Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 24)

У своєму розвитку мешканці Епсилона набагато випередили нас, землян. Вони навчилися повністю перетворювати речовину на енергію, зуміли побудувати чудові космічні кораблі, а потім навіть по-своєму перебудувати планетну систему Епсилона. На жаль, мені не вдалося зрозуміти, чи наш Плутон — це одна з їх планет, колись перетворена в своєрідний космічний корабель, чи це вони побували на Плутоні, і тут ми знайшли їх сліди.

Ви — молоді. Ви ще дізнаєтеся про те, про що не встиг дізнатися я. Шукайте нові сліди невідомих космонавтів, і ви зрозумієте таємницю Плутона, дізнаєтеся, яка катастрофа спіткала цю планету».

А за годину С. В. одягнув скафандр і сам вийшов на Плутон, заборонивши йти за ним.

На телеекрані ми бачили, як він стояв на сусідній скелі, довго дивився на небо і потім пішов. Спочатку швидко, потім повільніше, поки не захитався. Коли я прибіг до нього на допомогу, С. В. був вже мертвий. У руці він тримав мікроплівку. Вона виявилася його наказом-заповітом.

Виконуючи волю покійного, ми поховали його на Плутоні в печері, поряд з кубом. А самі повертаємося на Землю. Але С. В. весь час з нами. Це за його програмою автомати ведуть наш корабель. Це його розрахунки, зроблені від нас крадькома, допомогли нам уникнути неприємних космічних зустрічей з великими планетами і астероїдними поясами. Вмираючи, він пам’ятав буквально про все. Навіть про те, що обіцяв Павлові повернути до Сатурна. Він вибачався, що не включив це в програму автоматів-пілотів. Він не хотів піддавати нас додатковому ризику.

Нещодавно радіо із Землі повідомило, що на Плутон відправлена нова експедиція. Серед її екіпажу і Валя. Вони поспішали нам на допомогу, тому що ми довго не подавали про себе звісток. Що ж, я радий. А П. К. засмучений. І це зрозуміло. Адже він знову розлучається з Валею. Скоро ми зустрінемося з екіпажем нового корабля. Тут, у космосі. Потрібно буде передати їм те, що ми дізналися. Їм буде легше. А ми повернемося на Землю. А потім…

Степан Васильович Бурмаков мріяв побувати на планетах, населених розумними істотами. Ми з П. К. присягнулися зробити це за нього.

Ми ще повернемося в космос!

СТРИБОК У НІЩО

Сліди обривалися, неначе у Корзуна раптом виросли крила і він злетів у фіолетову безодню безхмарного неба Сирени. Цього, звісно, бути не могло. Але все ж цікаво, куди дівся Корзун? Шабанов повторив питання вголос, глянув на Саватєєва. Той не відповів, і Шабанов знову подивився на сліди. Чіткі, як на м’якій глині, з рубчиками і смужками від важких черевиків скафандра, вони починалися відразу під скелею, на якій зараз стояли Шабанов і Саватєєв зі свитою роботів і з якої годину тому зістрибнув униз Корзун. Він точно не поспішав — сліди були акуратні, навіть в останній ямці стінки обсипалися не більше, аніж у решті. А далі жовтів незайманий пісок, аж до самої води, до якої залишалося ще метрів десять.

— Хвилі змили?.. — Саватєєв сказав це невпевнено, швидше щоб порушити мовчанку.

Шабанов зрозумів товариша і невесело посміхнувся: море було на диво спокійним, мов лісовий ставок десь на Землі. За ті хвилини, що минули від миті, коли з Корзуном припинився зв’язок, воно не встигло б угамуватися. Тай постійні багатоденні спостереження свідчили, що море бушує тільки вночі. І Шабанов сказав:

— Тут щось інше, хоча, здається, окрім моря він не міг ніде подітись.

— А що, коли… — здогад був недоречним і страшним, і Саватєєв не відважився висловити його до кінця.

Знову Шабанов зрозумів його і заперечно похитав головою:

— Ні! Прибережний пісок — не трясовина.

— А яма, зсув чи ще щось?! Не могла ж людина зникнути серед білого дня, нічого по собі не залишивши.

— Сирена — не Земля, який вже тут білий день.

Флегматичність і логіка, які лунали в словах Шабанова, вивели Саватєєва з рівноваги.

— Біда трапилася! Біда! Чуєш?! — закричав він.

— Не кричи, — поклав йому руку на плече Шабанов. — Криком тут не допоможеш. Я ж сперечаюся з тобою, щоб себе переконати і швидше з’ясувати істину.

Саватєєв трохи зм’як і запропонував:

— Давай перевіряти варіанти.

Два роботи, схожі на людей, одягнутих у незграбні скафандри, підійшли до урвища. Обережно, мов старі діди, почали злазити вниз.

Нетерплячого Саватєєва завжди дратувала ця поважність у рухах роботів, які навіть у небезпечних обставинах ніколи не втрачали свого механічного спокою. Він знав, що саме так вони запрограмовані, їх електронний мозок не розуміє емоцій, але не міг не сердитися. І зараз, не стримавшись, крикнув:

— Гей ви, хутчіш ворушіться!

