Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 28)

Трохи розчарований оцінкою, я не відразу почув, про що розповідає Сашко. А прислухавшись, обурився. Ще завчасу ми домовилися не зачіпати у своїх роботах того, що має відношення до космічних польотів. І раптом Сашко порушив договір. Навіщо цей виклик учителеві? Вочевидь, про це подумали і решта хлопців. Бо в класі запала незвична тиша. Я не зводив погляду з учителя, шукав на його обличчі образу, обурення чи щось подібне. І не знаходив. Він і Сашка слухав, як нещодавно мене, — уважно, зосереджено.

Сашко був розумним хлопцем. Я слухав і думав, де він назбирав стільки даних? Але найголовніше нас чекало, виявляється, попереду. Сашків голос раптом задзвенів, мов струна, яка ось-ось порветься.

— У житті було чимало випадків, коли космос підкорявся юним!

Це було гарно сказано. Проте в мене особисто не було впевненості, що так було насправді. Що не кажіть, а в космос вирушають тільки дорослі. Бо треба спочатку школу закінчити, і фах здобути, і підготовку пройти. Чи ж мало років на це піде? Певна річ, і мені і Сашку не хочеться чекати, поки ми виростемо. Це ж коли ще буде!.. Однак є на світі речі, які, на жаль, від нас не залежать. І я подумав, що Сашко даремно зробив цей свій випад.

А Сашко підійшов до вчителевого столу і натиснув кнопку. На вікна опустилися чорні штори. У класі на секунду стало темно. Ми не встигли навіть крикнути Сашкові, щоб не дурів, як засвітився екран. На цьому екрані кожен учень може писати, креслити схеми, зостаючись за своєю партою.

Я подумав, що Сашко повернеться зараз до своєї парти і намалює якусь ілюстрацію до доповіді. Та я помилився. Сашко минув свою парту і підійшов до проекційного апарата, щось вставив туди, покрутив, і екран ожив. Ми побачили рубку космічного корабля, центральний пульт, над яким схилився літній сивий чоловік, а поряд з ним стояв… хлопчик. Йому було трохи менше, аніж нам, років десять або одинадцять.

З наших грудей вирвалося дружне захоплене і, певно, заздрісне зітхання. Бо про те, що випало цьому хлопчику, ми не насмілювалися навіть мріяти вголос, коли збиралися біля своєї тополі.

— Тихше ви! — крикнув Сашко.

Він назвав експедицію, зірку, біля якої вона побувала, рік, коли повернулася на Землю. Мабуть, це були цікаві дані. Але для мене їх в той час ніби не існувало. Я не міг відірвати очей від маленького астронавта. Я уявив себе на його місці, і в грудях зробилося гаряче.

За мить я відчув, що нічого не розумію. У рубці чимало приладів, на екранах світяться чужі зорі, у телескоп, напевно, можна побачити і планети цих зірок. А хлопчик ніби нічого цього не помічає. Він позирає кудись убік, і вся його постать виказує покірну терплячість. Може, він хворий?

Тим часом Сашко закінчив свій виступ. Він знову підійшов до столу вчителя, натиснув кнопку. Штори поповзли вгору. У клас ринуло веселе сонячне світло.

— Ти більше нічого не додаш, Сашко? — спокійно, як завжди, коли ми, на його думку, сказали не все, що повинні були сказати, спитав учитель.

— Було обмаль часу, щоб докопатися в архіві до подальших подій. Але впевнений, що хлопчик, коли виріс, став славетним космонавтом, найкращим з-поміж інших. У нього ж така практика!

Ми чекали, що вчитель зараз покладе оцінку і викличе наступного. Ми помилилися.

Вчитель несподівано попросив:

— Увімкни проектор, Сашо, — а сам затемнив клас.

На екрані знову з’явилася рубка зорельота, штурман і хлопчик.

Якийсь час учитель мовчав. А коли заговорив, у класі відразу стало тихо, аж до дзвону в вухах.

— У той час, коли хлопчик почав пам’ятати себе, — говорив учитель, — «Алтай» вертався в Сонячну систему. До дому залишалося шість незалежних років. Для вас ці слова «незалежні роки» — ніби музика. Вони ж вживаються тільки у просторі, де довкола горять незнайомі зірки, існують невідомі планети, де можна очікувати зустрічі з чужими цивілізаціями. Усе це існує і для космонавтів. Але для них окрім цього іще є час. Той самий, незалежний, у самій назві якого криється все. Його не можна ані прискорити, ані сповільнити. Він такий, який є.

Це знали дорослі. А хлопчику тоді було ще все одно. Йому на кораблі було цікаво усе: і як самі собою відчиняються двері, варто тільки підійти до них, і як робот-нянька ходить за ним услід, не даючи залізти по східцях у машинне відділення, і багато іншого. Хлопчик народився на кораблі. У нього було багато іграшок: йому їх робили і дорослі, і робот. Іграшки були продовженням корабельного життя. Це були маленькі ракети, всюдиходи, роботи і багато іншого, що, тільки більших розмірів, використовувалося дорослими. Хлопчик не дивувався. Він вважав, що так і повинно бути. Дорослі більші, тому у них і іграшки більші. Він тільки часом запитував, чому дорослих на кораблі багато, а він завжди один.

