало енергії. Я сказав про це С. В. Але він зволікав. Тепер мені зрозуміло, чому, а тоді я дивувався, гадав, що він хоче сам поїхати до руїн міста, відкритого П. К.

Ні, у С. В. такого наміру не було. Він працював з коробочками і нарешті багато чого досяг. Лінії на телеекрані стали повторюватися в строгому порядку, набули замкнутості. Це були знаки. Нам ще треба буде розгадати їх значення. С. В. стверджував, що він, настроюючи екран якось уночі, помітив картину з краєвидами чужої планети. Ми тоді з П. К. спали, і поки він розбудив нас, з екраном щось трапилося. С. В. був дуже збуджений, говорив квапливо, уривчасто, і очі його гарячково блищали.

Це був останній день життя С. В. Він все повторював:

— Ось і збулася моя мрія: я побачив нарешті чужий світ.

Мені стало трохи ніяково. Якась відчуженість лунала в його голосі. Щоб розвіяти його невеселі думки, я запитав:

— Звідки ви, Степане Васильовичу, здогадалися, що я там, на майданчику, знайшов щось цікаве?

Він погладив мене по голові, зовсім як колись на Землі, і сказав:

— Той майданчик нагадав мені знаєш що? Баальбекську веранду. Я подумав: там були неземні істоти. Вони і залишили пам’ять про себе. Тут теж хтось побував. Тому важко сказати, що зі знайденого нами на Плутоні місцеве, а що — чуже. Але й одне і друге свідчать про життя.

Я знову запитав:

— А що ви побачили, Степане Васильовичу, на екрані?

Він стомлено заплющив очі, посидів так мовчки декілька хвилин і почав розповідати. Я записав розповідь на магнітну плівку і наводжу її повністю. П. К. каже, що тут важко відрізнити фантазію С. В. від дійсності. А я упевнений: С. В. все це не вигадав.

«За допомогою електронних обчислювальних машин мені вдалося розшифрувати зміст сигналів, випромінюваних знайденими Вітею передавачами. Даруйте, що я не встиг записати код, який допоміг мені прочитати сигнали. Пізніше ви зрозумієте, чому я не зробив цього. Але я спробую розповісти про все побачене своїми словами.

На відстані одинадцяти світлових років від Землі (сто десять трильйонів кілометрів) знаходиться сузір’я Індійця. Астрономи Землі давно помітили, що зірка Епсилон цього сузір’я схожа на Сонце і що навколо неї обертаються планети. Пам’ятаєте, коли Павло Костянтинович прийняв звідти невідомі радіовипромінювання, то у багатьох учених виникла думка: чи не розумні істоти послали їх до нас? Тоді це була тільки смілива здогадка. Тепер я стверджую, що це так. Планети навколо Епсилона населені високоорганізованими істотами.