Роботи на мить завмерли, мов по команді повернули голови, наче справді здивувалися несподіваній вимозі і образливому тону, і дружно відповіли:

— Степінь небезпеки 0,4. Працюємо в граничному режимі.

Саватєєв трусонув головою, а Шабанов усміхнувся.

— Та ну вас! — крикнув Саватєєв і зістрибнув на пісок до роботів.

— Далі не можна! Далі не можна!

Незворушний голос робота тільки підстьобнув Саватєєва, і він, зірвавшись з місця, кинувся до берега. І відразу ж засмикався в безвільному пориві, схоплений роботами за руки.

— Далі не можна! Далі не можна! — неспішно і монотонно лунало в шоломофоні.

— Кинь, Павле! — сказав Шабанов згори. — Ти ж сам настроїв їх на небезпеку.

Саватєєв зрозумів недоречність своєї поведінки. Переставши опиратися, він буркнув:

— Гаразд, гаразд уже, буду стояти.

Роботи відразу випустили його зі своїх міцних залізних обіймів і закрокували далі, буцімто нічого не сталося. Вони дійшли до останнього сліду, постояли, зробили ще один крок уперед і ввімкнули апаратуру.

Шабанов дивився на екран, який світився рівним зеленкуватим світлом, і чекав, що ось зараз виправдається міркування Саватєєва і під шаром піску вони побачать Корзуна. Шабанов не хвилювався. Це був би не такий уже поганий варіант — Корзун хоч і в легкому герметичному костюмі, але міг би протриматися і більше години, кисню вистачало ще годин на десять.

Жодна іскорка не потривожила однорідне мигтіння екрану. Пісок був суцільним, без сторонніх предметів на багато метрів углиб. Роботи ще покрутилися навколо, щоразу досліджуючи більшу площу, і повернули назад.

Либонь тільки тепер Шабанов у повній мірі усвідомив, що трапилося. Раніше йому здавалося, що це якийсь жарт з боку Корзуна, або якщо і є тут якась таємниця, то вона безпечна. Він подивився на море. Воно було, як і раніше, спокійним, а йому вже уявлялося грізним. Що він може сказати певного про цю могутню й непередбачувану ворожу силу, яка сконденсована в величезній масі води? Нічого. А ця ж бо сила може просто підім’яти людину, не залишивши ніякого сліду. Можливо, ось так, як сталося з Корзуном. І що, врешті, вони знають про Сирену?

Місяць тому зореліт «Памір» зробив посадку на Сирені. Планета мала атмосферу з доволі високим вмістом кисню, воду, близьку за своїми хімічними властивостями до земної, і разом з тим була позбавлена складних форм органічного життя. Дивно було дивитися на високі голі гори, піщані пустелі, оточені з усіх боків морями.

Мертва планета, цікава своїми атмосферними явищами. Єдина в своєму роді у системі Альтаїра. Люди вивчали її будову, шукали причини, які пояснили б різкі зміни в довкіллі. І раптом випадок, який погрожував обернутися трагедією. Слід було налагоджувати пошуки, а люди не знали, звідки їх починати.

Шабанов відчепив від пояса бінокль, підніс його до очей. Море було пустельним, лише відблиски далеких брижів раз-по-раз виникали в полірованих лінзах.

— Не довіряєш локаторам? — спитав Саватєєв.

Шабанов опустив бінокль, глянув на чистий екран локатора і спитав розгубленим голосом:

— Павле, де Корзун?

Залишивши про всяк випадок двох роботів на березі, Шабанов і Саватєєв повернулися на «Памір», щоб підготувати гідроплан. Вони вирішили в морі пошукати відгадку цієї таємниці.

Розвідка нічого не дала. На добру сотню кілометрів море було тихим, спокійним, без ознак навіть внутрішнього руху, просвічувалося до самого дна.

Вони повернулися, коли срібне сонце розпеченим краєм торкнулося видноколу. Надходила ніч, коротка, темна і така дощова, що носа не виткнеш. Природа в нічні години наче повертала морю всю ту воду, що забирала у нього в гарячий день.

Розчаровані, пригнічені, Шабанов і Саватєєв спинилися біля зорельота. Корзун міг бути ще живий, але хвилин через сорок кисень мав закінчитися. І тоді… Вони не говорили, що буде тоді. Про це краще було мовчати, щоб не проганяти надію, маленьку і трепетну, яка, незважаючи ні на що, не полишала їх.

І раптом космонавти перезирнулися, не розуміючи, що відбувається. У шоломофонах не змовкав голос робота, який буденно, мов про щось звичайнісіньке, раз за разом повторював:

— На березі людина! На березі людина!

Незворушний робот з механічною душею, однак, виявився кмітливішим від людей. Повідомляючи новину, він одночасно викликав всюдихід. Не встигли космонавти отямитись, як всюдихід вже стояв поряд з ними. Вони відразу ж ускочили в машину і помчали до урвища.

Корзун стояв на тому самому місці, де обривалися його попередні сліди. Він задумливо дивився на море і чомусь несміло посміхався.

— Василю! Василю! — Шабанов трусонув його за плече.

Корзун спокійно глянув на товариша і здивовано спитав:

— Ти чого? Що трапилося?

— Він ще питає! — Шабанов у відчаї повернувся до Саватєєва, який також прибіг уже на берег. — Чуєш, Павле?