Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 21)

Закріпивши трос портативної механічної лебідки, Павло стрибнув у отвір. На глибині п’яти метрів ноги стали на твердий ґрунт. Засвітив ліхтарик. Під ногами були такі самі плити, як і та, яку він щойно висадив. Але що це? Підвал, один з поверхів багатоповерхового будинку, похованого часом або якимось стихійним лихом?

У приміщенні, як Павло відразу ж назвав про себе це місце, було порожньо. Ніщо не свідчило про те, що тут раніше стояли меблі чи устаткування, ніщо не вказувало на призначення цієї величезної споруди. А що це творіння рук когось умілого і розумного, Павло вже не сумнівався. І він узявся за пошуки хоч якихось слідів, що підтвердили б його здогад.

Дальня стіна була напівзруйнована. Павло вирішив зазирнути в сусіднє приміщення. Короткий трос не пускав, і він відчепив його. За стіною виявилося щось схоже на коридор. Павло витягнув кіноапарат і, увімкнувши його, зробив крок в коридор.

Сигнал аварійної електронної установки пролунав не до речі. Вона повідомляла, що запасів кисню і харчів залишилося на сто годин. По-доброму, то слід було повертатися. Але хіба міг він зупинитися на порозі таємниці, не зазирнувши у неї. Павло сів, підкріпився рідким обідом і, відпочивши трохи, перевів важіль подачі кисню на три чверті норми, ослабив світло ліхтарика. Він почав економити: дослідження тільки починалися.

Коридор метрів через сто розділився на два ходи. Павло вибрав правий. Потім з’явилися поперечні ходи. Павло пішов навмання. Спочатку він умикав світло, але коридор усюди був однаковим: плити внизу, плити зверху, плити з боків. Заощаджуючи електроенергію, він довго брів у темряві, минаючи якісь переходи, поки не вперся в глухий кут. Павло спробував уявити зворотний шлях — і не зміг. Заблукав? Загинути тут, де тебе ніхто і ніколи не знайде? Страх на мить паралізував волю, і Павло ледь не закричав. Але він примусив себе засвітити ліхтарик, озирнувся. Від електричного світла стало легше. Павло навіть знайшов у собі сили посміхнутися: «Оце так сурдокамера. Така й не снилася, либонь, нікому на Землі».

Приміщення, куди він потрапив, було порівняно невеликим, приблизно на сто метрів квадратних. Уздовж стін, під ногами лежали купи трухняви — все, що залишилося від чогось, що знаходилося тут колись. Вмить забувши про своє становище, Павло увімкнув кіноапарат, водячи ним навсебіч, прагнучи не пропустити жодного сантиметра простору, що оточував його. Потім він присів над однією з куп, — розворушив її топірцем. Трухнява була не схожа на навколишній порох. Павло обережно насипав її в скляночки і сховав їх у заплічний мішок. Потім випростався, відійшов до виходу, озирнувся. Ні, все-таки це було житло тутешніх розумних істот. Тепер у цьому він переконаний. Онде, мабуть, стояло ліжко, поряд з ним друге, третє. Купи тут мають вигляд довгастих горбиків. І, можливо, ці істоти так і залишилися на них лежати після своєї загибелі. А ліворуч горбики круглі, можливо, це стільці, столи… Як шкода, що він не може зробити на місці аналізи цих решток. Треба набрати їх якнайбільше. І Павло знову почав наповнювати свій заплічний мішок.

Шукати вихід він почав лише після другого нагадування аварійної установки. Запасів залишалося тільки на сімдесят годин.

Ще двадцять годин він блукав по цьому підвальному лабіринту, поки знову не потрапив у ту саму, як він назвав її, житлову кімнату. У відчаї Павло притулився до кута біля входу. Хвилину-дві постояв, переводячи втомлене дихання, і кинувся з кулаками на протилежну стіну, що закривала глухий кут. Руки, одягнені у важкі захисні рукавички, несподівано ковзнули, і він осунувся на підлогу. Падаючи, Павло встиг помітити, що після дотику його рук залишилися прозорі смуги. Він швидко підхопився, почав стирати пил зі стіни.

Промінь ліхтаря освітив ще одне приміщення, що знаходилося за прозорою перегородкою. Павло побачив виблискуючу увігнуту чашу, відкриту догори. Вона стояла на тонкій і довгій підставці-ніжці, що основою ішла кудись униз.

Павло довго дивився на диво, що відкрилося, здогадуючись, що це, очевидно, і є один з тих самих маяків-пасток, які вони відзначили ще до посадки. Джерело енергії. Павло більше вже не думав ні про що. Він зобов’язаний був дістатися до цього джерела і принести звістку про енергію товаришам.

Бічні плити виявилися податливими, і незабаром Павло вже вирубав собі заглиблення-приступки, по яких дістався до стелі. Закріпившись там, він почав довбати верхню плиту. Раптом молоток встромився в щось м’яке, плита розкололася, завалилася, і услід за нею лавиною полетіли камені. Невідома сила підхопила Павла і шпурнула убік. Опам’ятався він на поверхні, на краю величезної вирви, що залишилася на тому місці, де нещодавно стояла чаша.

