Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 27)

— Повторити перевірку? — запропонував Корзун. — Я готовий знову…

Після довгих роздумів Шабанов похитав головою:

— Тепер ми не можемо. А що, коли Павло не помиляється, хоча багато на що він не навів доказів, як і я? Що тоді про нас подумають господарі планети? Як ми виглядатимемо в їх очах? А якщо вони знаходяться на низькому щаблі розвитку, що найбільш вірогідно, то невідомо, як буде наступного разу. Зроблять з тебе ідола і залишать в своєму гроті, щоб молитися. Ми закінчимо свою роботу, не чіпаючи моря. А колись пізніше, коли риби досягнуть вищого рівня розвитку, люди налагодять з ними зносини. Почавши розвиватися, життя не відступить. Тепер Сирена буде під наглядом.

— Дав же хтось планеті таку назву, неначе знав, — зазначив Корзун.

— Не пам’ятаю хто, — відказав Шабанов, — назва існує з минулого століття. Мабуть, і тоді люди знали про цих риб. Ну, як, згодні з моїм рішенням?

Заперечень не було.

До світанку космонавти лишилися на спостережній станції.

Сон у кріслах був не вельми зручним, але вони прокинулися бадьорими, посвіжілими. Шабанов ходив по кімнаті й повторював:

— Хлопці, а я, здається, щось пригадую.

Саватєєв не витримав і буркнув:

— Та пригадай уже.

— А що, візьму і… хлопці! — він вибіг у перехідний тамбур і повернувся, тримаючи в руках якусь паличку. — Ось, вона сама.

— Водорость?!

Ледь відчутний запах озону, змішаного з чимось іще, поплив кімнатою. Шабанов щасливо посміхнувся і сказав:

— Сідайте. Розмова не закінчена!

Заінтриговані, товариші посідали в крісла.

— Вчора ми не розуміли, що за смуги порушували видимість на екрані. Тепер я згадав усе, — наче й не було провалу в пам’яті. — Хвилювання Шабанова передалося іншим. Вони сиділи, не зводячи з нього очей. — Перший раз я здригнувся, коли відірвав один кіноапарат. Ось він, був у кишені. — Шабанов розняв пальці. — Вдруге, коли робив знімки грота, і втретє — коли ось цей мінерал, — він показав на водорость, — клав у кишеню. А зараз подивимось, що на останній плівці.

Спалахнув екран, на ньому з’явилося підводне царство, точніше, його маленький куток — грот. Біля задньої стінки грота стояли полиці, схожі на соти. І в кожному стільнику лежали водорості.

— Інкубатор? — здивувався Саватєєв.

— Щось схоже на нього, — відказав Шабанов.

Але найдивовижніше було попереду. До полиць, звідкись збоку, зі стін гроту, тягнулися дроти. Інакше назвати ці товсті нитки було годі. Зображення тривало лічені хвилини, але й за цей час у кількох стільниках зблиснули червоні іскри. А коли апарат трохи змістився, космонавти побачили постать у… скафандрі.

— Що ви тепер скажете, друзі? — хитрувато зблиснув очима Шабанов.

Товариші розвели руками.

— Тоді я скажу. Ці риби — роботи, певно, навіть біологічні. Я пам’ятаю їх поведінку, тому переконаний. Вони діють логічно, проте без емоцій. Їх створили такі ж пришельці, як і ми, з іншого світу. Навіщо? Під водою багато цього мінералу. Його вплив на людину надзвичайно сприятливий. Поки ми переглядали плівку, наші роботи зробили аналіз моєї крові. Вона чиста, немов у ній не відбуваються процеси окислення. Ось як подіяв на мене мінерал. Ось чому я згадав усе до дрібниць про моє перебування під водою.

— Припустимо, — згодився Саватєєв, — а біоструми?

— Мені здається, пояснення доволі просте. Наші біоструми приблизно такі самі. Риби-роботи настроєні на них. Тому вони відразу з’являються, варто комусь з нас опинитися на березі.

— А видіння?

— Це свого роду нейтралізатор. У його природі треба буде розібратися, бо завдяки йому людина може плавати, як глибинна істота, не боячись тиску. Почувши сигнал, риби-роботи беруть господаря, переносять його до гротів, де вже заготований мінерал. Звісно, мінерал роботи можуть доставляти на поверхню й самостійно. Але, певно, там потрібна присутність господаря.

— Але де доказ, що риби — це роботи?

В запереченні Саватєєва була логіка.

— Є такий доказ, — сказав Шабанов, — зараз ми його наведемо. — Він вставив у проектор плівку, на якій були сфотографовані риби біля гротів, під’єднав екран до лічильної машини. — Пригадуєте, — пояснив він, — існують формули руху для живих істот і для кібернетичних. З їх допомогою було доведено існування життя на четвертій планеті Проціона. Ось зараз машина й застосує їх. Програму я вже склав.

Через тридцять секунд після того, як скінчилася плівка, машина виштовхнула стрічку з відповіддю. Риби, згідно з твердженням математики, не могли бути живими.

— Дивно, — зітхнув Корзун.

