Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 26)

— Один строк уже минув, — зітхнів Корзун.

Саватєєв збентежено притих.

Звістка надійшла з запізненням у п’ять хвилин. Коротка, проте змістовна. Пильні автомати «Паміра» і радіомаяків запеленгували автозонд. Він здійснив передачу з відстані в сто вісімнадцять кілометрів.

Через лічені хвилини гідроплан був уже над районом, визначеним пеленгаторами. Однак Корзуна, який вирушив на пошуки, чекало розчарування. Ні на поверхні, ані в глибині йому не вдалося помітити нічого істотного. Товща води ховала в собі таємницю.

— Кепсько, — сказав Саватєєв, вислухавши Корзуна. — Сергій десь глибоко, дуже глибоко, там страшенний тиск. Людина не витримає.

— А як я? — заперечив Корзун.

— Будемо чекати, нічого іншого не залишається.

Сутеніло. Небо вкривалося хмарами, чорними, як сама ніч. Подув вітер. Слабкий спочатку, він повільно розгулювався, виносячи з тіснин хмари куряви. Почався дощ, він стьобав водяними каскадами по тонких металічних стінках тимчасового притулку космонавтів. Надходила ніч, шквальна, зливна.

Саватєєв збільшив яскравість екранів, що слідкували за берегом. Він побачив вузьку берегову смугу, нерухомих роботів, прикріплених тросами до стовпа на урвищі, а за кілька кроків від них — вируюче море, яке посилало на берег хвилю за хвилею.

Видовище було жахливим, і Саватєєву за надійними стінками стало неспокійно. А як Шабанову, якщо він ще живий?

— Мій строк минув, — Корзун наче прочитав думки товариша.

— У нього аварійний запас кисню. — Заспокоєння було слабке, і сам Саватєєв йому не вельми вірив. Але іншого не було. — Відпочивай, Василю, пізніше зміниш.

Пориви вітру почастішали, перейшли в безупинний гул. Приглушений звукоізоляцією стін, він був монотонним, наганяв сон. Саватєєв увімкнув метроном. Дзвінкі секунди наповнили кімнату тривогою. Це хвилювало, примушувало постійно бути насторожі. Саватєєв, сидячи в кріслі, втупився в екран.

Стихія лютувала. Хвилі вже захльостували сумні самотні постаті роботів, пробуючи зірвати їх з місця. Але вони, ворухнувшись, знов стояли, мов укопані. І так годину, дві… Щоб не заснути, Саватєєв раз-по-раз кліпав очима.

Напевно, він щось все-таки прогавив. Бо коли розплющив очі, то лівого робота на місці не було. З динаміка різко стьобнуло: «Людина у морі!» І вже другий робот кинувся у хвилі.

Вони вибралися з води разом з Шабановим. До помешкання він дійшов сам, тримаючись за роботів. Він був знесилений, кинув одне: «Потім, потім» — і осів, заснувши на ходу.

Прокинувся Шабанов годин через двадцять. Знову була ніч. Знову за тонкими стінками їх тимчасового житла лютував вітер, з гір котилися водяні вали. Але це вже на людей не впливало, здавалося неістотним. Вони були знову разом. Космонавти зібралися біля проектора. Плівки вже були проявлені.

— Коли я пішов на берег удруге, — почав Шабанов, — то був хитрішим. Я приблизно знав, що мене чекає. Коли запаморочилася голова, я не став опиратися чужому впливу, тому швидше впав на пісок, намагаючись не ворушитися. Не знаю чому, але це виявилося правильним. Голові стало трохи легше, і через силу мені вдалося дещо побачити. Тямлю, як змила хвиля, як потягнула по поверхні, як почав провалюватись глибше. Ось тоді у воді я відчув якийсь рух, не течію, а щось інше, обмежене вузькими рамками. Ти, Василю, згадував про риб. Може, це були вони. А може, якісь інші істоти. Навколо мене увесь час бурунився вир, і хоча в костюмі було повітря, воно не тримало мене, я продовжував опускатися все нижче. Мене здивувало, що вже досить глибоко, а тиску води не відчуваю. Я злякався. Зробив спробу вирватися і припустився цим самим помилки. Знов запаморочилася голова, я провалився в небуття, з якого вийшов, тільки опинившись на березі. Якби не кіби, поплавав би іще. А тепер давайте подивимося плівки.

У костюм Шабанова були вмонтовані шість маленьких кінокамер. Коли він повернувся, їх залишилося п’ять. Шоста десь зникла.

— Зачепився за щось, а може, роботи, коли тягнули, відірвали, — сказав Шабанов.

Але вистачило й решти. Вони увімкнулися в ту мить, коли море ринуло на берег.

Саватєєву вдалося синхронізувати зафіксоване плівками, щоб на екрані одержати цільну і об’ємну картину. Море було таким самим, яким люди бачили його щодня, на глибині навіть ще спокійнішим. Тим більше було дивно, що Шабанов рухався ривками.

Камери з автоматичним наведенням швидко звикли до навколишнього середовища. У воді вони помітили тіні, які кружляли наколо Шабанова. Автомати збільшили різкість, вибрали відповідну підсвітку, і тіні перетворилися на незвичайних… риб. Довгих, завбільшки з людину, вузьких і гостроносих.

— Василь не помилився, — зрадів Шабанов.

Косяк, говорячи земною мовою, був немалий — риби оточували людину щільно, час від часу доторкаючись до її тіла ребристими плавниками.