Павло був врятований. Але він навіть не відчув радості. Джерело енергії загинуло. Апатія охопила Павла. Похід закінчився безрезультатно. Машинально він звірив напрям зворотного маршруту і, байдужий до всього, навіть до тривожних нагадувань аварійної установки, побрів назад.

Він втратив уявлення про час. Зникла з неба зірка, яка називалася тут Сонцем, а він байдуже йшов і йшов.

Настала мить, коли Павло, знесилений, осів у м’який порох. Стомлене тіло ослабло, вії склепилися самі собою. Він не розумів потім, що це було: короткий сон чи непритомність. Та це і не мало значення. Потрібно було йти, не зупинятися, щоб донести звістку.

А так добре лежати! Він полежить ще зовсім трішки і потім піде. Він зовсім не спить, хоч вії ніби налиті свинцем. І це зовсім не марення…

Павло сів. Навколо було світло, як вдень на Землі. Яскраве сонце сліпило очі. Павло увімкнув світловий захист. Сонце, що висіло в тій стороні, де був їх «Набат», вистрілило блискавкою і розпливлося.

Павло підхопився на ноги. Промайнула думка, що з його товаришами щось трапилося. Апатію немов рукою зняло. Потрібно йти, поспішати! І він йшов, падав, повз, підводився, знову падав, задихаючись від слабкості.

10

Павло не помилився: він справді бачив вогняну кулю, яка своєю яскравістю не поступалася Сонцю…

Широкий промінь прожектора увірвався в печеру і уперся в якусь перешкоду далеко в глибині. По рівній, немов відшліфованій кам’яній підлозі, на якій після вибуху лежали залишки породи, Бурмаков і Вітя підійшли до стіни. Вона була чорна і блискуча, не схожа на жоден матеріал, який вони досі зустрічали на Плутоні. Бойок механічного бура, який здатен був пробити товсту броньову сталь, відскочив від стіни і зламався.

— Одне з двох, — розглядаючи скалки наконечника, сказав Бурмаков, — або ми зустріли незвично тверду породу, або вона має штучне походження.

Замінили бойок, стали підкопувати м’якші шари біля основи стіни. Перед ними виявилося щось схоже на ящик. Внизу, вгорі, по боках цього великого ящика були такі ж гладкі чорні стіни. Комбіновані ультразвукові і електронні вимірювачі визначили, що він має форму куба. Плазмовий промінь з температурою двадцять тисяч градусів не зміг розрізати стіну. Бурмаков зміряв температуру того місця, де щойно намагався зробити розріз, — вона була такою ж, як і до дотику плазмового вогню. Чорна речовина не нагрілася ані на градус. Більше того, вона не пропускала ні електричних, ні магнітних хвиль. Локатори виявилися безсилими в спробі зазирнути за стіну.

Ті ж таки вимірювачі повідомили вражаючу цифру. Вага куба заввишки в три людські зрости, якщо перекласти на земні одиниці, становила декілька сотень мільйонів тонн.

— Іграшка, — постукав Бурмаков по чорній дзеркальній поверхні. — Ідеальна інертність.

— А якщо він суцільний? — Вітя ще раз включив вимірювач.

Невидимі хвилі полинули в ґрунт навколо куба, намагаючись пробитися крізь його непроникні стіни. Стрілки циферблата заметушилися і поповзли убік від середньої позначки. З-під пера осцилографа виповзла ламана крива.

— Куб порожнистий! — урочисто промовив Бурмаков. — Він штучного походження.

— Люди? Правда, Степане Васильовичу, люди? — Вітя торсав Бурмакова за руку.

— Розумні істоти! Коли це зроблено, ким і де вони, ми поки не знаємо. Але бачимо результати їх творчої праці. Цей куб, здається, — сховище. Воно надійне, його стіни не піддаються звичайним силам, які самі по собі можуть виникнути в природі. Я розумію, тобі, Вітю, хочеться почути відповіді на безліч питань: з чого куб зроблений, навіщо, що там всередині? Але я можу тільки здогадуватися. Схоже на те, що стінки виготовлені з нуль-речовини, яка не має атомів і електронів і складається з самих нейтронів. Вона дуже щільна, один кубічний сантиметр нуль-речовини важить сто тонн. Жоден земний механічний інструмент не в змозі розрізати її. Вона в півтора мільярди разів міцніша, ніж сталь найвищих марок.

— А як ми проникнемо всередину? — Вітя був розчарований.

Стояти на порозі чужого світу і відступити від нього! Пролетіти мільярди кілометрів і раптом визнати свою безпорадність!

— Спробуємо, — сказав Бурмаков і подумав, що навряд чи є в цьому особлива необхідність. Вони знову відхиляються від головної мети — пошуків пального. Але який учений може втриматися від спокуси пізнати нове, навіть ціною власного життя, якщо тримає в руках хоч тоненьку нитку, яка повинна вивести його до великого відкриття? І вже упевнено пообіцяв: — Проникнемо.