Нарешті (а сталося це після довгої дискусії дорослих, про це хлопчик довідався значно пізніше) йому показали фільм про Землю.

Першого разу рідна планета не вразила його. Він дивився спокійно, а опісля спитав: «Земля — це як дендрарій?» На кораблі був такий куток, де росли справжні дерева. Йому нічого не пояснювали, тільки фільмів більше не показували.

А йому чомусь дуже захотілося подивитися хоча б ще один такий фільм. І одного разу, підмовивши робота, хлопчик пішов у бібліотеку. Роботу цього не заборонили, не ввели в програму, і він хутко знайшов якийсь фільм, знятий на Землі.

Хлопчик знову побачив те, що він вважав великим дендрарієм. «Для дорослих», — подумав він, вражений розмірами. І тут-таки схаменувся: серед дерев ішов такий самий хлопчик, як він, а може і ще менший. Це було незвичайно, дивно і чомусь викликало незрозуміле бажання кудись побігти. Хлопчик зостався на місці, він знав, що звідси можна побігти тільки в дендрарій. А цього йому не хотілося зараз. Він уперше подумав, що дендрарій — така ж іграшка, але для дорослих.

Поки він так міркував, дітей на екрані побільшало. Вони бігали, стрибали, ловили один одного. І сміялися — голосно, весело, як ніхто не сміявся на зорельоті. Хлопчик перестав дивитися на екран і сказав роботові: «Хочу до дітей». На кораблі більше дітей не було, і робот повів хлопчика до батька.

Батько уважно вислухав його плутану розповідь про фільм, затим поклав йому на голову велику й теплу руку і якось через силу сказав: «Зосталося шість незалежних років. Тоді…» Він не пояснив, що буде тоді.

І хлопчик спитав: «А коли буде це тоді?» Батько мовчки повів його в каюту, почаклував над електронною машиною, і з неї виповзла біла стрічка з безліччю чорненьких рисочок. Батько попорпався у своїх кишенях, потім у шухляді і нарешті знайшов маленьку паличку. Цією паличкою він зробив на стрічці з першої рисочки хрестик і віддав її синові. «Кожного дня, — почав було він, але згадавши, що хлопчик не уявляє собі день, виправився: — Кожного разу, як пролунає велика сирена, будеш класти тут один хрестик. Коли поставиш усі, тоді ми прилетимо на Землю, і ти підеш до дітей». Він ще раз погладив сина по голові і вийшов.

А хлопчик почав розглядати стрічку. Він хутко наклав би на ній хрестиків і побіг би на Землю у великий дендрарій. Але батько звелів чекати сигналу сирени. Хлопчик знав, що старших слід слухатися. Він лише раз поставив зайвий хрестик. Усі решта рази робив, як казав батько, хоча врешті йому вже набридло чекати.

Рисочок залишалося так багато, що він не міг їх навіть перелічити, і не вірив, що їх колись не стане. Рисочки снилися йому, коли він вкладався спати. І, вставши, кликав робота й вирушав до бібліотеки. Тепер там був лише один фільм, той самий, що він дивився колись без дозволу. Проте іншого хлопчикові й не треба було. Він міг і цей дивитися багато разів поспіль, щоразу знаходячи щось нове, жадане й цікаве…

Учитель змовк. У блакитних сутінках ми бачили лише його постать, високу, широкоплечу, і горду голову з посивілим волоссям.

Мовчали й ми, захоплені розповіддю, здивовані тим, що, виявляється, наш учитель знає і цю не любу для нього тему. Нарешті Мишко порушив тишу:

— Він потім зустрівся з дітьми?

Вчитель обернувся до екрана, і ми побачили, як він похитав головою. Затим почули:

— Зореліт повернувся пізніше. Була аварія. А хлопчик… Він тоді вже виріс.

Нам стало шкода хлопчика, який жодного разу не погуляв зі своїми ровесниками. Лише Сашко сказав:

— Ну то й що? Зате йому легше було повернутися в космос.

— Він зостався на Землі, — відказав учитель. І мені здалося, що його голос затремтів. Але мені це, напевно, тільки здалося. За мить учитель додав: — Бо що може бути кращого за нашу чудову, чудову Землю!

— А той хлопчик, — вихопилося в мене, — де він зараз?

Фіранки поповзли вгору. Знову стало світло. Вчитель стояв за столом, дивлячись поверх наших голів. І мені здалося… Мені здалося, що наш учитель дуже схожий на того штурмана, батька хлопчика… І на самого хлопчика…

ЛИСТОК СРІБЛЯСТОЇ ТОПОЛІ

За озером, що плюскотить зовсім під нашими вікнами, починається ліс. Ми мало там бували, не знаходячи для себе нічого привабливого. Ліс був доглянутим, розчищеним і нагадував шкільний парк. Інша справа — острів на озері. Там усе було так, ніби рука людини ніколи не торкалася цього кутка природи. На острові нам було цікаво, в лісі — ні.

Але одного разу, після бурі, Мишко Потупчик натягав на берег ломаччя і зв’язав пліт. Це було щось надзвичайне, і ми оточили Мишка, жалкуючи, що нікому з нас не прийшла така думка раніше. Повторювати ж зроблене кимсь було не в правилах учнів нашої школи.