— Навіщо я ворушився, — пошкодував Шабанов.

— Апарати розкажуть, що треба, — заспокоїв Корзун.

— Ні, я помітив би більше. Хоч повторюй дослід.

Показалося жовте дно. І тут воно нагадувало берег — піщане, без ознак якоїсь рослинності. Риби, не спиняючись, пливли далі з великою швидкістю.

Нарешті рух риб сповільнився. На екрані з’явилися нагромадження каменів, які зблизька виявилися гротами. Чи то риби жили тут, чи щось інше було, кіноапарати не вловили. Очевидно, риби перестали підтримувати Шабанова, і він опустився на дно, бо по екрану в цей час пробігли темні смуги. Потім знову проясніло.

Шабанов лежав біля входу у грот. Риби трохи покружляли біля нього і попливли кудись. І знову смуги пробігли по екрану.

— Навіщо було тебе нести? — посміхнувся Корзун.

— Ти також, певно, побував на цьому дні. Хоча!.. — Шабанов здивовано подивився на товаришів. — Здається, згадав. — Він відвернувся від екрана. — Зараз мене перенесуть до іншого грота. Там біля входу буде купка чи то водоростей, чи то місцевих актиній.

— Справді! — підхопився Саватєєв.

По екрану втретє пройшли смуги.

— Згадав! Га? — дивувався сам Шабанов.

Перенісши його, риби довго не поверталися. Майже цілий день. І стільки біля екрану просиділи космонавти, боячись пропустити якусь деталь.

— Шкода, що не видно мого тіла, — сказав Шабанов задумливо. — Що-небудь іще згадав би.

— Дивись, дивись! — зупинив його Саватєєв.

Підпливла риба, повисла нерухомо, поводячи плавниками, мов сом вусами. Очі — вузькі щілини — поблискували червонуватими вогниками. Через деякий час риба ворухнула носом купку водоростей і знову завмерла. Незабаром до неї приєдналися ще дві. Звівши голови докупи, вони буцімто радилися. Шабанов аж засміявся, таким недоречним здалося йому це міркування. І раптом риб побільшало. Вони знову утворили кільце. Шабанов відірвався від дна, і риби рушили в дорогу.

Море хвилювалося. Повертався Шабанов уже вночі. Риби поводили себе тепер неспокійно. Частина їх відокремилася, закружляла все швидше і швидше. Посеред кола виникла вирва, яка все збільшувалася. І тоді у вир кинулися решта риб. А на екран з великою швидкістю став напливати чорний берег.

Коли Шабанов опинився на гребені хвилі, ані вирви, ані риб апарати вже не помітили. Лише хвилі, мов оскаженілі, одна за одною накочувалися на берег. А звідти, перебираючи механічними ногами, виходили роботи.

— Мандрівка закінчена! — Шабанов підвівся і жартівливо вклонився.

— Облиш, — скривився Саватєєв, — тобі ж самому не до жартів. Краще скажи, ти зрозумів, що це?

— Життя!

— Сам бачу. А яке життя — розумне, нерозумне?

— Можу сказати, — посерйознів Шабанов. — Рівень розвитку — невисокий, на мою думку, ними керує інстинкт, як і в земних риб. Так, так, — перебив він Корзуна, який хотів заперечити. — Самі поміркуйте, як усе сталося. Риби прийняли мене за свого побратима, якого море викинуло на берег. Це загрожує загибеллю. Вони спробують налагодити з ним контакт, підбадьорити, чи що. Звідси мої видіння. Вочевидь, ми користуємося приблизно однаковими біострумами. Самі вони на берег вийти не можуть, але вміють, внаслідок тривалого розвитку, використовувати силу моря. Бачили, який вир утворили? А потім, коли я не очуняв і під водою, не доторкнувся до їжі, вони зрозуміли свою помилку, викинули мене назад. Що на те саме місце — випадково.

— Ага! — вигукнув Саватєєв.

— Не лови на слові. На Землі ж є істоти, у яких така поведінка викликається інстинктом. Ті ж таки дельфіни.

— На Землі є. А тут інше. — Саватєєв від хвилювання не міг всидіти на місці і закрокував по тісній кімнатці, лавіруючи поміж кріслами й приладами. — Давайте згадаємо все з самого початку. Риби вміють підпорядковувати собі море. Вони помітили, що ти не торкнувся їжі. Тоді що вони роблять? Збираються і обмірковують становище. Власне обміркували і понесли тебе назад. Вони знали, що ти чужий. Лише цим можна пояснити, що ти нічого не пам’ятаєш — звичайна пересторога. Ти тепер не зможеш, якби й хотів, привести когось чи прийти назад сам. Певно, у риб є вороги, бо вони постійно пильнують нас.

— Гадаєш, вони не єдині мешканці Сирени? — пожвавився Корзун.

— Все може бути. Проте не це головне зараз. Ці риби, я переконаний, минули вже стадію інстинкту.

— Але ж це означає… — почав було Шабанов.

— Так. У них розум — слабкий, але вже розум.

— Вода не те середовище, де може розвиватися розумне життя. — Шабанов не міг згодитися з Саватєєвим.

— Земна логіка. Життя на Сирені так і не змогло вибратися з води на сушу. Але ж це не означає, що воно спинилося в розвитку. Сили життя могутні, і воно знайшло собі свої шляхи. Тож чому не могло воно наділити розумом рибоподібних? В усякому разі, іншої гіпотези у нас немає.