— Чудово! — сказав Шабанов. — Люди скоро зустрінуться ще з одним представником розуму і, як мені чомусь здається, дуже схожим на людину. — І не втримався, весело вколов Саватєєва: — А ти казав — інстинкт.

УЧИТЕЛЬ

Школа стояла на високому піщаному березі великого озера. А довкола шумів гарний парк. Липи, клени, ясені були акуратно підстрижені. Садівник казав, що саме в цьому й полягає краса.

А я, коли дивився на посипані жовтим піском стежки і яскраві, мов вогонь, клумби, згадував картину, що висіла в шкільнім вестибюлі. Гарна, вона все ж ні в кого не викликала бажання побувати на тій галявці, що раптом відкрилася серед лісу, чи занурити руку в сріблястий джерельний струмок.

Картина є картина, у ній не вистачає життя, а може, просто руху. Так і з парком. У своїй підстриженій красі він втратив головне. Нам чомусь більше подобався острів на озері. Ліс там зберігся у своєму первісному вигляді. Кущі були густими, мов зарості в джунглях. Неприбрані корчовані нагадували у присмерку силуети якихось доісторичних тварин.

Кожний клас мав на острові свій улюблений куток. Там збиралися, гуляли, мріяли, сперечалися. Нашим місцем була оточена густою ліщиною галявина, посередині якої росла срібляста тополя. Вона була дуже старою, бо, навіть узявшись за руки вп’ятьох, ми ледве могли обхопити її стовбур. Метри за два від землі в усі боки відходили товсті галузи. Ми любили сидіти тут надвечір’ям, сховані сутінками і густолистом від усього світу.

Хлопці з інших класів приходили на острів зі своїми вчителями. Ми ж майже завжди самі. Не тому, що не любили свого вчителя. Він був добрий, ласкавий. Але часом він не розумів або не хотів розуміти нас. Ми, як і всі в нашій школі, марили космосом. Вихователі старших груп розказували дітям про подорожі до планет і зірок, возили їх на космодроми, а вирушаючи на екскурсії в Австралію чи на Вогняну Землю, обов’язково замовляли місця на ракетоплані. Від нашого ж вчителя ми чомусь ніколи не чули ані слова про найцікавіші польоти. Навіть коли під час одного уроку надійшло повідомлення, що повертається експедиція з Тау Кита, він, як звичайно, не прокоментував новину.

Вся Земля раділа, і лише він один, здавалося, зоставався байдужим. Це нас дивувало і, що приховувати, ображало. Бо ми любили й поважали свого вчителя. Він був уважний до кожного з нас, розповідав багато цікавого. А знав він стільки, скільки, як нам часом думалося, на Землі не міг знати ніхто. Проте байдужості до космосу ми не могли пробачити нікому. І в нас з’явилася від учителя таємниця…

Чи знав учитель про це? Напевно. Він розумів нас краще за нас самих. Ми часом забували, що йому вже десь під дев’яносто — таким він був вигадником і заводієм. Тільки ніби навмисно не хотів помічати наші космічні мрії і плани. Коли навіть на уроках траплялося проходити теми, пов’язані з історією освоєння космосу, він обов’язково кидав фразу:

— Штурм космосу — не романтика, друзі. Це важко навіть дорослим.

— Навіщо вчитель нас лякає? — найбільше за всіх обурювався Сашко Шарай.

Розважливий Мишко Потупчик заспокоював його:

— Щоб зрозуміти космос, треба побувати в просторі.

Ми погоджувалися з Мишком. Звідки було нашому вчителеві знати, що таке політ до зірок, коли він зовсім земна людина. Ну хто ще в наш час, окрім нашого вчителя, міг узяти патерицю й піти на цілий день у степ? Він кликав і нас з собою. Одного разу ми було пішли. І що побачили? Безконечне одноманітне поле, на якому колосилася оксамитна пшениця, і жайворонків у небі. Що тут незвичайного? Тільки наш учитель захоплювався усім цим. Він спинявся на якомусь пагорбку, підставивши обличчя сонцю, і слухав, як шепотіли хліби, як звідкись з синьої безодні неба лилася жайворонкова пісня весни й тепла. Обличчя вчителя ніби помолоділо, і на вустах блукала трепетна довірлива посмішка. А ми сумували. І додому повернулися стомлені, мовчазні. Вчитель подивився на нас з якимось жалем і, прощаючись, зітхнув.

Незабаром надійшли іспити. Мова і фізика, література й математика… Вчитель був увесь час з нами, допомагав нам, і ми знову дивувалися, як він багато знає.

А потім був іспит з історії. Щоб зробити вчителеві приємність, я вирішив написати про Давню Русь, про гарячі битви наших предків зі степовими кочовиками. Мені хотілося, щоб учитель побачив любий своєму серцю широкий степ, повний сонця і простору.

Твір, певно, сподобався вчителеві. Він слухав, заплющивши очі, кивав часом, ніби на знак згоди, головою, а коли я закінчив читати, він не став, як робив це часто, доповнювати. Він не похвалив мене, не в його правилах було хвалити людину, яка виконала свій обов’язок. Степінь свого задоволення він виказував лише оцінками. Мені найвищий бал не поклав. Чому? Щось, либонь, було не так. Але треба продумати це спочатку самому, що було «не так».